Реферати українською » Банковское дело » Діяльність іноземного банківського капіталу там


Реферат Діяльність іноземного банківського капіталу там

Підхід зарубіжних урядів регулювання діяльності іноземного банківського капіталу визначається національними інтересами і від низки чинників. Якщо сьогодні держава прагне залучити у країну капітал загалом і банківський капітал зокрема, розширити спектр банківських послуг CSFB, посилити конкуренцію банківській секторі та т. п., воно здійснює політику лібералізації. Навпаки, побоювання втратити контролю над банківської сферою, надмірно посилити конкуренцію - й цим зашкодити національним банкам, сприяти захоплення закордонним капіталом ключових позицій у важливих галузях промисловості чи відтоку ресурсів зарубіжних країн спонукають вводити обмеження на діяльність банків з іноземним участю.

Під впливом цих факторів, і навіть особливостей економічної і політичну обстановку окремими країн і складається курс щодо регулювання діяльності закордонного банківського капіталу. У багатьох розвинутих країн політика обмеження цієї бурхливої діяльності, характерна перших повоєнних років, під впливом розвитку інтеграційних процесів, зміцнення національних банківських систем, і навіть необхідності залучення іноземного капіталу поступово змінилася політикою надання філіям і дочірнім компаніям іноземних банків національного статусу.

Проте у низці країн - наприклад, в Австралії, Аргентині, Данії, Ісландії, Нової Зеландії, Норвегії, Фінляндії, Швеції - донедавна продовжували зберігатися суттєві обмеження, а де й повну заборону на діяльність банків з участю іноземного капіталу.

Так було в Аргентині ці банки допускалися лише як торгові й інвестиційні. У Австралії до 1985 року участь іноземного капіталу місцеві банки обмежувалося 50 відсотками, а що у провідних банках країни ("трейдинг бэнкс") заборонялося взагалі. Хоча обмеження було знято, до створення в Австралії банки з більш як 50-відсотковим закордонним участю, і досі потрібно схвалення Комітету з оцінці іноземних інвестицій, що прагне виявити потенційні вигоди (чи можливий збитки) від діяльності такого банку австралійських економічних інтересів. У Данії тривалий час зберігалися обмеження частку іноземного капіталу в сукупному банківському капіталі країни, хто був скасовані лише 1974 року.

Участь зарубіжних кредитних інституцій у фінських комерційних банках було дозволено законом 1978 року, проте граничний розмір такої участі встановлювався лише на рівні 20 відсотків. У цьому як і заборонялося відкриття філій і відділень іноземних банків біля Фінляндії. У 80-ті роки у нашій країні відбувалася поступова лібералізація банківську діяльність, зокрема й зовнішньоекономічної діяльності іноземних банків, що пояснювалося потребою створення ефективно функціонуючого кредитно-денежного ринку. У 90-х роках тенденція до лібералізації посилилася у зв'язку з необхідністю уніфікації національного законодавства і законодавства ЄС. У 1993 року фактично було знято обмеження конкуренції у сфері банківських послуг CSFB, зокрема та посилення конкуренції з боку іноземних банків. Ці заходів було вжито після докладного вивчення стану справ банківську систему Фінляндії, під час якого фахівці дійшли висновку, що серйозного загострення конкуренції можна очікувати лише деяких сегментах ринку, тоді як "звичайна" банківська діяльність навряд чи приверне дуже багато іноземних інвесторів.

Тривалі дискусії з приводу лібералізації діяльності банків з участю іноземного капіталу проводили у Норвегії. Вже 1974 року емісійний банк країни - Норгес Банк - рекомендував міністерству фінансів дозволити доступ на норвезький ринок малій кількості зарубіжних банків. Уряд відхилило цю пропозицію, заявивши, проте, що не проти відкриття представництв іноземних банків тому випадку, якщо вона буде здійснювати діяльність у сферах, охоплених норвезьким банківським законодавством. Лише лютому 1982 року, міністерство фінансів створило комісію з вивчення стану справ банківську систему і дослідження питання доцільність допуску зарубіжних банків на норвезький ринок.

Комісія, що складалася з представників банків, міністерства фінансів України й банківського нагляду, висловилася за позитивне вирішення питання. Цей висновок пояснювався тим, що, з одного боку, норвезька банківсько системо досить розвинена, щоб витримати тиск іноземної конкуренції. З іншого боку, зарубіжні банки виявляли підвищений інтерес насамперед до брати участь у фінансуванні освоєння нафтових та газових родовищ, а залучення іноземних інвестицій у цю капіталомістку галузь відповідало та інтересам Норвегії.

У1983 році звернувся до висновків комісії приєдналося і уряд. У червні 1984 року, відбулася гостра полеміка в стортинге (парламенті), який, зокрема, рекомендував міністерству фінансів вивчити питання, слід уже обмежити діяльність инобанков іпотечними операціями з нерухомістю, і навіть операціями із цінними паперами. Проте зрештою до законодавства про банки було внесено зміни і закордонних банкам було надано у принципі самі права, як і норвезьким. У той самий час відкриття ринку здійснювалося дуже обережно. Відповідно до висновками комісії, яка працювала 1982 року, було вирішено спочатку допустити на внутрішній ринок обмежену кількість першокласних зарубіжних банків, у яких мали тривалі і надійні зв'язки з норвезькими підприємствами і органами влади. З іншого боку, у країнах походження зарубіжних банків норвезькі кредитні інститути з урахуванням принципу взаємності мали користуватися свободою відкриття філій.

Іноземні банки могли відкривати біля Норвегії лише передбачених законодавством країни капітальні суспільства (акціонерні компанії), які належали як одному, і кільком закордонним та іноземним банкам. У другий випадок инобанки мали володіти більш як половиною капіталу суспільства. У цьому, зазвичай, частка у правлінні іноземців чи норвежців, що проживають поза кордоном, не перевищувала частині, а голова правління обов'язково ставав норвежець, який постійно проживає країни. І це відносилося й до складу спостережних рад.

Хоча банкам з участю іноземного капіталу у принципі надавалися самі спроби з ведення операцій, як і національним, проте, попри практиці їм було ускладнене, наприклад, відкриття відділень. Підвищені вимоги пред'являлися до кількості та змісту реєстраційних документів. Наприклад, вимагалося письмове зобов'язання материнського суспільства (товариств) надавати дочірню компанію необхідну фінансову допомогу і т. буд.

Нарешті, було встановлено щодо стислі терміни подачі реєстраційних документів: до 1 вересня 1984 року, тобто близько трьох місяців і. Документи, представлені після зазначеного терміну, розглядали. У умовах ліцензію отримати могли ті банки, які активно до цього готувалися і відчували жодних сумнівів доцільності виходу норвезький ринок. Саме тоді відкрити своїх філій в Норвегії змогли лише десять банків - три американських, три французьких, три шведських і тільки англійський. Сенс таких обмежень очевидний: норвезькі влади у умовах невизначеності наслідків допуску іноземного капіталу прагнули на початковому етапі обмежити його приплив, аби накопичити необхідний практичного досвіду і основі приймати подальші рішення.

Практика підтвердила доцільність поступового відкриття країни для закордонного банківського капіталу. За оцінками норвезьких фахівців, лібералізація 1984 року й наступні її раунди посилили конкуренцію над ринком банківських послуг CSFB, сприяло підвищенню ефективності роботи національних банків, стимулювали процес концентрації (зокрема та "міжнародної) банківського капіталу, сприяли значному припливу зарубіжних ресурсів у країну. У той самий час національна банківсько системо не пережила сильного шоку, і її розвиток загалом відповідало тенденціям й потребам общехозяйственной динаміки.

Постепенность у відкритті національного ринку була і для Швеції. У цій країні инобанкам було дозволено відкривати свої представництва 1974 року. Цей перший крок було згодом зажадав скоєння наступних. Дальнейшей лібералізації сприяло, зокрема, тиску з боку інших держав, де шведські банки відкривали своїх філій. Так, Франція, Швейцарія, Італія й інших країнах недвозначно давали зрозуміти шведському уряду, що вони розраховують на "взаємність" у сфері лібералізації банківську діяльність. За лібералізацію сильно зарегулированного внутрішнього кредитного ринку активно виступали і шведські банки.

У умовах уряд країни змушений був розпочати вивченню цієї проблеми, результатом якого став документ 1984 року "Відкриття банків з участю іноземного капіталу", де немає лише викладалися різні погляду до цієї проблеми, а й проводилася думка про можливих позитивних наслідки такого відкриття внаслідок посилення "стимулюючої конкуренції" і полегшення доступу вітчизняних банків до іноземних ринків.

Документ, проте, натрапив на різку критику у парламенті.

Лише 1 липня 1985 року було прийнято законодавчі основи діяльності іноземних банків. Відповідно до ними Швеції допускалося відкриття дочірніх товариств (але з філій) инобанков у вигляді банківського акціонерного товариства. По шведському праву таке суспільство самостійним юридичною особою, діяльність якого полягає регулюється тими самими нормами, як і діяльність шведських банків.

Дочірнє суспільство з'явилося на світ як одним, і кількома зарубіжними банками. Участь них шведських кредитних інститутів, проте, не допускалося. Обществам, організованим инобанками, дозволялося відкривати відділення, але заборонялося створювати свої дочірніми компаніями. При видачі ліцензії керувалися суворої системою критеріїв: у ролі материнського суспільства мав виступати першокласний банк з бездоганною репутацією і міцної фінансової основою. Учитывался досвід співпраці зі шведськими підприємствами, гадані напрями діяльність у країни й т. буд.

Як і Норвегії, частка іноземців в спостережних радах обмежувалася третьої частиною; у своїй головою спостережної ради в обов'язковому обов'язковому порядку повинен бути громадянин Швеції. Головою правління, проте, міг і іноземець. Дочірні компанії зарубіжних кредитних інститутів допускалися до банківських операціям у Швеції обсязі.

Характерно, що у Швеції, як в Норвегії, було встановлено тримісячний термін подання заявок отримання ліцензій (до 1 жовтня 1985 року). Не дивно, що тільки 14-ти инобанков що у термін подати такі заявки (хоча загальна кількість представництв зарубіжних банків Швеції становила тоді 32). Згодом два банку відмовилися від отримання ліцензії і було видана 12 кредитним установам - двом американським, п'яти французьким, двом норвезьким, двом фінським і одному голландському.

Встановлення жорстких термінів засвідчила, що шведське уряд розглядало відкриття ринку банківських послуг CSFB свого роду експеримент, результати якого після накопичення практичний досвід дозволив би з відповіддю питанням доцільність подальшої лібералізації. Така обережність обгрунтована: обсяг шведського кредитного ринку сягав обмежений (в 1985 року у ньому діяло лише 15 банків), і уряд прагнуло уникнути його дестабілізації, видавши ліцензії надмірного числу дочірніх товариств инобанков.

Практика, проте, показала, що шведським гроссбанкам зберегти своїми панівними позиціями. З 12 инобанков, отримали ліцензії 1985 року, п'ять згодом пішли з шведського ринку. Перед іноземних банків зараз припадає лише близько 1 відсотки надходжень у сукупному капіталі банків, зареєстрованих у країні. Це дозволило б зробити подальші кроки щодо лібералізації кредитного ринку. Зокрема, 1990 року скасували заборона відкриття філіалів іноземних банків. Та є певні обмеження з їхньої діяльність зберігаються. Так, обмежується їхній фінансовий що у шведських кредитних інститутах.

Результатом лібералізації банківського законодавства стало, на думку шведських експертів, загострення конкуренції, розширення обсягу наданих кредитів й загальне поліпшення діяльності банків, і навіть посилення концентрації банківського капіталу.

Отже, відкриття ринків для діяльності іноземного банківського капіталу більшості інших держав принесло позитивні результати, надавши позитивний вплив як у діяльність національної банківської системи, і на приплив капіталу з-за кордону.

У довгостроковій перспективі відкриття внутрішнього кредитного ринку инобанков відповідає інтересів Росії, оскільки можуть сприяти припливу у країну іноземного капіталу та її інтеграції до системи міжнародних відносин, і навіть надати позитивний вплив на діяльність російської банківської системи механізмом загострення конкуренції. Менш певними бачаться короткострокові наслідки лібералізації режиму допуску іноземних банків російський ринок. Ця невизначеність стосується й можливих масштабів припливу західного банківського капіталу, і основних напрямів своєї діяльності, і наслідків загострення конкуренції для російських банків. Рішення всіх цих питань навряд чи можливий без накопичення практичний досвід, аналіз якого дозволило б виявити як позитивні, і негативні сторони діяльності зарубіжних банків з погляду російських інтересів, знайти шляхи і кошти розвитку перші місця і нейтралізації других.

У умовах прийнятним засобом для вирішення проблеми став би поступове, обережне відкриття країни для закордонного банківського капіталу, аналогічно, як це було зроблено, наприклад, в Норвегії чи Швеції. У цьому було виправдано обмежувати не операції инобанков, а масштаби своєї діяльності за допомогою регулювання розмірів припливу банківського капіталу країну. У цьому сенсі практика встановлення Центральним банком Росії ліміту участі іноземного капіталу банківську систему країни (нині у вигляді 12 відсотків на сукупному капіталі банків, зареєстрованих у Російської Федерації) є цілком обгрунтованою. Ймовірно, що знадобляться та створює додаткові заходи управління инобанками - наприклад, допуск російський ринок виключно першокласних банків з бездоганною репутацією, виявлення обліку під час видачі ліцензій потенційних вигод чи шкоди від діяльності тієї чи іншої банку Росії і близько т. п.

Доцільно, мій погляд, стимулювати розвиток у Росії філій инобанков, оскільки з їхньою діяльність старанно контролюється штаб-квартирами, а за необхідності їм гарантується фінансову підтримку. Можливо, і виставляння додаткових умов: зокрема, ліцензії слід видавати тих банків, діяльність яких відповідати пріоритетам російського уряду.

Схожі реферати:

Навігація