Реферати українською » » Право власності юридичних осіб


Реферат Право власності юридичних осіб

Страница 1 из 4 | Следующая страница

Національний університет

“Києво-Могилянська академія”

Факультет правничих наук

Курсова робота із цивільного права України

“Право власності юридичних осіб”

Виконала: студентка ІІІ курсу

Ворон Лариса Василівна

Науковий керівник: Бірченко
Юлія Іванівна

м. Київ

2001 рік

 

 

Тема: “Право власності юридичних осіб”

Вступ “Походження поняття “власність” в історії права”.

Розділ 1. Поняття власності на сучасному етапі.

1.1. Власність як економічна категорія.

1.2. Юридичне поняття власності.

1.2.1. Право власності в об’єктивному значенні

1.2.2. Право власності у суб’єктивному розумінні

1.3. Поняття власності за Конституцією України, Цивільним кодексом України та Законом України “Про власність”.

Розділ 2. Право власності юридичних осіб

2.1. Форми власності. Загальні положення власності юридичних осіб.

2.2. Право власності господарських товариств.

2.3. Право власності господарських об’єднань.

2.4. Власність кооперативів.

2.5. Власність громадських організацій.

2.6. Власність релігійних організацій.

2.7. Право інтелектуальної власності юридичних осіб.

Висновки й пропозиції.


Вступ “Походження поняття “власність” в історії права”.

Поняття власності завжди було б центральним в історії права. Становлення сучасного права тісно пов’язане із іменем видатного англійського мислителя, теоретика права Джона Локка, який велику увагу в своїх дослідженнях приділяв власності. У працях “Два трактати про правління”, “Про власність”, “Досвід про людський розум” й інших він пише, що від народження людина має три природних права: декларація про життя; декларація про свободу; декларація про власність. Ці права невід’ємні від людини й закон винен обов’язково враховувати ці права. На думку Джона Локка власність людини отримується шляхом вільно виявленої роботи, власність – це тієї початковий вимір людської свободи, із якої винна брати вухо уся система природного права. Власність утверджується шляхом договору й догоди. Власність у Локка – це є природний стан, який передує взаємодії людей. Люди, переходячи від природного до громадянського стану, не повинні відмовлятися від своїх природних невід’ємних прав й зафіксувати їхнього в законі.

У своїй роботи “Філософія права” Гегель утверждает, що поняття власності – це перше поняття, яку виникає в історії права. Він пише: “Щоб не залишитися абстрактною, вільна воля винна насамперед дати собі наявне буття.... Цей перший вид свободи є тієї, який ми визнаємо як власність.”[1]

Створюючи свою філософію власності, Гегель утверждает, що власність виникла першою по тій простій причині, що вона пов’язана з зовнішніми предметами, з зовнішнім неодухотвореним світом, що протистоїть волі (суб’єкту) й найближчим до нього. “Власність – це є втілення волі в річ”, й тім самим особа дає собі “зовнішню сферу своєї свободи”. До такого “втілення” річ знаходиться поза розумною діяльністю людини, поза правом.

Далі Гегель розмежовує володіння й власність. Володіння розглядається як зовнішній акт, необхідний для реалізації власності (втілення своєї волі в річ). Заволодіння передбачає, що річ нікому не належала. “Користування річчю при безпосередньому її захопленні є для собі одиничним вступом у володіння”[2]. У користуванні виявляються якості речі, до того числі вартість (у Гегеля - цінність).

Гегель подчеркивает важливість договору у становленні права власності. Договір передбачає, що тих, хто вступає в нього, визнають один одного особами й власниками. У договорі власність виявляє собі як повна й безспірна, оскільки договір – це форма власності.

Гегель виділяє право власності, як перше, першочергове, оскільки власність є найбільш повним втілення особистості в речі.

Нажаль, усі ці ідеї були забуті в юридичній науці радянських часів, коли повністю перемогли марксистські подивися на власність, в центрі які було б заперечення приватної власності.

Ще нещодавно сама постановка запитання про власність, її відносини, можливість її еволюційного розвитку вважалася помилковою. У правовій та економічній літературі панівною був точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи суспільства – відносинах власності – можливі лише на революційній основі, методом експропріації. Так було б под годину революції 1917 року в Росії, коли відносини власності було б змінено силою, приватна власність був знищена. На її основі було б утворено загальнодержавну власність.

Нині все более очевидним стає недостатня коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.

сучасний етап розвитку відносин власності пов’язаний із утвердженням думи, що власність, як суспільне явище має еволюційний розвиток й вирішити усі проблеми, пов’язані із нею можна лише із врахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини.

Усі це свідчить про велику актуальність обраної мною тими, оскільки нова соціальна реальність в Україні вимагає досконалих законів й досконалішого регулювання відносин власності.


1. Поняття власності на сучасному етапі.

Перш ніж розкривати поняття “право власності” потрібно згадати, що існують дві категорії цого поняття: це економічна категорія власності - як матеріальна основа будь-якого суспільства й юридична категорія власності - правове врегулювання економічних відносин власності, яку й породжує утворення самого поняття “права власності”.

 

1.1. Власність як економічна категорія.

Право власності закріплює матеріальну основу будь-якого суспільства - економічні відносини власності. Тому відносини власності й право власності - взаємопов’язані категорії. Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності. Тому, необхідно вияснити, що таке власність в економічному значенні й котрі правові форми її реалізації.

Власність це ставлення певних осіб до матеріальних благ як до своїх, як до тихий, що належати їм. Відповідно усі інші особини відносяться до цих благ як до чужих, до тихий, що їм не належати. Можна сказати, що власність це відносини між людьми із приводу матеріальних благ, котрі полягають в приналежності цих благ одним особам (чи їхнього колективам) й у відчуженні від них всіх інших осіб. Приналежність чи привласнення матеріальних благ є сутністю відносин власності, що складаються із їхнього приводу між людьми.

Привласнення - двоєдиний процес, який полягає насамперед до того, що сус-пільство відвойовує у природи певні блага й перетворює їхнього зважується на власну користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служити розподіл відвойованих у природи благ між членами суспільства, причому цей процес здійснюється одночасно.

Виробництво матеріальних благ є змістом процесу й завжди носити суспільний характер. Без виробництва не може бути привласнення так і не можливо привласнити ті, що не вироблено, чого над природі.

Привласнення включає у собі наступний после виробництва розподіл добутих суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, класами чи усім суспільством. Проходити він як в формі безпосереднього розподілу, то й в формі обміну продукцією й товарами між виробниками й споживачами.

Привласнення продукту закінчується в процесі виробничого чи особистого його вжитку, а тому привласнення - це цілий процес, який включає виробництво, розподіл, обмін й споживання матеріальних благ. Взаємодія всіх цих елементів названого процесу утворює історично визначену форму привласнення, сукупність відносин власності, а точніше, форми реалізації відносин власності в діяльності людей.

Власність в економічному значенні й є історично визначена суспільна форма привласнення матеріальних благ й насамперед засобів виробництва.

Зміст економічних відносин власності як стану привласнення приналежності матеріальних благ певним особам полягає в їхні можливості використати таке майно незалежно від будь-чиєї волі, виключно за своїм бажанням, усуваючи від нього всіх інших осіб, чи допускаючи їхні до власних матеріальних благ знову-таки за своїм бажанням. Можна сказати, що мова йде про встановлення власником повного господарського відання над майном, яку йому належить.

Правові форми реалізації відносин власності. Правове оформлення чи регулювання відносин власності складається із таких норм, котрі, по-перше, встановлюють саму можливість (чи неможливість) приналежності матеріальних благ певним особам, юридично закріплюючи економічний (фактичний) стан їхні привласнення. До них, наприклад, відносяться конституційні (державно-правові) правила про форми власності, котрі визначаються й охороняються Державою, а також адміністративно-правові й цивільно-правові норми про способи набуття й припинення прав на майно. По-друге, правила, котрі встановлюють характер й межі поведінки власників майна, котрі охороняються законом, тобто їхні повноваження, котрі оформлюють конкретні можливості господарчого відання над майном. Це цивільно-правові норми про повноваження власників й інших власників майна.

І по третє, правові способи захисту власників матеріальних благ від посягань інших осіб на привласнене ними майно (норм цивільного, адміністративного, кримінального права про захист відносин власності).

Усі перераховані правила - різногалузеві, оскільки економічні відносини власності регулюються нормами різних галузей права, хоча провідна роль належить цивільно-правовим нормам.

1.2. Юридичне поняття власності.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого стверджується панування власника над не належним йому майном та його повноваження із володіння, користування та розпорядження.

У юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному й суб’єктивному значеннях.

1.2.1. Право власності в об’єктивному значенні - це сукупність правових норм котрі регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне право складається із норм, котрі закріплюють володіння, користування й розпорядження майном, а також норми, котрі охороняють й захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Отже, право власності в об’єктивному розумінні є одним із найважливіших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять у склад, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретним суб’єктом, а і регулюється порядок набуття й припинення права власності, здійснення володіння, користування й розпорядження майном, а також захист законних прав власника.

Природа цого інституту має комплексний характер, оскільки поряд із нормами цивільного права, котрі займають центральне місце й за змістом, й за обсягом, у склад входять норми інших галузей права: державного, кримінального, адміністративного, фінансового тощо.

1.2.2. Право власності у суб’єктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом.

Отже, право власності у суб’єктивному розумінні - це суб’єктивне цивільне право абсолютного характеру, яку існує у межах конкретного правовідношення власності й може належати суб’єктам, окремому громадянину (фізичній особі), колективу громадян (юридичній особі) чи державі в цілому.

Абсолютний характер права власності означає, що правомочному суб’єкту (громадянину, юридичній особі, державі) протистоїть необмежена кількість зобов’язальних суб’єктів, котрі не повинні своїми діями порушувати це право. Суть суб’єктивного права власності полягає до того, що воно та забезпечує власнику відповідну поведінку із боці оточуючих осіб й тім самим надає змогу володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном. Всі інші особини - не власники - мають утримуватися від скоєння будь-яких дій, котрі перешкоджають власнику здійснювати належне йому суб’єктивне право за своїм розсудом й в своїх інтересах.

Коло суб’єктів права власності практично необмежене. Власниками відповідно в Україну ”Про власність” станом на 19.09.2000р. можуть бути окремі громадяни, колективні утворення: кооперативи, орендні й колективні утворення, орендні й колективні підприємства, господарські колективи, асоціації ін. Також визнаються суб’єктами права власності різноманітні громадські організації (політичні, науково-освітні, культурно-виховні, екологічні), щодо майна, яку смердоті можуть матір у власності відповідно до характеру їхньої діяльності та статутних завдань. (ст.28)

У цьому ж Законі визначено такий суб’єкт права власності, як релігійні організації (ст.29), що мають право власності на майно, придбане, побудоване, створене й вироблене ними за рахунок власних коштів, пожертвувань віруючих, коштів, наданих Державою чи іншими особами, чи придбане на інших підставах, передбачених законом.

Суб’єктами права власності виступають суверенні держави, автономні республіки та інші національно-державні утворення (автономні області, автономні округи), а також територіальні одиниці (краї, області, райони міста).

Закон України “Про власність” серед суб’єктів права власності визнає народ України, який здійснює належне йому право власності через Верховну Раду України, а ще через місцеві Заради народних депутатів (ст.3,10).

У нашій стране власниками визнаються не лише громадяни України й юридичні особини. Право власності на територї України можуть набувати також й спільні підприємства, створенні за участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні громадяни й особини без громадянства (й задля задоволення особистих потреб, але й й для здійснення господарської діяльності) у випадках й в порядку, встановленому законодавством. Це правило поширюється й на іноземні організації. Міжнародні організації, а також іноземні держави можуть володіти на праві власності майном, необхідним для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнародних домовленостей.

Об’єктом права власності може бути майно, але й лише індивідуально визначене чи індивідуалізоване, інакше власник не зможе ставитися до нього як до свого.

Відповідно до ст.1 Закону України “Про власність” власністю можуть бути земля, її надра, ліси, води, тваринний світло, природні багатства континентального шельфу, будови, споруди, цінні папери та інше майно, до того числі підприємства, інші майнові комплекси, котрі мають економічну чи соціальну цінність як цілісні системи.

Відповідно до ст.9 Закону України “Про власність” земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об’єктами права виключної власності народу України[3].

Отже, суб’єктивне право власності - це елемент абсолютного правовідношення, тобто власник як правомочний суб’єкт перебуває у правовідношенні із усіма третіми особами, має суб’єктивне право за своїм розсудом володіти, користуватися, розпоряджатися належним йому майном, здійснювати своєю владою управління ним й вчиняти щодо цого майна будь-які дії, що не суперечать закону.

Щодо суб’єктивних обов’язків, то усі особини, котрі не є власниками даного майна, а тому розглядаються як зобов’язані суб’єкти

Страница 1 из 4 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація