Реферати українською » Философия » Людиномiрнiсть предмета фiлософii


Реферат Людиномiрнiсть предмета фiлософii

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Контрольна робота із філософії.


Тема 2. Людиномірність предмета філософії.


План.


  1. Формування предмета філософії в історії культурно-історичного розвитку суспільства.

  2. Філософія й наука.

  3. Форми й методи філософії.


1. Формування предмета філософії в історії культурно-історичного розвитку суспільства.

Філософія як певна система знань з’явилася бл. 2,5 тис. років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 6 ст. - вухо 5 ст. до н.е.). Слово “філософія” скидатися від двох грецьких слів : “філео” – “люблю” та “софія” – “мудрість”, отже означає “любов до мудрості”, “любомудріє”.

З точки зору пізнання всю реальність світу можна розглядати як взаємопов’язану єдність двох великих елементів: суб’єкта й об’єкта. Суб’єктом називають активну частину реальності, що виступає носієм пізнавальної діяльності; об’єктом – дійсність, на якої спрямовано процес пізнання. Суб’єктом пізнання є людина (чи людська спільнота, чи, навіть, людство в цілому). Об’єктом виступає навколишній світло у цілому чи його окремі складові : природа, сус-пільство, нарешті, сама людина, адже людина намагається пізнати тих чи інші свої властивості.

Предмет філософії можна визначити як “…світло у цілому (природа, сус-пільство й мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний под кутом зору суб’єкт-об’єктного відношення”[5,22]. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світло чи людина, а система відношень “людина – світло”.

Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Протягом тривалого години вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” було б рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, Яка має грунтовні знання в західних областях.

Проте уже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на запитання, котрі прийнято називати вічними : “…що таке світло й хто така людина ? як смердоті співвідносяться між собою ? Чи створені смердоті кимось, чи залежать від когось, чи існують сам по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мітку чи призначення ? Коли є найбільш цінним у світі та в людському житті ?…”[1,41].

Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для собі ці проблеми. “Йдеться про ті, що ідеї, сформульовані в ході історичного розвитку філософії, зберігають свою актуальність й для сучасності, й для майбутнього”[5,31].


Звичайно, формуваннння предмета філософії не було б швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії.

Процес історичної трансформації предмета філософії обумовлений як об’єктивними, то й суб’єктивними причинами. “До об’ективних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних й філософських знань про навколишній світло (природу, людину й сус-пільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, то й суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тім чи іншим філософом, філософською школою чи течією”[6,11].

У Стародавній Індії “…коріння перших філософських узагальнень сягає найдавніших (111-11 тис. до н.е.) записів міфологічних текстів, до так званих “Вед” (…) й стародавнього епосу “Махабхарата” й “Рамаяна”…У давній Елладі філософське знання теж виростає на грунті міфологічних (“орфічних”) гімнів 8 ст. до н.е. та героїчного епосу “Іліади” і “Одіссеї”[5,32].

Саме до давньогрецької філософської традиції слід віднести й качани виокремлення людини з-поміж інших “промов” навколишнього світу. “Людина стає спеціальним “предметом” філософствування…Протагор висловив це у своїй знаменитій тезі “Людина є мірою всіх промов – існування існуючих й неіснування неіснуючих”[5,45]. Це дозволяє говорити про людиномірність предмета філософії.

Певної трансформації зазнав предмет філософії за часів середньовіччя. Перебуваючи под необмеженим впливом релігії, середньовічна культура тлумачить речовий світло як зовнішню видимість духовного світу. При цьому найдосконалішим втіленням духовності середньовічна думка одноголосно визнає Бога, людина ж заслуговує на увагу філософії як така, що створена за його "чином й подобою".

Формування індустріального суспільства, що розпочалося в Західній Європі наприкіні ХІІІ – на початку Х1У ст., виявилося тісно пов’язаним із радикальними змінами в суспільній свідомості, переходом її на вищу сходинку культурно-історичного розвитку – добу Відродження із її новою гуманістичною культурою, орієнтованою на людини як вищу цінність.

Якщо гуманізм був притаманний всій добі Відродження як цілісному явищу в духовній історії людства, то уявлення про предмет філософії впродовж цого періоду дещо змінюються. “На етапі раннього, чи італійського, Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, чи північного Відродження наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя, і предмета прикладання технологічних зусиль” [5, 86-87].

Подалі затвердження індустріальної цивілізації дедалі надає предмета філософії раціоналістичної спрямованості. Більш опукло це виявилося за т.зв. Нового години (17-18 ст.). Поступова зміну світоглядних орієнтирів спонукає філософію ототожнювати буття із природним буттям, виводить на перший план матеріалістичні тенденції у філософській думці. Заплямувавши середньовічну філософію як прислужницю богослов’я, філософія Просвітництва наближує свій предмет до предмета природничих наук. Водночас він стає ще более людиномірним, зосереджуючись на найістотніших рисах специфічно людського буття – свободі, творчости й т.і.

Аж до ХІХ ст. межі між філософією та іншими науками були розмиті, нечіткі. Крім власне філософського, світоглядного знання філософія містила в собі безліч природознавчих, релігійних, етичних та інших елементів. “…Гегель вважав, що “філософія є квінтесенція культури”, “епоха, схоплена в думці”, а Канта філософія виступала “завершенням культури “розуму”, був символом “культури рефлексії” тощо…”[2,21].

Послідовники марксизму, особливо його радикального напряму – ленінізму, також відводили філософії місце своєрідної “супернауки”, Яка не лише розтлумачує світло, а вказує як його перетворити (звісно, на шляхах революційної руйнації капіталізму й побудови комунізму).

Іншої точки зору стосовно філософії дотримувалися прихильники позитивізму – напряму, започаткованого у другій половині ХІХ ст. О.Контом. Вони оголошували єдиним джерелом дійсного знання певні, конкретні науки, передовсім, природознавчі і заперечували цінність філософської рефлексії, оголосивши всю допозитивістську філософію “метафізикою”.

Принципові вади марксистського та позитивістського сприйняття філософії та її предмета були виявлені самим ходом культурно-історичного розвитку. Зараз практично безперечним є тієї факт, що існує власне філософський предмет пізнання : принципи співвідношення людини й світу.

2. Філософія й наука.

Чи є філософія однією із наук ? На перший погляд, відповідь здається однозначно позитивною, адже займаються філософією високоосвічені люди, вчені, вон має має свій предмет вивчення, свої закони і категорії. Проте філософія відрізняється від інших наук – вона не вивчає якусь певну сферу світу чи галузь людської діяльності, а шукає такі знання, котрі знадобляються науковцям різного фаху в їхні творчих пошуках.

Філософія виступає як знання, максимальною мірою позбавлене чуттєвої конкретності, вона є знання загального. Власне, саме це зближує її із такою формою суспільної свідомості, я наука, адже остання також відображає світло у загальних поняттях. Ще однією спільною рисою філософії та науки є ті, що обидві прагнуть теоретично обгрунтувати свої положення, довести їхнього, виразити в теоретичній формі.

Нарешті, й філософія, й наука принципово відрізняються від релігії. Пізнати світло, людину, Бога, ставлення між ними – цого прагне і релігія. Проте релігія за своїм характером спирається передовсім на віру, інтуітивно-ірраціональне пізнання, почуття людей. На противагу цьому філософія й наука звертаються до суворої логіки раціонального сприйняття світу, намагаються тлумачити буття за допомогою розуму, доводити і обгрунтовувати свої тези за допомогою еміричних доказів.

Проте, попри всю близькість науки й філософії, смердоті є різними, ба навіть альтернативними формами суспільної свідомості. Тому намагання зацікавлених сил ототожнити їхнього загрожує трагічними наслідками задля долі науки чи філософії, а цілого суспільства. У якості прикладів І.В.Бичко наводити спроби витлумачити філософське знання за чином й подобою знання математичного чи механічного, сталінську спробу накинути суспільству натуралістично-технократичну “модель” філософії – так звань “діалектичний та історичний матеріалізм”.

“Аж ніяк не кращими за наслідками були й спроби некомпетентного втручання філософії у справ науки (розправа із кібернетикою й генетикою в СРСР на "“азі"”сталіністського діамату. Щось подібне відбувалося наприкінці середньовіччя внаслідок такого ж некомпетентного втручання релігії у справ науки…”[5,20].

Отже, певна схожість науки й філософії пов’язана передусім із теоретичної формою їхні змісту. Ця схожість виявляється також у націленості обидвох гілок людського осягання світу на пізнання загального, що включає у свій зміст непросто суму наявного одиничного, але й і містить в багатство можливих проявів одиничного. Загальне містить у собі не лише ті, що дійсно було б, інші ж, що могло б бути; не лише ті, що дійсно є, а і усе ті, що може бути; не лише ті, що якщо, але й і ті, що може бути.

З цією схожостю філософії й науки пов’язана й їхня розбіжність – принципово різна орієнтованість на це загальне. “Наука “схоплює” загальне як таке, саме по собі, безвідносно до людських інтересів й оцінок – й в цьому плані наука репрезентує, так бі мовити, “незацікавлене”, “байдуже” знання. Коли ж до філософії, то вон обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне непросто як єдність дійсного та можливого, але й і як бажане (чи небажане), не лише суще, але й і належне. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знання “зацікавлене”, “небайдуже”, тобто – світоглядне”[5,21].

Показо, що уже мислителі давнини усвідомлювали відмінність між філософією та наукою. У античності цій відмінності відповідала розокремленність зрозуміти “софія” (мудрість) та “епістеме” (знання).

На початку своєїх історії філософія як сукупність знань про світло містила елементи природознавчих наук, котрі згодом поступово відгалужувалися. У міру свого кількісного зростання ці елементи “звільнялися” від світоглядно-оціночних моментів, перестаючи бути філософією й стаючи водночас наукою.

Відмінність між наукою та філософією можна порівняти із відмінністю між об’ектом й суб’єктом. Наукове пізнання абстрагується від самого ставлення суб’єкта до об’єктупрагне набути інформації про об’єкт сам собі – про природу (фізика, хімія, геологія та ін.), сус-пільство (історія, соціологія, політологія та ін.), людину (антропологія, психологія та їн.). Щодо філософії, то її предметом (про це уже йшлося в першій частині контрольної роботи) є реальність, розглядувана под кутом зору суб’єкт-об’єктного ставлення.

Аналізуючи співвідношення філософії та науки витратило не можна обійти увагою явище сцієнтизму – уявленню про ті, що єдиною істинною формою пізнання може бути лише раціональне, наукове пізнання, причому до того розумінні слова “наука”, яку застосовується щодо природознавства. За своє сутністю сцієнтизм (від анг. science – наука) применшує роль й значення всього, що не має суворо раціональної форми.

А.Г.Спіркін передає нарікання сцієнтистів на адресою філософії наступним чином : “Передусім сцієнтист закине філософії, що її істини недовідні і принципово не піддаються перевірці, що філософія не є точним знанням й навіть, навпаки, вона настільки не точна, що наближається в цьому розумінні скорше до мистецтва, ніж до науки…Чи можна сьогодні серйозно ставитися до філософського способу міркування, якщо кожному аргументу тут може із однаковою переконливістю бути протиставлений й контраргумент, якщо філософи не спроможні застосовувати у своїй області суворі наукові доказові й верифіковані методи, вироблені математикою та природознавством ?”[4,12-13].

Відповідаючи на ці звинувачення на адресою філософії, А.Г.Спіркін висловлює впевненість, що між наукою та філософією не можна ставити знак рівності, але й між ними немає й непрохідної перешкоди. “Наука будується на експерименті й на створенні такого знання, яку зберігає свою істинність незалежно від зміни умів людського існування…Але й філософія також шукає передовсім свою об’єктивну сторонусвоб особливу форму узгодженості із дійсністю…Філософія таксамо об’ективна, як й наука до того розумінні, що предметом філософіії є не суб’єктивне відчуття людини, а об’єктивна природа її ставлення до світу” [4,15].

Таким чином, виявляється, що визначальними особливостями філософії, що відрізняють її від науки, є, по-перше, її власний предмет дослідження, сутність та ретроспектива формування якого уже схарактеризовані вище, а по-друге, спеціфічні форми й методи, за допомогою які філософія здійснює пізнання.


3. Форми й методи філософії.

Насамперед необхідно чітко визначитися зі змістом зрозуміти “форма” та “метод”. “Філософський енциклопедичний словник” пропонує їм таке тлумачення : “Форма (латів. forma) – передусім зовнішній обрис, зовнішній вигляд предмета, зовнішній вираз якогось змісту (…). А також й внутрішня будова, структура, визначений й такий, що визначає, порядок предмета чи порядок перебігу процесу на відміну від його “аморфного” матеріалу (матерії), змісту чи вмісту. З цієї відмінністю пов’язано філософське поняття форми, що відіграє важливу роль у логіці, теорії пізнання, онтології, етиці, естетиці, філософії природи й історії…” [7,489];

“Метод (від грецьк. methodos – шлях, дослідження, простеження) – спосіб досягнення певної мети, сукупність прийомів чи операцій практичного чи теоретичного освоєння дійсності. У області науки метод є шлях пізнання, який дослідник прокладає до свого предмета, керуючись своєю гіпотезою” [7, 266].

Одним із перших в історії філософії поняття “форма” запровадив Платон. Він застосовував слово “форма” у значенні, близькому до поняття “ідея”, тобто позначав ним загальне, незмінне й справді суще, що є прообразом мінливих й індивідуальних явищ.

У філософії Арістотеля “форма” є одним із двох найважливіших зрозуміти поряд із поняттям

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація