Реферати українською » Философия » Дослідження культури у парадигмі культурної комунікації


Реферат Дослідження культури у парадигмі культурної комунікації

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Л.Коган

1. Вводные зауваження

Як галузевої соціологічною дисципліни соціологія культури має історію особливу, не схожу такими, наприклад, напрямами, як соціологія праці, дозвілля чи сім'ї. Предмет соціологічного аналізу, у тому випадку важко схоплюється: або дробиться в багатьох предметних субдисциплин, або, навпаки, визначається ролі цілісної теорії соціокультурного аналізу суспільства [1-4]. Тут ми уявімо один підхід, саме:

Соціологія культури як дослідження культурної комунікації. Цей образ предметної області орієнтує на переважно емпіричне вивчення культурних комунікацій. У неявній (неартикульованому) формі вона складалася вже у уже минулого століття. Г.В.Плеханов характеризував труднощі розмежування <соціального> і <соціологічного> у культурі, а німецький соціолог А.Хаузер писав: <Усе мистецтві соціально зумовлено, але не соціологічно можна пояснити> [5].

Ні історія, ні теорія культури, ні мистецтвознавство, ні естетика що неспроможні відмовитися від аналізу соціальної зумовленості феноменів.

Культура - це <світ людини>, створений його соціальній діяльністю. Це - специфічний спосіб діяльності, його сверхприродного буття. Культура - інтегрований соціальний досвід, <соціальна спадковість> людства. Це чудовий спосіб взаємозв'язку для людей, між індивідом та постсовєтським суспільством, людиною і природою [6, 7]. У своїй новітній книзі Л.Г.Ионина <Соціологія культури> її предмет визначається так: <Наука, розглядає будову та функціонування культури у зв'язки й з соціальними структурами і інструментами і стосовно конкретно-историческим ситуацій> [8, із 16-го].

Соціологію культури тому треба розглядати, як метасоциологическую дисципліну у межах структурального, функционалистского і системного підходів.

Рішуче все галузеві соціологічні дисципліни однак починають працювати з культурним <зрізом> своєї предметної області, чи це економічна, соціальна чи духовне життя суспільства, чи це соціологія праці (культура трудових взаємин чи соціокультурний тип економічної поведінки), чи це сім'я (культура побуту тощо.), чи це соціологія мистецтва.

Один із можливих напрямів вичленування предмета соціології культури - розгляд культури у концептуальних рамках комунікативних процесів (В.А.Конев). У принципі так можна назвати чотири основних елемента культурної комунікації: 1) творець культурну цінність; 2) створене їм твір; 3) продюсер, який би матеріальні можливості виконання, копіювання, тиражування, поширення тих чи інших культурних цінностей; 4) публіка (аудиторія), сприймає твір культури [9].

Ця концепція дає непогані підстави до розгляду передусім емпіричних досліджень, у вітчизняної соціології культури, радянського її періоду особливо.

2. Передісторія соціології культури у Росії

З 40-х до 80-х в XIX ст. соціальні дослідження культури охоплювали світ мистецтва по суті утворювали одне з літературною критикою і естетикою.

У річних оглядах російської літератури В.Г.Белинский, безсумнівно, застосовував вже елементи соціологічного аналізу, прагнучи виділити громадські причини й обставини появи та розвитку літературних напрямів, стан <читацької публіки>, передбачав її реакцію на твори. У його бібліографічних щоденниках і рецензіях була широко представлена новітня наукова і теологічна література, книжки з питанням історії, права, релігії, основі моралі й педагогічної науки.

Цей альянс літературознавства, естетики, і соціології характеризує фактично історію російської суспільной думці. Таку традицію підтримували різні за своїм переконанням представники російської інтелігенції - від Н.И.Надеждина і В.Н.Майкова до Н.Г.Чернышевского і Д.И.Писарева. Цей союз мав значні позитивні результати для аналізу громадських причин, викликали до життя ті чи інші напрями мистецтва. Разом про те його <витратами> стало поширення вульгарно-соціологічних пояснювальних теорій.

Інший особливістю досліджень культури у Росії середини і друге половини в XIX ст. було загострену увагу соціальної ролі релігії. Відповідні дослідження, розпочаті роботами слов'янофілів А.С.Хомякова, Ю.А.Самарина та інших., було потім продовжені Н.Я.Данилевским цілої плеядою релігійних філософів і соціологів <Срібного віку>. При значному відмінності соціальних позицій шкіл і напрямків стає російської соціології всім них же в центрі перебувало вивчення творчого впливу культури на громадське життя. Різні громадські угруповання сходилися на думки, що просвітництво народу, підйом його культури викликають зміни всіх соціальних взаємин держави і інститутів країни. Мета всіх народів одна, писав 1846 р. К.Д.Кавелин, - <... безумовне визнання гідності людини, обличчя і всебічне його розвитку>; особистість, вважає він, - необхідна умова духовному розвитку народу, а мистецтво йде попереду спільного прямування народу, вказуючи йому мета [10]. Невипадково російські дослідники культури завжди наводили за центр уваги публіку, народ, причому публіка існувала їм у трьох аспектах: споживач культури, мета впливу культури, суддя і цінитель її творінь.

Російська соціологія культури струменіла з презумпції найвищої моральної цінності культури [11]. За всіх розбіжностей і боротьбі її напрямів цих принципів російської інтелігенції були непорушними.

До початку ХХ в. проблеми культури інтенсивно розроблялися представниками всіх основних соціологічних напрямів.

Н.К.Михайловский рівня упродовж восьми років до публікацій відомого французького соціолога Г.Тарда досліджував психологічні і соціальні механізми, які у натовпі. Цим було покладено початок наукового вивчення публіки. Л.И.Мечников показав значення географічної середовища (зокрема, <великих історичних річок>) в культурному обміні між народами. У працях Н.Я.Данилевского і Н.И.Кареева міститься спроба розкрити культурно-історичні типи суспільства. Вагомий внесок у розвиток порівняльно-історичного методу вніс М.М.Ковалевский.

Можна стверджувати, що наприкінці XIX - початку XX ст. у Росії конституюється як особлива наукову дисципліну теоретична соціологія культури. Її становленню багато чому сприяли роботи Г.В.Плеханова. Він цей був <пропагандистом ортодоксального марксизму>, як він часто називають, але розробляв деякі області, решта <білими плямами> на роботах і Енгельса.

Він часто попереджав проти вульгарного розуміння залежності культури від економіки та вважав, що глибокого естетичного й мистецтвознавчого аналізу соціологія мистецтва неможлива. Не завжди відзначається, що Плеханов був переконаним прибічником кантовской концепції незацікавленості і непреднамеренности естетичного.

І сьогодні, майже сто років після їх створення, праці Г.В.Плеханова по соціології не втратили своєї наукової цінності. Проте явна абсолютизація класового підходу стала причиною його помилок. Говорячи з ідеєю твори, Плеханов не вимагав від критика її перекладу <... з мови на мову соціології>. Він недооцінював та обставина, що саме ідея витвори мистецтва є мистецького середовища і найчастіше мовою соціології неперекладна. Плеханов вважав, що <мистецтва для мистецтва> - слідство розладу митця із обставинами його життя. У <Листах без адреси> він погоджується з механістичної теорією походження з ритму роботи, котра міститься в працях К.Бюхера. Мабуть, ритм роботи грає тут певну роль, але цією роллю не можна абсолютизувати. Після Бюхером він протиставляє працю грі, принижуючи роль останньої, у становленні культури [12].

З 70-х рр. ХІХ ст. проводяться перші соціологічні дослідження у галузі культури, які спираються на методи опитувань, розмов, спостереження читачів. Значні дослідження грамотності робочих, стану недільних шкіл, побуту різних верств населення було здійснено земствами. Наприклад, в Пермському земстві з'ясувалося, що у 1904 р. недільні школи накладала 5 з 12 повітів губернії. У Кунгурском повіті утримання таких шкіл ассигновалось всього 35 карбованців на рік. Тут навчалося 118 людина, а дві школи Оханского повіту відвідували всього 21 людина [13]. У самій Москві А.Д.Ярцев вивчав глядацьку аудиторію у народних театрах при Трехгорной мануфактурі, фабриках Цинделя і Тили [14]. Відомості про глядачів Василеостровского народного театру Петербурзі можна знайти у повідомленні И.Щеглова [15].

З 1895 р. у журналі <Світ божий> почали друкувати <Нариси з історії російської культури> П.Н.Милюкова. Цю об'ємну роботи з повним підставою може бути культурологічної. Вона синтезує досягнення попередніх досліджень культури. У центрі уваги історика - проблема <культура і держави>, розроблювана російської соціологією права. Явно відчувається вплив школи географічного детермінізму, робіт В.О.Ключевского. П.Н.Милюков розглядає історію культури закономірний процес, вважаючи, що науковий синтез знімає протилежність духовного і матеріального початку. Головною одиницею аналізу, у історії культури вважає конкретну, національну культуру. Кожен національний організм розглядається причому у еволюції, у взаємодії коїться з іншими національними культурами. Визначаються спільні риси, <закономірні соціологічні ряди>, дозволяють зіставляти і порівнювати їх між собою. Соціологія має дати й наукове пояснення роль особистості культурі [16]. На відміну з інших курсів з історії культури, П.Н.Милюков включає в предмет історію заселення країни, елементи економічної історії, освіти, релігії, і церкви, всіх видів мистецтв. Здається, що трехтомные <Нариси...> Мілюкова і сьогодні найкращим викладом історії вітчизняної культури.

Глибокий слід російської соціології культури залишив П.А.Сорокин. До насильницької висилки із Росії 1922 р. він публікує книжку <Злочин і покарання, подвиг і нагорода> (1913), двотомну <Систему соціології> (1920) і кілька статей. Проведені їм дослідження соціальної стратифікації та соціальній мобільності, соціального статусу, структури соціальних груп тощо. мали вкрай важливого значення й у соціологів культури.

3. Послеоктябрьский період: вульгаризація культурних процесів з позицій класового підходу

Після революції" у протягом 20-х рр. з'являється безліч шкіл і напрямків в теоретичної соціології, але тільки деякі їх спеціально зверталися до проблематики духовного життя суспільства. Передусім це представники господствовавшего тоді ортодоксального марксизму - Л.Д.Троцкий. Н.И.Бухарин. М.Н.Покровский та його численні послідовники. Пізніше, у 30-ті рр., всіх їх відлучені від марксизму і оголошено його <ворогами>, але у 20-ті роки. саме ця автори панували в обществознании. 1921-го р. виходить книга <Історичний матеріалізм> Н.И.Бухарина, в 1924 р. - <Історичний матеріалізм> М.Н.Покровского, 1927 р. - <Курс теорії історичного матеріалізму> И.П.Разумовского. Соціологія духовного життя полягала в проблемі <співвідношення базису і надбудови>, понимаемому часто вкрай вульгарно. <Надстрочные явища>, куди входили все феномени духовного життя, механічно визначалися станом економіки. У цьому заперечувалася всяка (навіть відносна) самостійність свідомості, а тим паче - його роль життя.

Монополія володіння методом <історичного матеріалізму> у сфері культури була організаційно привласнити РАППом та інші центрами <пролетарського мистецтва>. Противники, відлучаючи від <істмату>, практично поступово виганяли з науки. Від <ортодоксальних> марксистів були потрібні як визнання залежності змін у духовного життя суспільства безпосередньо змін економіки, а й бездоганно <класовий> підхід до будь-яких явищам культури та заперечення з цих позицій усього попереднього культури як класово <чужої інтересам пролетаріату>.

