Реферати українською » Финансовые науки » Фінансові аспекти перехідного періоду


Реферат Фінансові аспекти перехідного періоду

Страница 1 из 2 | Следующая страница

БІЛОРУСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІНФОРМАТИКИ ІРАДИОЭЛЕКТРОНИКИ

>КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТУ

>РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

«ФІНАНСОВІ АСПЕКТИ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ»

МІНСЬК, 2009


Фінанси завжди і залишаються у центрі корінних політичні й економічні перетворень, які у формі революцій і реформ. Для останніх повинні дозріти об'єктивні і суб'єктивні передумови, у формуванні яких фінанси приймають найбезпосереднішу особисту участь. Фінанси концентрують у собі всього спектра протиріч, властивих сучасного світу.

Кожна формація має власну фінансову систему, політику, набір інструментів задля досягнення поставлених нею цілей. Ще нещодавно розрізняли фінанси країн капіталізму і фінанси країн соціалізму. Нині справедливо говорити про фінанси країн затяжного перехідного періоду, отже розглядати їх у ролі самостійного об'єкта вивчення.

Бюджетний дефіцит, інфляція, іматериально-финансовая незбалансованість економіки реально відбивають фінансовий бік затяжного перехідного періоду. Існуючі масштаби незбалансованості неможливо прогнозувати швидке подолання кризи. І такі традиційні шляхи вирішення фінансової скрути, як зростання доходів населення і економія у витратах, за загального їх правомірності потребують серйозної конкретизації того, як це зробити.

Жоден їхніх інституцій державності в перехідний пе-ріод не переживає такого серйозного кризи, як державні фінанси. Мабуть, вистачило б і самого – мати збалансований бюджет, щоб запобігти запобігати негативним явищам в інших сферах: економіці, соціальної інфраструктурі, духовного життя суспільства.

Фінанси були й залишаються найважливішої основою здорової економіки. І навпаки, в надзвичайних обставин саме фінанси завжди були тієї сферою, де нездорові кризові явища виявляються передусім і з більшою силою. Відомий англійський економістДж.М. Кейнс говорив, і що може бути вірнішого шляху, щоб перехилити основи держави, ніж розлад грошового звернення. Фінансовий криза, відтворений у бюджетному дефіциті, державний борг, інфляції, неплатоспроможності, доки подолано. Будь-яким спробам приборкати чи призупинити ці запобігати негативним явищам виявляються безуспішними. Втрачено чи, вірніше, не знайдено адекватні механізми управління державними фінансами за умов. Такий стан речей – слідство корінний ломки політичної структури та економічного ладу практиці тих держав, які заведено називати посткомуністичними. Тут слід виокремити такі головні групи причин.

Першу групу становлять: деформована імонополизованная структура виробництва, джерело якої в відсталою матеріально-технічну базу; деградація відносин власності, загальне одержавлення, втрата цьому сенсі нормальної господарської мотивації, на рівні колективу, і окремо працівника; соціальне утриманство та Харківський державний консерватизм. Спільно ці чинники зумовили низький рівень ефективності громадського виробництва, нездатність економіки досамопроизводству.

Друга ж група причин криється: не в розриві господарських зв'язків; в регіоналізації економіки; в непродуманості і поспішності кроків для утвердження ринкових механізмів.

До кожного з які утворилися внаслідок дезінтеграції колишнього СРСР самостійних держав ці групи причин мали й мають специфічні особливості. Проте з своїм наслідків для фінансів новоутворених держав вони ідентичні.

СРСР багато років жив за засобам, доходи держави не покривали дедалі зростаючі витрати. Чомусь цю обставину пов'язують із перехідним періодом, коли справді відкрито заявила про дефіциті державного бюджету. Тим більше що фактично дохідну частину бюджету не покривала витрат набагато швидше – з 1969 р. Збалансувати бюджет дозволяла нехитра операція, яка полягає в віднесення запозичень у Держбанку до статті доходів бюджету. Заради видимості добробуту не відкривали і аналізувалися причини кризи державних фінансів. І як в хвору людину, багато років не бажав брати до уваги свої недуги, хвороба якось дає себе серйозно знати, і у державних фінансів захована під ідеальним покривалом пробезкризисности соціалістичних фінансів, вона «вибухнула такими наслідками, які однозначно можна діагностувати як летальні.

Впродовж останнього десятиріччя XX в. ознаменувалося крахом світової системи соціалізму, не витримала конкуренції з капіталізмом. Два десятка країнах Центральної і Східної Європи, колишні оплотом соціалізму, змінили своє політичне орієнтацію. Проте між минулим (соціалізмом) і майбуттям (капіталізмом) лежить перехідний пе-ріод, що у першу чергу визначається зміною економічного базису, переходом до нову систему громадських відносин.

>Командно-административная система виробила свою економічну ідеологію, у якої була директива, недооцінка товарно-грошових відносин. Централізоване планування всього об'єктивно відводило ролі й значенням фінансів України й властивим їм методам на економіку другорядне місце.

Принципово нове «звучання» придбали фінанси у зв'язку з переходом до ринкової моделі економічного розвитку. Проте та поспішність, з якою більшість колишні соцкраїни почали будувати економіку, відсутність науково-обгрунтованою моделі такого переходу надали на фінанси цих країн найнегативніше вплив.

У країнах із традиційно ринкової системою цінностей саме фінанси виступають регулятора процесів, які у економіці. Раціональне розподіл ресурсів, що якраз є основою теорії та практики в розвинених країн, досягається з допомогою директивного планування, було властиво соціалістичної моделі господарювання, а ще через управління процесами руху вартості у вигляді фінансових інструментів.

Фінансові методи стимулювання економіки, практично цілком замінені плановими, централізованими установками, обмеження ролі вартісних важелів остаточно підірвали господарську ініціативу соціалістичних підприємств, породили байдужість до кінцевим результатам своєї діяльності.

Такий стан речей прирікало країни соціалізму на вічну відсталість від розвиненого світу. Спроби реформування соціалістичної економіки, її фінансового сектора, які приймались у середині 70-х і 90-х було неможливо досягти помітних результатів, оскільки реформатори того часу не враховували основного відмінності капіталістичного і соціалістичного господарювання: відносин власності. У разі практично повного одержавлення власності говорити про можливість докорінних змін у економіці годі й говорити.

Розуміючи це, нові реформатори починали саме з роздержавлення і приватизації власності. Реформування відносин власності, з різною інтенсивністю проведене колишнімисоцстранами має тільки суто політичного аспекту, а й свій фінансово-кредитний механізм. Вступаючи на шлях приватизації, ці країни ставили собі такі основні мети: створення умов та забезпечення вільного функціонування ринку праці та капіталу; скорочення державних витрат на виробничі потреби; фінансування бюджетного дефіциту з допомогою продажу державної власності; стимулювання приватних капіталовкладень у економіку.

З огляду на мізерні накопичення населення, більшості країн пішли не так на викуп держпідприємств приватними інвесторами, що вирізняло розвинутих країн, де періодично також йде той процес, але в наділення населення частиною держвласності шляхом ваучерів (Росія), приватизаційних бонів (Польща), іменних приватизаційних чеків «Майно» (Білорусь). Для фінансових систем цих країн це мало ряд наслідків. По-перше, появу у сфері крім грошей інших інструментів чи, як заведено говорити, «квазігрошей». По-друге, виникла потреба у створенні спеціальних структур, які забезпечують управління економіки й звернення державних цінних паперів.

Переділ власності супроводжувався змінами у напрямах руху фінансових ресурсів, всієї гами фінансових відносин. Відсутність властивою Заходу прозорості у тому русі призвело до безконтрольності, криміналізації фінансового і стан грошового обороту. Багатомільйонні суми стали витікати з цих країн, а враховуючи, що у основі капіталу більшості нових власників лежала ще нещодавно колишня держвласність, можна дійти невтішного висновку про розграбування національного багатства.

Фінансові наслідки змін відносин власності, проте, не закінчуються. Приватизація за часом збіглася з гіперінфляцією, що, вочевидь, невипадково, оскільки підприємства, отримали нових власників, скуповувалися останніми дешево. «Дика» чи, як ще образно кажуть, «прихватизація» призвела до різкій майнової поляризації населення, появі бідності. Відповідно до досліджень, проведеного Світовий банк, Східної Європи і колишнього Радянського Союзу добробут мільйонів людей різко погіршилося. На середину 90-х число людей, котрі опинилися поза межею бідності (чотири континенти і менше доларів на день), досягло 147 млн. людина, але це кожна третя житель напостсоветстком просторі.

У результаті, знову-таки за даним від Світового банку, у Росії в Україні найбагатші 20% населення отримують понад половина доходу країни, тоді як 20% найбіднішого населення – лише 5%.

Посткомуністичні уряду, розуміючи вибухонебезпечність такий стан справ, змушені були запровадити різноманітних компенсаційні виплати. Це лягло додатковим тягарем за державні фінанси і які є дефіцитними бюджети.

Внести суттєві корективи в механізм соціального захисту населення ці держави було неможливо, оскільки це з найконсервативніших механізмів. Розмір фондів громадського споживання повсюдно знижувався, вони втратили за умов своє громадське зміст, а головне фінансову основу.

Уряди зіштовхнулися з важко можливо розв'язати проблемою фінансування видатків, що з виживанням націй. Фінансові ресурси держави залежить стану економіки, де створюється ВВП і Львівський національний дохід, є об'єктом і розподілу і перерозподілу через фінансову систему. Практично про країнах затяжного перехідного періоду сталося різке зниження обсяги виробництва, що ні могло б не зашкодити фінансове становище держави й товаровиробників. Використовуватипродразверсточний метод вилучення частини чистого доходу неможливо, бо ще за часів СРСР у тому перейшли до податковому методу, який у принципі виключає сваволю у вилученні власності.

Економічна криза, інфляція, відсутність коштів в підприємств і держави – ось далеко на повний перелік наслідків початкового етапу затяжного перехідного періоду. З цією на початку 1990-х років зіштовхнулисяцентрально і східноєвропейські держави.Преодолевали і долають це різні країни по-різному, з успіхом. У групі тих державах (Угорщина, Польща, Чехія), де до економічних реформ приступили раніше й проводяться вони більше грамотне й послідовно, намітилися тенденції до стабілізації економіки, оздоровленню фінансового і грошово-кредитних секторів.

Перехідний період потребує змін функціонування фінансової систем загалом, її окремих ланок, обумовлює виникнення нових ланок. Він також вимагає не так на словах, а насправді проводити узгоджену фінансову і грошово-кредитної політики. Досвід каже через те, що відсутність такий узгодженості не сприяє рішенню проблем ні з фінансової, ні з грошово-кредитної сфері. Жорстка бюджетно-податкова політика, яку уряд, будь-коли сягає бажаних результатів, тоді як це водночас головний банк країни проводить експансіоністську кредитну політику,заполняющую канали грошового звернення порожніми грошима.

У разі затяжного перехідного періоду у фінансовому системі змінюється як змістовна частину їх функціонування, а й інституціональна,структурообразующая. Як свідоцтву практика, цьому плані в усіх посткомуністичних державах більше єдності, ніж у змісті здійснюваної через фінансову систему фінансової політики, за нарядом з бюджетами, створюються позабюджетні фонди, переважно соціальну спрямованість, відбувається демонополізація банківського і страхової справи, з'являються нові керівні органи, такі, як комітети по цінних паперів. Податкові відомства, органи нагляду над страхової діяльністю.

Усі посткомуністичні за недовго затяжного перехідного періоду зробили гігантський крок у частини інтеграції на світовий економічне співтовариство. У сфері фінансів це призвело до тому, що фінансові системи цих країн стали відкритими. Відкритими у плані інформацію про їхньому фінансовому стані у питаннях можливостей перетікання фінансових ресурсів.

Зіткнувшись із серйозними економічними проблемами,неконкурентноспособностью вітчизняних виробників, дефіцитом внутрішніх джерел для корінний структурної перебудови, інфляцією і нестійкістю національних валют, змушені були звернутися до зовнішнім джерелам. Можна не перебільшуючи стверджувати, що свої надії допоможе Заходу були завищеними. Втім. Захід такому випадку обіймав і вичікувальну позицію.

Нове економічне мислення (термін, запозичений з промов першого заступника та останнього Президента СРСР) обумовлює необхідність для посткомуністичних країн по-новому будувати власну політику у сфері державних прибутків і витрат.

Усіпосткоммунистичсскис держави, які стали шлях ринкових реформ, практично наново почали створювати свої податкові системи, освоювати мистецтво управління ними. Сутність і змістом податків приймає практично різноманітні і багатоликі реалізаційні форми з безліччю національних особливостей.

Однак цьому все дотримуються загальних принципів побудови податкових систем з урахуванням загальноприйнятих постулатів про ефективне і справедливому оподаткуванні. Цим принципам, природно, належали й колишні соцкраїни. Як зазначають експерти, структурою податків та принципами їх встановлення й стягування у країнах немає відмінностей від податкових систем розвинених країн світу. Поруч із переходом до податкової формі вилучення частини чистого доходу стали створюватися податкові адміністрації. Велику допомогу у цій справі надали колишнімсоцстранам, який став членами МВФ і від Світового банку, зазначені організації.

Оподаткування принципово змінює систему відносин держави, з одного боку, підприємствами та громадянами, з іншого. По-перше, з'являється невідомий раніше термін «платник податків». По-друге, держава має встановити правила відносин останнім і платниками податків. Це можна зробити тільки у вигляді податкового законодавства, оскільки відносини у галузі оподаткування настільки специфічні, що ні можуть регулюватися інакше. По-третє, оподаткування стає основним засобом впливу на економіку. Отримавши такий потужний важіль, уряду далеко ще не всіх країн змогли використати його досить грамотно.Непродолжительний досвід функціонування податкових систем у колишніх соцкраїнах виявив ряд типових їм недоліків, і передусім виняткову нестабільність податкового законодавства. Нерідко трапляється, коли фіскальна політика не узгоджується не з монетарною.

Нині у країнах порядку 80% державних доходів становлять податкових надходжень. Але податки виконують як фіскальну функцію, у вигляді податків уряду посткомуністичних країн вирішують і проблеми стимулювання окремих товаровиробників, залучення іноземних інвесторів, «проштовхування» власної своєї продукції світових ринках, захисту національного ринку виробництва і національних виробників. У цих цілях використовуються пільги, особливі режими оподаткування.

Щодо новизни реформ країнах із централізованим плануванням, створені задля створення ринкової економіки, мають важливі наслідки для політики у сфері державних витрат. Ринкові реформи змушують країни знайомилися з економікою затяжного перехідного періоду скоротити і навіть скасувати багато функції структурі державної влади шляхом часткової чи передачі цих функційзарождающемуся приватного сектора. Реформи мають бути направлені на скорочення обсягу ресурсів,перераспределяемих через бюджет. Поки що у цих країнах у середньому через державну фінансову систему перерозподіляє близько 55% від ВВП, тоді як у розвинених країнах приблизно 40%.

Розмір розподілених ресурсів залежить багатьох обставин. Прийнято виділяти американську і скандинавську моделі ринкової економіки. Поки що незрозуміло, яку із зазначених моделей вибрали собі чимало колишніх соцкраїни. Якщо з білоруської моделі ринкового реформування, вона скандинавської спрямованості.

Попри розходження в

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація