Реферати українською » » Права до чужої речі


Реферат Права до чужої речі

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Уведення...……………………………………………………………..

I. Історія виникнення речевих прав й розвиток речевих прав у закордонних країнах й в Україні.

II. Поняття прав на чужі речі.………………………………......

III. Види прав на чужі речі...………………………………......

3.1. Сервітут...……………………………………………......………......

3.2. Узуфрукт...………………………………………………………......

3.3. Квазиузуфрукт...…………………………………………………

3.4. Право користування………………………………………………

3.5. Суперфиций й эмфитевсис……………………………………....

3.6. Заставне право...………………………………………………

IV......Захист прав на чужі речі...……………………………………

Висновок...………………………………………………………......

Список використовуваної літератури...………………………………

Уведення

«Значна частина нашої культурної спадщини іде своїми коренями у творчий дух стародавніх греків. Римляни у свою чергу зіграли важливу роль у поширенні давньогрецької культури. Схиляючи перед давньогрецьким мистецтвом, філософією й науками, смердоті сприйняли їхні й передали європейському середньовіччю. Однак, Рим вніс істотний внесок у європейську цивілізацію, створивши римське право».[1] [1] Римське право займає особливе місце в історії права. «Тисячолітня історія римського права являє собою унікальну історико-методологічну модель».[2] [2] Характерною рисою римського права є ті, що воно та існувало после розпаду тієї держави й переродження того народу, що давши йому перше життя. Інтерес до вивчення римського приватного права обумовлений, насамперед, тім, що це право виступило прабатьком сучасного цивільного права. Це цивільне право в його історичному розвитку.

         Тема моєї роботи – «Права на чужі речі». Хотілося б відзначити, що план дослідження побудований на основі дедуктивного методу: у першому розділі розглядається історичне становлення інституту речового права, у іншому розділі дається поняття права на чужі речі, тобто, абстраговано від конкретних деталей. Інший розділ розділений на шість пунктів, кожний із який присвячений розгляду окремого права на чужу річ.


І. Історія виникнення речевих прав й розвиток речевих прав у закордонних країнах й в Україні.

Поява мовного права бере свій вушко у глибині сторіч, у натуральному господарстві. Однак свій розвиток воно та здобуло із розвитком торгівлі в Римі, різного роду зобов'язальних відносин на підставі проголошення права індивідуальної власності.

Давньоримські юристи не розрізняли речевих й зобов'язальних прав, а лише захист прав засобами речевих позовів — actiones in rem й особистих позовів — actiones in personam. Якщо суперечка виникала із приводу права на річ, для захисту цого права застосовувався речевий позов, якщо ж приводом для тяжби були правові дії іншої особини — особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили з наявності покличу. Претор, вивчивши обставини, приходив до висновку, що певні правові відносини підлягають захисту й давав відповід ний позов (речевий чи особистий). Якщо покличу не було б, то ми не було б і відповідного права. Пізніше позов почали виводити із наявності права. Спочатку з'ясовували, чи є право, а потім уже надавали позов. Таким чином, на підставі відповідних позовів (речевих й зобов'язальних) розрізняють права речеві і особисті. Речеве право — якщо об'єктом права були речі, особисте право — якщо об'єктом права були дії, що малі правове значення. Римське приватне право своїми об'єктами визнавало речі чи дії, хоча розподіл майнових прав на речеві й зобов'язальні зроблений не римськими юристами. Римські юристи широко користувалися категорією “річ”, ретельно регламентували правовий статус промов, їхні види. Проблема промов займала одне із центральних місць й в самому римському приватного праві, й в давньоримській юриспруденції. З точки зору римського приватного права промовами визнавалося все, що оточувало людину, могло бути об'єктом мовного права й містило в собі певну вартість. Розвинуте римське приватне право знало безтілесні речі, тобто речі, що не малі матеріального субстрату. Речами приватне право визнавало як ті, що створене самою природою, то й ті, що створене людською працею Деякі види промов залишилися суто римськими, інші — надовго пережили римське право.

Суто римським розмежуванням промов на окремі види був їхнього поділ на манципні та неманципні (res mancipi et res nec mancipi). До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худорбу й земельні сервітути — найважливіші й найцінніші речі в господарстві. Їх встановлено спеціальний, более ускладнений порядок відчуження - для здійснення купівлі-продажу запрошувалися не менш як 5—7 свідків й вагар із терезами. Передача права власності відбувалася урочистій обстановці в присутності свідків із виконанням певних ритуальних дій. Виконання цих ритуальних дій дістало назву манципації (mancipatio). Речі, при відчуженні які вимагалося виконати манципацію, називали манципними. Неманципні складали групу промов, для відчуження які виконання манципації не вимагалося.

Суть манципації полягала у засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувача до набувача. У випадку виникнення сумніву в цьому факті присутні свідки могли підтвердити його дійсність. У класичний період манципацію не застосовували.

Суто римським поділом промов було б розмежування за субстанціями. Речі, що малі матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а чи не малі такої субстанції, безтілесними (res incorporales). До Першого виду відносилися речі, до яких, можна було б доторкнутися (guo tangere potest), наприклад земля, рабі, худорба, будинок тощо, до іншого — тих, котрі не можна було б відчувати дотиком (guo tengere non potest), наприклад право спадкування чи право, що виникає із договору, сервітути, право вимоги тощо. До безтілесних промов римляни відносили не речі в значенні предметів матеріального світу, а саме права.

Первісний поділ промов на рухомі та нерухомі (res mobiles,res immobiles) майже не мав правового значення. Проте із годиною правовий режим рухомих промов почав відрізнятися від правового режиму нерухомих. До рухомих відносили речі, котрі можна було б пересувати в просторі (наприклад, тварини, рабі, домашній скарб тощо), а до нерухомих — тих, що не можна було б пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо). До нерухомих промов також відносили все, що було б пов'язано із ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худорбу, призначену для обробітку землю, сільськогосподарський інвентар). Вони вважалися складовими частинами землі й підлягали поло женню superficies solo cedit— зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Згідно із цим положенням, будинок, незалежно від того, хто будував його й за чий рахунок, — завжди власність володільця земельного наділу, на якому будинок збудовано.

Правовий режим рухомих й нерухомих промов чітко визначився в період імперії, хоча відмінності між ними помітні уже в епоху законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись на Закони XII таблиць, зазначає, що уже тоді були встановлені різні рядки набувальної давності для земельні наділів та інших промов: “Давність володіння щодо земельного наділу (встановлювалася) удвічі рокта, а щодо всіх інших промов — один рік”. За часів домінату прийняті різні положення із пе редачі прав на нерухомість й рухомість. Земля й земельні сірий вітути відносилися, наприклад, до манципних промов й вима галі при передачі прав ними дотримання манципації.

Речі, що знаходяться в обігу, й речі, вилучені із обігу, — res in commercio, et res extra commercium. Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності й предметом правочинів між окремими особами, вон перебувала в обігу. Вилученими із обігу промовами вважалися повітря, проточна вода, моря із всім вмістимим, також публічні речі (речі, що належали римському народу: громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані, державна земля й рабі). Вилученими із обігу вважалися і речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей, й тому смердоті було неможливо бути об'єктами власності окремих осіб: храми, їхні оздоблення, місця погребение померлих. Всі інші речі були в обігу.

Важливим був поділ промов на родові (genus) та індивідуально-визначені (et species), зроблений римськими юристами ще за часів республіки, який полягав у виявленні господарської суті речі. Якщо для власника малі значення лише ваги, міра чи кількість промов, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена. Наприклад, володар цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а й за його хист писати вірші чи малювати картини.

Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а іншому — індивідуально-визначеними. Наприклад, рабі, захоплені в сповнений, — речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний добро співати, тобто такий, що має індивідуально-визначені здібності, котрі перетворюють його в річ індивідуально-визначену.

Є речі, котрі ніколи не були індивідуально-визначеними - борошно одного сорту, цукор тощо.

Поділ промов на родові та індивідуально-визначені необхідний при розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родових промов застосовувався принцип genus non perit — рід не гине, тобто володілець родової речі зобов'язаний повернути її (іншу, подібну) власнику навіть у випадку, коли вона втрачена ним випадково.

Щодо індивідуально-визначених промов застосовувався принцип — dominus sentit periculum — власник несе ризик (випадкової втрати речі), тобто збитки від випадкової втрати речі в всіх випадках, незалежно від того, хто має втрачена річ (у власника чи в третьої особини), завжди несе власник.

Римські юристи вважали речі ділимими — diuisae, якщо їхні можна поділити в будь-який спосіб й смердоті при цьому не втрачають своєї господарської вартості й призначення (на стільки б частин не розрізана хлібина, вон залишається хлібом), й неділимими — indiuisae, якщо при поділі смердоті втрачали господарське призначення, цілісність (зарізаний й поділений на частини баран).

Ділимими вважалися земельні ділянки. Побудовані ними будинки поділялися лише по вертикалі, поділялася нерухомість, рухомі речі. Такий поділ мав значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав щодо спільної власності на подільну річ, легко розв'язувався: річ в натурі розділяли між власниками. Складніше було б розпорядитися річчю неділимою. При спільній власності на неї кожний співвласник мав декларація про ідеальну частку речі, зберігаючи при цьому частку в праві на річ в цілому.

Речі, що в процесі їхні використання фізично зникали називалися споживчими (res guae usu consumuntur) — продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. До споживчих промов відносили гроші, оскільки скористатися ними можна лише при витрачанні їхні.

Речі, котрі служили людям триваліший годину, вважалися неспоживчими (res guae usu non consumuntur). У процесі одноразового використання смердоті не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, приміщення, одяг тощо).

Римські юристи звернули увагу, що за фізичним складом речі поділяються втричі види: 1) такі, що складаються із однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина тощо); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різнорідних промов (будинок, корабель, віз тощо); 3) сукупність однорідних промов, матеріально не пов'язаних, однак об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней).

Речі, що складаються із однієї матеріальної субстанції, є простими — simplices, а поєднання промов (різнорідних чи однорідних) — складними — summae.

З прав на речі раніш всіх сформувалося володіння. Воно виникло вперше щодо землі.Римські юристи-класики етимологічно виводили слово володіння possessio від sedere – сидіти, осідати, а саме, володіння тлумачили як поселення (на землі). У Дігестах Юстиніана володіння зображується відношенням, що передувало власності й створило її. Теоретичне вивчення джерел римського права, що почалося лише о 19-й сторіччі, показало існування двох видів фактичного володіння промовами в Римі. Перше називають юридичним володінням (possessio, іноді – possessio civilis), одному – триманням (possessio naturalis, пізніше – detentio).

Коли лежить в основі зазначеного поділу, який його принцип? Дати відповідь на це запитання намагалися ще глосатори й коментатори. Їхні думи зводяться доти, що власник володіє річчю від свого імені, детентор – від чужого. Алі джерела римського права суперечать зазначеному погляду, оскільки визнають власниками деяких oci6, що володіють промовами від чужого імені: залогоприймачів, прекарістов, секвісторів, повірників. Така неспроможна теорія існувала в середні століття. Потім французькі юристи помітили різницю між володінням і триманням, виходячи із характеру волі власника. Цей погляд розвив у своїй теоретичній монографії “Право володіння” учредитель історичної школи права Савіньї. Суть його міркувань, що здобули чимало прихильників, зводилася до таких важливих моментів: 1) володіння передбачає можливість фізичного впливу на річ (corpus possessio); 2) головна ознака володіння в порівнянні із дотриманням - намір володіти річчю як своєю, на кшталт власності (animus domini), при тім, що детентор володіє річчю як чужий, на чуже ім'я; 3) володіння - право, і тому можливо його відділення, а виходить, крім первинного володіння існує похідне, тобто власник може переносити своє володіння річчю на будь-яку особу, але й лише у випадках, прямо встановлених законом.

Зазначену теорію покритикував відомий німецький навчань Ієpiнг. У своїй роботі “Про підставу захисту володіння” він цілком спростував перше положення теорії Савіньї про “corpus possessio”, пояснюючи своє судження тім, що фізичне панування над річчю може бути тіьки щодо спонукуваних промов, що стосується нерухомості, то навряд чи можна матір фізичну уладові над віддаленою земельною ділянкою. У зв'язку із цим він вважав, що володіння є фактичним здійсненням права власності, при якому річ винна відповідати економічному призначенню — служити людині.

Інший удару теорії Савіньї був зроблений Ієрінгом пізніше, в монографії “Власницька воля”, де він не залишає каменя на камені від внутрішнього змісту володіння (animus possessio). Вважаючи, що попередня

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

  • Реферат на тему: Права споживачів на торгівлі
    МІНІСТЕРСТВО СПІЛЬНОГО І СПЕЦІАЛЬНОГО ОСВІТИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ САРАТОВСКАЯ ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ
  • Реферат на тему: Уряд РФ
    1. МІСЦЕ УРЯДУ У СИСТЕМІ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У зв'язку з тим, що замість терміна «управління»
  • Реферат на тему: Право
    Дайте визначення охоронної діяльності – це державна діяльність, здійснювана із єдиною метою охорони
  • Реферат на тему: Право власності юридичних осіб
    Національний університет “Києво-Могилянська академія” Факультет правничих наук Курсова робота із
  • Реферат на тему: Право займатися підприємницької діяльності
    Зміст Запровадження 2 Організаційні форми підприємницької діяльність у Странах з розвиненою

Нові надходження

Замовлення реферату

Реклама

Навігація