Найвідоміші представники цієї школи проблематики культури - В.М.Фриче, И.И.Иоффе, В.Ф.Переверзев та інших. В.М.Фриче бачить головне завдання социолога-материалиста у цьому, <... аби з'ясувати закономірне відповідність відомих поетичних стилів певним економічним стилям>. <Економічний стиль> для нього - абстрактний і неточний аналог способу виробництва. У межах <економічного стилю> необхідно визначення класової позиції художника, його <політичного стилю>. І тут реалізм Л.Н.Толстого виявляється <реалізмом світського панства>, А.Н.Островского - <реалізмом патріархальної купецької буржуазії>, а Г.Успенского - <реалізмом дрібнобуржуазній різночинної інтелігенції>. Мистецтвознавство має вивчати, на думку Фріче, не творчість тих чи інших художників, а <художній процес>, <стиль епохи>, бо особистий стиль художника - <лише варіант панівного соціального стилю>. Фріче, зокрема, думав, що переважання у творах живопису колірних плям чи ліній безпосередньо залежить стану класової боротьби у цьому суспільстві [17, з. 110,11З, 147].

И.И.Иоффе створює <синтетичну історію культури>, у якій є чимало цікавих спостережень. Проте твори різних видів мистецтва об'єднуються з урахуванням філософських методів. Скажімо, Некрасов, Перов, Мусоргський з'являються прибічниками <метафізичного матеріалізму>, а Лермонтов - <діалектичного ідеалізму>. Вульгарний соціологізм і досі пір не повністю втратив своїх позицій. І сьогодні у шкільних програмах художньо-естетичний аналіз творів мистецтва нерідко підміняється сухим соціологічним переліком <чорт> образів героїв.

<Социологизм> проник й у <психологічні напрями> досліджень духовного життя. Вони охоплювали широкий, спектр явищ культури - педагогіку, психологію, право, мораль, мистецтво - і було тісно пов'язані з емпіричними дослідженнями. Ці напрями сприяли також ознайомленню російських соціологів з новими течіями у загниваючій західній соціології. У вашій книзі з історії психоаналізу у Росії А.Эткинд переконливо показав серйозний внесок психоаналізу у розвиток різних сторін російської культури [18]. Проте вульгарний соціологізм не залишив осторонь і цей напрям. А.В.Луначарский сподівався, що психологія <освітить маємо найважливіший ... процес виробництва нової людини паралельно з виробництвом нового устаткування, що йде по господарської лінії>. Відомий психолог П.П.Блонский характеризував <нової науці> - <человеководстве>, спорідненої зоопсихологии [18, з. 318]. Окремо слід сказати роботи А.А.Богданова та її послідовників.

А.А.Богданов вважав себе марксистом. Принаймні, щодо низки питань він був ближче а то й до літери, чи до духу марксизму, ніж <ортодокси> типу Бухаріна. Критика богдановских спроб <сполуки> марксизму і емпіріокритицизму, його <організаційної теорії>, биологизма і <тестології> досить освітлена у літературі. Та заодно зайве забувати, що у протилежність <молодим> пролеткультовцам (Плетневу, Калініну) Богданов ставив перед пролетаріатом завдання оволодіння класичним спадщиною, <соціальним досвідом> минулого. Богданов характеризував <культурної несамостійності> пролетаріату, закликаючи його вчитися. Він про <моральних принципах> пролетарської культури, заперечуючи рабство і стадність свідомості, порушення шляхетності і чистоти цілей. Богданов, звісно, перебільшував значення безпосередньої виробничої діяльність у художньому поступі, та його ідеї <виробничого мистецтва> покликали до життя російську школу дизайну (А.К.Гастев та інших.) [19].

Вульгаризаторы господарювали у соціології мистецтва. Їх впливу піддавалася і мораль. Тоді ж йшли безперервні дискусії щодо статевої моралі, сьогодення і майбутньому сім'ї, про комуністичному побут. У цьому питання моралі вирішувалися відповідно до простої формули: морально те, що служить інтересам пролетаріату.

Що ж до емпіричних досліджень, то 20-ті роки., справедливо, відзначені бумом різноманітних опитувань, статистичних переписів різних верств населення та груп населения[1][54]. У тому однині і обстеження бюджетів часу (С.Струмилин), і соціологічні дослідження художньої культури. З натяжкою їх можна

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація