Реферати українською » Философия » Філософська культура особини та її суспільна значущість


Реферат Філософська культура особини та її суспільна значущість

Страница 1 из 2 | Следующая страница

[email protected]

Філософська культура особини та її суспільна значущість.

 

Колі ми маємо діло із філософським осмислюванням культури, то як правило, нашим об`єктом є культура, як така. Подібний підхід потребує залишить за дужками, чи в якості прикладів, чи образів локальної культури - як національні, то й регіональні. Однак як кожний дослідник формується у досконально визначеному фокусі культури та ідентифікує собі із конкретним народом, то позначка осмислення культури у кожному випадку визначає вихід дослідника, його думи за межі наявного буття.

Культура як зміст й певна характеристика життєдіяльності людини та суспільства багатогранна. Тому при розгляді її сут ності, структури, специфіки можливі різні підходи. як резуль тат багатогранності культури існує велика кількість її визначень у філософії.

Сам термін “культура” (від латів. cultura - обробка, виховання, освіта) налічує сьогодні багато тлумачень. Загальним їм є й ті, що под культурою на противагу “натурі” (природі, при рідному) розуміють ті, що створено людиною, по одній.

Раніше цей термін зустрічався лише в словосполученнях, означаючи функцію чогось: вироблення правил поведінки, здобуття знань, удосконалення мови й т.п. У більшості лінгвістів не виникає сумніву, що своїм походженням слово “культура” зобов’язане латинським словами соlo, colere - (зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством). Сultus - це землеробська праця.

Це поняття поширюється й на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання й навчання людини. У аркушах римського філософа Цицерона “Тускуланські бесіди” він пише “cultura animi philosophi” (культура духу є філософія). Пізніше слово “культура” все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, й в цьому значенні воно та увійшло у усі європейські мови, у тому числі й слов`янські. Проте на цьому еволюція термі на “культура” не закінчується. У середні віки набирає поширення комплекс знань вказаного слова, згідно із яким культура стала асоціюватися із міським укладом життя, а пізніше в епоху Від родження, із удосконаленістю людини. У ХVIII ст. слово “культура” набуває самостійного наукового значення.

Поділ культури на матеріальну й духовну, одна із які є продуктом матеріального, а інша духовного виробництва, здається самоочевидним. Зрозуміло й ті, що предмети матеріальної й духовної культури можна використовувати по-різному. Знаряддя роботи й твори станкового живопису служать різним цілям. Так що функціональне розходження між матеріальною й духовною культурою дійсно існує. Алі разом із тім й ті і інше є культурою, що несе в собі матеріальне й духовне в їхній єдності. У матеріальній культурі укладене формуюче її духовний вухо, оскільки вон завжди є втілення ідей, знань, цілей людини, що лише й робить її культурою; продукти ж духовної культури завжди замасковані в матеріальну форму, бо лише в такий спосіб смердоті можуть бути об’єктовані й статі фактом громадського життя. Усе це дає підставу говорити про культуру як таку, незалежно від її розподілу на матеріальну й духовну. Матеріалістичний підхід до культури полягає над розрізненні матеріальної й духовної культури, а й у визнанні її органічного зв'язку із розвитком усього суспільства.

Недолік ж визначення культури як усього створеного людиною до того, що, по-перше, культура при цьому може сприйматися односторонньо, лише як щось зовнішнє людині, по-друге, не проясняється природа самої культури, співвідношення суспільства й культури.

Різницю суспільства й культури виявляє її визначення як сукупність створених людиною цінностей. Світ культури — це світло матеріальних й ідеальних, духовних цінностей, тобто світло об'єктів матеріальних й ідеальних, узятих у його відношенні до людини, світло, наповнений людськими смислами. Трактування культури як системи цінностей обмежує культуру від природи і одночасно дозволяють ототожнювати її з суспільством. При такому підході культура виступає як певний аспект суспільства, тім самим прояснюється її соціальна природа, але й разом із тім не знімається й важлива проблема співвідношення культури й суспільства.

Однак при трактуванні культури як системи цінностей остання з'являється як сукупність готових результатів людської діяльності, а процес творення культури, її динаміки залишається поза розглядом. Крім того, подібне розуміння культури ще занадто загальне й допускає різні інтерпретації в залежності від того, як розуміється сама цінність. Так, "неокантійці", що широко використовували поняття ціності, трактували її як щось надісторичне й яку не підлягатиме науковому аналізу й поясненню. Діалектико-матеріалістичне розуміння цінностей, навпроти, не протиставляє науковий й ціннісний підходи до суспільства й культури, зв'язуючи останню із усією людською діяльністю, з працею як джерелом культури й її результатів.

Отже, визначаючи суть культури, потрібно виходити із того, що кожне зовнішнє вираження культури є прояв ступеня розвитку самої особини. Узято окремо від людини, матеріалізоване «тіло культури» позбавляються динаміки, руху, життєвості. А реальна, жива культура невіддільна від суспільної людини — суб'єкта культури, співвіднесеного зі створеним ним об'єктним світом. Сама людина формує собі у процесі своєї діяльності як культурно-історична істота. Її людські якості є результат засвоєння нею мови, прилучення до існуючих в суспільстві цінностей, традиціям, оволодіння властивій даній культурі прийомами й навичками діяльності й т.д. біологічно ж людині дається лише організм, що володіє певною будовою, задатками, функціями. Тому не якщо перебільшенням сказати, що культура являє собою міру людського в людині, характеристику розвитку людини як суспільної істоти. Отже, культура існує в постійній взаємодії свого зовнішнього матеріалізованого вираження з самою людиною. Ця взаємодія полягає до того, що людина засвоює створену раніше культуру, розграничує її, роблячи тім самим передумовою своєї діяльності, й коїть культуру, створюючи нове, розграничує свої знання й ціності, уміння й здібності, свою родову людську сутність.

Людина, звичайно, сприймає культуру вибірково под впливом переваг, обумовлених багатьма обставинами. І лише на основі цієї засвоєної нею культури вона виявляється здатною розвиватися далі. як суб'єкт культури людина вносити у неї щось нове. У співвідношенні освоєння й творчости культури закладена маса проблем й протиріч. Щоб вони розібратися, треба хоча б у самому загальному виді проаналізувати проблему розвитку культури.

Філософія вивчає культуру не як особливий об'єкт, що підлягає дослідженню поряд з природою, суспільством, людиною, а як загальну характеристику світу як цілого. Філософське розуміння культури є осмислення вираженого в ній прагнення до безмежності і універсальності людського розвитку. Для філософа здатність світу як бі «випромінювати» з собі людський смисл характеризує його як явище культури. З погляду філософії, культура є завісься світло, у якому людина знаходить собі.

 Тут ми будемо ґрунтуватися на діяльнісному підході в розумінні культури. У рамках цого підходу вон розглядається як спосіб організації й розвитку людської діяльності. Культура — це своєрідний «генотип» суспільного організму, що визначає її будову й розвиток. Вона представленій у продуктах матеріальної й духовної роботи, у соціальних нормах й духовних цінностях, у відносинах людини до природи й між людьми.

Людський світло величезний, строкатий й різноманітний — політика, економіка, релігія, наука, мистецтво й т.д. Усі ці сфери людської діяльності переплетені й впливають одного одного. Кожна сфера є відображенням інших. Можна, звичайно, розглядати людину по частинами у межах політичної чи іншої сфери. Наприклад, політична культура якщо містити в собі найкращі способи політичного вибору й дії, ціності і ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми соціальних взаємин у ході взаємоузгоджень їхніх інтересів й т.д.

У моральній культурі фіксується досягнутий суспільством рівень уявлення про добро, зло, честь, справедливість, обов'язки й т.д. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Засвоюючи моральні подивися й принципи, індивід перетворює їхні у моральні якості й переконання.

Естетична культура суспільства містить у собі естетичні ціності (прекрасне, піднесене, трагічне й т.д.), способи їхні створення й споживання. Специфіка естетичного сприйняття полягає до того, що люди, їхні вчинки, продукти діяльності, явища природи, сприймаються насамперед почуттєво, у їхній зовнішній виразності.

Зараз найважливішого значення набуває екологічна культура. Драматична ситуація, що переживає сучасне сус-пільство, багато в чому обумовлена катастрофічними змінами, що відбуваються в природного світі в результаті людської діяльності. Екологічна культура містить нові ціності й способи виробничої, політичної і іншої діяльності, спрямовані на збереження землі як унікальної екосистеми.

Єдність світу культури визначається цілісністю останнього, діючого як цілісна істота. Культура не існує поза своїм живим носієм - людиною.

Індивід засвоює її через мову, виховання, живе спілкування. Картина світу, оцінки, ціності, способи сприйняття природи, години, ідеали закладаються у свідомість особини традицією й, непомітно для індивіда, змінюються в процесі суспільної практики. Біологічно людині дається лише організм, що володіє лише певними задатками, потенційними можливостями.

Особливе місце у світі культури займає її морально-етичні й естетичні аспекти. Мораль регулює життя у всіляких сферах — у побуті, у родині, на роботі, у науці, у політиці й т.д. У моральних принципах й нормах відкладається всі ті, що має загальне значення, що складає культуру міжлюдських відносин. Є універсальні, загальнолюдські уявлення про добро й зло, наприклад, такі, як «не вкради», «не вбий», «не прелюбодій» інші, зафіксовані в Біблії. Є групові, історично обмежені уявлення про ті, «що таке добро» й «що таке зле». У будь-якому випадку практика міжлюдських зв'язків осмислюється як добро, шляхетність, справедливість.

Сфера естетичних відносин до дійсності носити усеосяжний характер. Краса, прекрасне, гармонічне, витончене — усі ці ціності людина знаходить й в природі, й в суспільстві. Естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетичний смак притаманний кожній людині. Звичайно, ступінь розвиненості, досконалості естетичної культури люди різна. Історично мінливі і ідеали краси. Проте в суспільстві існують певні норми естетичної, моральної, політичної, релігійної, пізнавальної, духовної культури. Ці норми — невидимий каркас, що скріплює суспільний - організм у єдине ціле.

Культурні норми є визначені зразки, правила поведінки чи дії. Вони складаються, затверджуються уже в повсякденній свідомості суспільства. На цьому рівні у виникненні культурних норм відіграють велику роль традиційні й далі підсвідомі моменти. Звичаї й способи сприйняття складалися тисячоріччями й передавалися із покоління в покоління. У переробленому вигляді культурні норми втілені в ідеології, етичних навчаннях, релігійних концепціях.

Таким чином, культура містить у собі як стійкі, то й мінливі моменти. Стійкість, «інерційність» у культурі — це традиція: елементи культурної спадщини — ідеї, ціності, звичаї, обряди, способи світосприймання й т.д. - зберігаються й передаються від покоління до покоління. Традиції існують у всіх формах духовної культури.

Різноманітними способами й формами включається культура, в рух історії. Вони виражають суб'єктивно-особистісну бік діяльності суспільної особини, способи й норми соціальної організації й регулювання процесів життєдіяльності, виконують найважливішу соціальну функцію трансляції досвіду, знань, уречевлених результатів людської діяльності. Нарешті, художня, наукова, технічна, соціальна творчість у тій мірі, у якій вона з'являється як винахід, відкриття, творення нового, унікального, дасть результати, що включаються потім в історичний процес, вносять у нього нові елементи. Тут маються на увазі й нові ідеї, що лише очікують свого втілення в соціальну дійсність, й матеріалізовані результати людської діяльності, й сама діяльність як посередня ланка між ними.

Люди творять історію, але й соціальні наслідки їхніх дій складаються под впливом маси різних обставин, об'єктивних умів й закономірностей. Творчість культури тому не збігається із творчістю історії.

Перед історичним матеріалізмом виникає в цьому зв'язку проблема співвіднесення втілюваного в культурі діяльного творчого початку, що ставити перед суспільством нові проблеми й відкриваючого нові можливості, із об'єктивними умовами й законами суспільного розвитку.

Культура — це невід'ємна частина людського життя. Культура організує людське життя. Люди культура значною мірою здійснює ту ж функцію, що у житті тварин виконує генетично запрограмовану поведінку.

Сучасна філософія поставила запитання людини й культури дуже близько. Так як проблеми людини й культури дуже тісно пов`язані в повсякденному житті, у всіх сферах людської діяльності. Тому сучасна філософія “вийшла із берегів” філософії на широке полі Сучасної культури. А перш на в такій важливій й необхідній сфері діяльності людини як сфера цінностей. Від чому сучасні філософи приділяють велику увагу вивченню етики, естетики, права й держави, релігії й науки, антропології, етнографії, психології, педагогіки, літератури й мистецтва.

Культура – це в усіх ті, що створене руками і розумом людини, а і вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, традиціях, ставленні один до одного, до роботи, до мови.

Належачи до певного соціуму, індивідуум зі своєю появою на світло органічно входити у вироблену його співвітчизниками культуру, стає її користувачем й носієм.

Чим міцніші зв’язки людини із культурою, тім понад можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомішого творця матеріальних й духовних благ.

Отже, духовна культура міцними нитками пов’язана із матеріальною культурою. Тому-то наше сус-пільство, прокинувшись від довгого інтелектуального сну й приступивши до морального самоочищення, побачили тих проблеми, котрі багато років прикривалися бадьорими гаслами закликами.

Список використаної літератури

1. Лотман Ю.М. Феномен культури. Вып. 10. Тарту, 1978.

2. Історія філософії України. Хрестоматія. До., 1993.

3. Гуревич М.С. Філософія культури. М., 1995.

4. Культура та розвитку людини. До., 1989.

5. Проблеми філософії культури. М., 1984.

6. Категорії філософії

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація