Реферати українською » Философия » Філософія Нового години


Реферат Філософія Нового години

Страница 1 из 2 | Следующая страница

РЕФЕРАТ

на задану тему: ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ


Зміст

1. Загальна характеристика

2. Онтологія

3. Гносеологія

4. Проблема людини, суспільства, держави

Література


1. Загальна характеристика

Новий годину характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Ця ситуація певною мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів й соціологів названої епохи, зокрема їхні боротьбу проти церковників, релігії, схоластики. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії від впливу теології. У цій боротьбі використовувалися і надбання попередньої філософської думи, зокрема вчення Демокрита й Епікура, "теорія двох істин" та ін. Основною особливістю філософії Нового години був її орієнтація на науку як найвищу цінність.

Вивчаючи філософію Нового години, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфіка суспільного життя, і наука цієї епохи, то й філософські традиції, оскільки, будучи викликаною дожиття об'єктивними чинниками, вона (філософія) набуває відносної самостійності і розвивається за своїми внутрішніми законами.

Важко переоцінити вплив на передову тогочасну філософію науки, зокрема, досвідно-експериментальних досліджень природи й математичного осмислення їхнього результатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великими природодослідниками і математиками (Р. Декарт, Г.В. Лейбніц), а деякі природодослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив на філософію здійснювала механіка, Яка був того годину зразком експериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух тіл, включаючи і небесні тіла.

У новий годину філософія за традицією ототожнювалася із метафізикою в аристотелівському її розумінні, тобто визнавалася "першою філософією", умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття й знання. Метафізика Нового години почала доповнюватися природничо-науковим змістом. Завдяки цьому вона досягла значних успіхів у сфері математики, фізики, інших спеціальних наук. У передових мислителів розглядуваної епохи метафізика виражала гармонійну єдність умоглядно-раціонального мислення й експериментальної практики, а також й ту ініціативу, котра, як правило, належала тоді саме умоглядно-теоретичному компоненту, а чи не досвідному елементові науково-філософського знання1. І до аналогічних гіпотез змушені були звертатися й тих мислителі, котрі абсолютизувавши раціоналістично-дедуктивний метод пізнання, відривали мислення від чуттєвого досвіду, матеріального світу, існуючого способу виробництва, державного улаштую, політичної ідеології, права й судочинства, релігії, мистецтва, моралі.

Виникнувши в Англії (Дж. Локк), просвітницька ідеологія набула широкого поширення у XVIII ст. у Франції (Ш.Л. Монтеск'є, К.-А. Гельвецій, Вольтер, П.О. Гольбах). У другій половині XVIII й на початку XIX ст. ідеологія Просвітництва поширилась й розвивалася в багатьох країнах Європи й США.

 

2. Онтологія

Онтологічні концепції Нового години істотно різняться між собою. Поряд із матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози й французьких матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце й дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивно-ідеалістична Д. Берклі й Д. Юма. Та усі ці концепції малі і деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи й навіть суспільства. Доти ж більшість з цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це і не позбавляло їхнього суперечностей.

Декарт визнавав дві субстанції – духовну, якої він наділяв атрибутом мислення, й матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, Яка ані не має потреби, крім Бога, й то тут для акту її виникнення. Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділяв номіналістичні подивися), виходячи із властивостей яких, можна пояснити й природу свідомості людей. Рух він ототожнював із механічним переміщенням, визнавав існування атомів.

Декарт, Спіноза і Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили з визнання надчуттєвих принципів буття й пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку із даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук.

На думку Спінози, матеріальна субстанція поєднує удвічі атрибути – протяжність й мислення. Ця субстанція є причиною самої собі. Концепцію Спінози містила в собі здогад про матеріальну єдність світу. Доти ж вон не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога. Щоправда, із певних міркувань Спіноза вдається до слова "Бог", називаючи цим терміном матеріальну субстанцію, природу.

У основі онтології Лейбніца лежало об'єктивно-ідеалістичне вчення про монади – найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, котрі становлять собою ідеальний світло (первинний щодо матеріального), доступний лише розуму. Монади, на думку Лейбніца, координовані й субординовані. Найнижчими в системі їхні упорядкування є тих із монад, котрі утворюють в основному неорганічну природу. Вищий клас монад вже має відчуття й споглядання. До найвищих із відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення й самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було б ті, що він наблизився до розв'язання матерії й руху.

Найвищого розвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиції механістичного матеріалізму. Д. Дідро й П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думи в пізнанні природи й суспільства. Перебуваючи загалом на позиції метафізичного методу, Дідро й Гольбах разом із тім розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії і руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будь-яким чином на органи чуття людини.

Авторами суб'єктивно-ідеалістичного й агностичного тлумачення буття були англійський філософ Дж. Берклі й шотландський – Д. Юм.

Деїсти, зокрема деїсти-просвітники (Вольтер), виходили із метафізичної онтології конечності світу, абсолютизації дуалізму матерії й руху, заподій й наслідку, еволюції й доцільності.

 

3. Гносеологія

філософ онтологічний раціоналізм емпіризм знання

Особливого значення набула в одного години проблема обґрунтування знання й способів його досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями – раціоналізм й емпіризм. Раціоналізм (у вузькому розумінні цого терміна) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу і однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість Б. Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк – матеріалісти; Д. Юм, Дж. Берклі – ідеалісти).

Раціоналізм (від латинського – розумний) – філософський напрям, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму, то й емпіризму.

як цілісна гносеологічна концепція раціоналізм склався за годину под впливом успіхів математики й природознавства. На відміну від середьновічної схоластики й релігійного догматизму, раціоналісти XVII-XVIII століть (Р. Декарт, Б. Спіноза, М. Мальбранш, Г.В. Лейбніц) спиралися на ідею природного порядку – нескінченного причинного ланцюга, який пронизує завісься світло.

Обґрунтовуючи безумовну достовірність наукових принципів й положень природознавства і математики, раціоналісти намагалися з'ясувати, як знання набуває об'єктивного, всезагального й необхідного характеру. Таке знання, на їхнього думку, досягається завдяки розуму, який виступає як його джерелом, то й критерієм істинності. Так, до вихідного положення сенсуалізму "немає нічого в розумінні, чого раніше не було б б в чуттях" Лейбніц додав: "крім самого розуму", тобто здатності розуму осягти не лише зовнішні, поверхневі, випадкові властивості промов, а і всезагальне, необхідне. На думку раціоналістів, розум відіграє визначальну роль як у пізнанні, то й в діяльності людей.

Абсолютизація ролі розуму й недооцінка чуттєвого пізнання привела раціоналістів до ідеалістичних з висновками, відливу мислення від об'єкта пізнання, визнання вроджених ідей (Декарт), властивостей мислення, незалежних відчуттів (Лейбніц).

Культ розуму характерний й для французьких матеріалістів XVIII століття Емпіризм (від грецького – досвід) – напрям у теорії пізнання, згідно із яким зміст знання може бути поданим чи як опис досвіду, чи зведеним до нього. На противагу раціоналізмові емпірики зводять раціональну пізнавальну діяльність до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді. Раціональне пізнання, нібито нічого не додає до змісту чуттєвого пізнання.

На думку Ф. Бекона, Гоббса, Локка, Кондільяка, чуттєвий досвід відображає об'єктивно існуючі речі.

Емпіризм наштовхнувся на нерозв'язні труднощі, зокрема на цю проблему виділення вихідних компонентів досвіду й реконструкції на цій основі всіх видів й форм знання. Ці труднощі змусили емпіриків виходити за межі чуттєвих даних й розглядати їхні поряд з певними характеристиками свідомості, логічними операціями (індуктивним узагальненням), звертатися до апарату логіки й математики для опису чуттєвих даних як засобів побудови теоретичного знання. Емпірикам то й не вдалося обґрунтувати індукцію суто емпіричній основі. До емпіриків належали й деякі ідеалісти нового години, зокрема Дж. Берклі й Д. Юм.

Відношення між емпіризмом й раціоналізмом не можна розуміти спрощено. Адже деякі раціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел пізнання, а деякі емпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст Р.Декарт не ігнорував досвід, чуттєві дані, а емпірик Т.Гоббс визнавав першорядне значення математичних знань. Раціоналіст Г.В. Лейбніц погоджувався навіть із тім, що завісься зміст людського інтелекту береться із чуттєвої діяльності (щоправда, при цьому дуже слушно додав, що сама ця діяльність неможлива без спрямовуючого впливу інтелекту). До речі, відсутність однозначних визначень зрозуміти емпіризму та сенсуалізму приводити до невиправданого їхні ототожнення. Вочевидь, визнаючи поняття сенсуалізму, треба виходити із того положення, яку чи не найпереконливіше обґрунтував Дж. Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б б опосередковане діяльністю органів чуття.

 

4. Проблема людини, суспільства, держави

Важливе місце у філософії Нового години посідала проблема людини. Абсолютизація механічної форми руху матерії призвела до ототожнення деякими тогочасними мислителями людини із машиною. Так, Ламетрі розглядав людський організм як машину, що самостійно заводитися, подібно до годинникового механізму. На його думку, людина відрізняється від тварин лише більшою кількістю потреб, а отже, і більшою кількістю розуму, бо потреби тіла – "мірило розуму". Духовна діяльність людини, за Ламетрі, визначається її тілесною організацією. Гоббс й Де Руатеж намагалися пояснити усі прояви тілесної й духовної діяльності людини суто механістично.

На думку Декарта, тварина – це лише машина, а людина лише в деяких ситуаціях діє як механізм. Звідси він робив висновок, що тілесну діяльність треба пояснювати матеріальною субстанцією. Визнаючи лише одну субстанцію, котра має своїми атрибутами протяжність й мислення, Спіноза пояснював суттєву діяльність людини як духовно-тілесну. Проте вищі функції людського духу він вважав цілковито незалежними від тілесних умів.

У зв'язку з значними досягненнями природознавства (Р. Гарвей відкрив кровообіг, а Р. Декарт – рефлекторну дугу і безумовно-рефлекторну діяльність тварин й людини) проблема тілесної діяльності стала осмислюватися глибше й более науково. Проте традиційна проблема взаємовідношення душі й тіла не втратила актуальності. Щоправда, в цю епоху вон формулювалась як взаємовідношення тіла і духу людини. Зустрічаючись з великими труднощами при розв'язанні цієї проблеми, мислителі Нового години нерідко зверталися й до ідеї Бога. Так, М. Мальбранш та інші окказіоналісти пояснювали єдність тілесних й духовних дій людини безпосереднім втручанням духовної божественної першопричини в кожному випадку її (людини) життєдіяльності. Цікаве, хоч й містифіковане, розв'язання проблеми взаємодії тіла й духу людини запропонував Г.В. Лейбніц у своїй монадології. З релігійних позицій аналізував названу проблему Дж. Берклі. Він визнавав реально існуючими лише конкретні сприйняття ("ідеї") й душі ("духи"), їхнього носії. Щоб не залишитися на позиції соліпсизму, Дж. Берклі зрештою перейшов з суб'єктивно-ідеалістичної позиції на об'єктивно-ідеалістичну, навіть відверто релігійну, визнаючи єдину духовну субстанцію – Бога.

Важко переоцінити геніальну здогад Б.Франкліна про ті, що людина – це тварина, котра виготовляє знаряддя роботи.

Якісних змін зазнав ідеал цієї епохи, основною рисою якого був культ розуму. Це особливо переконливо проявилося у філософії Декарта, який вважав розум найвищим авторитетом в оцінці будь-яких поглядів, та у філософії Просвітництва.

Про зміну ідеалу в Нові часи свідчать й ціннісні орієнтації протестантизму. Якщо класичне християнство орієнтувало людей перш на на сферу духовного життя, зокрема проблему спасіння душі, то протестантизм орієнтував їхнього на повсякденне, практичне, "земне" буття, реабілітуючи його в очах віруючих. Таке розуміння сенсу життя проявилося насамперед у розробці його етико-гуманістичної проблематики.

У філософії Нового години формуються дві тенденції, котрі виявилися в принципах, із одного боці, утилітаризму, а із іншого – Просвітництва. Згідно із останнім, лише викорінення неуцтва й поширення освіти можуть привести до справжньої моральної досконалості людини. На подібних засідках ґрунтувалася більшість соціально-філософських й політичних концепцій, спроби пояснити основні підвалини суспільства, виходячи із уявлень про розумність, природність цих підвалин.

У історії філософії сус-пільство тривалий годину розглядалось як сукупність людських індивідів, котрі об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Аристотель). Мислителі Нового години розглядали сус-пільство як об'єднання індивідів для контролю над своїми діями (Гоббс, Руссо), об'єднання, яку ґрунтується на конвенції, договорі, однаковій спрямованості інтересів. Заперечуючи теологічне пояснення історичного процесу, прибічники теорії суспільного договору утверджували раціоналістичні концепції природи суспільства. Проте ці концепції фундувалися на поза історичних уявленнях про незмінну сутність людини, нерозумінні закономірного процесу розвитку людства. Спроба ж поширити принцип детермінізму (всезагальної причинної зумовленості явищ) на пояснення суспільних явищ не давало можливості збагнути секрети людського буття, його специфічної упорядкованості. Тому мислителі, навіть явно схильні до матеріалізму (зокрема Дж. Толанд й Т. Гоббс), іноді змушені були звертатися до гіпотези про існування надприродної

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Нові надходження

Замовлення реферату

Реклама

Навігація