Реферати українською » Государство и право » Концепція Європейського громадянства в трактуванні суду Європейського Союзу


Реферат Концепція Європейського громадянства в трактуванні суду Європейського Союзу

Страница 1 из 3 | Следующая страница

КОНЦЕПЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГОГРАЖДАНСТВА УТРАКТОВКЕ СУДУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

громадянство європейський суд союз

Традиційно громадянство сприймається як стійка правова зв'язок людини з конкретною державою, що виражається разом взаємних правий і обов'язків. Але у другій половині сучасності цього поняття стало вживатись і для позначення особливого статусу особи, купованого з входження держави, громадянином якого вона є, до співтовариства чи союз держав (Співдружність націй, Європейського Союзу, Союз Білорусі, й Росії), об'єднаних загальною історією, культурою, спадщиною та традиціями. Ця концепція громадянства як і, як і традиційна, припускає наявність двох ключових компонентів – визнання ідентичності (належність до співтовариству) і надання певних прав [1].

Громадянство Європейського союзу було засновано Маастріхтським договором 1992 року, проте термін «європейське громадянство» став в документах інституціональних структур Європейського Співтовариства набагато раніше. У 60-ті роки сучасності поняття «європейське громадянство» розглядалося суто у соціально-економічному аспекті. Розробники Договору про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 року переважно прагнули до того що, щоб національні імміграційні бар'єри не перешкоджали припливу економічно активних осіб туди, де затребувані їх професійних навиків і підприємницькі здібності. У документах ЄЕС звертали увагу те що, що воля пересування громадян держав-членів пов'язана з традиційними поняттями еміграції і імміграції, які передбачають зміна місце проживання у зв'язку з неможливістю забезпечити нормальних умов життя жінок у державі походження. Вибір даними особами місце проживання біля Співтовариства вважався обумовленою культурними чи професійними уподобаннями, а чи не економічної необхідністю. Вже цей період свободою пересування трактувалася як вияв свободи творчої особистості, одне із аспектів європейського громадянства. З 70-х рр. ХХ в. стала використовуватися ширша трактування поняття європейського громадянства як форми особистої ідентифікації з новими Європейським Співтовариством, як вирішальним є суто економічні завдання, а й які забезпечують дотримання реальних політичних вимог і соціальних прав.

Маастрихтський договір 1992 року вніс суттєві корективи в становища Договору про заснування Європейського економічного співтовариства, зокрема доповнив його текст Частиною II «Громадянство Союзу». Встановлення загального громадянства громадянам держав-членів обґрунтовувалося необхідністю посилення захисту їх правий і інтересів (преамбула, ст. У Договору Європейському Союзі). У результаті розробки Маастрихтського договору розглядалася можливість наділення громадянством ЄС представників третіх країн. Відповідно до пропозицією, представленим Іспанією 21 лютого 1991 року, Європейську Раду наділявся правом вживати заходів, пов'язані з поширенням дії положень про громадянство Союзу до осіб, які є громадянами держав-членів (п. 3 ст.1). Однак у остаточному підсумку коло громадян був дуже обмежений тими, хто має громадянство держави-члена (п. 1 ст. 17 Договору Європейському Співтоваристві).

Отже, громадянство ЄС, будучи специфічним статусом, тим щонайменшепроизводно від громадянства держави-члена. Відповідно, немає будь-якої особливої процедури придбання чи втрати. Будь-які зміни громадянства держави-члена породжують певні наслідки і на для становища обличчя на ЄС. Так втрата громадянства країни тягне і втрату громадянства Союзу, коли особа одночасно не набуває громадянство іншого держави-члена.

Органи ЄС послідовно дотримуються принципу вільного визначення державою кола своїх громадян. Відповідно до Декларації про громадянство держав-членів від 7 лютого 1992 року, що була додатком до Маастрихцького договору, держави-члени може зробити заяву у тому, слід розглядати як громадян відповідної країни стосовно цілям Співтовариства. Позиція Судна ЄвропейськихСообществ виходить з тому, що, згідно міжнародною правом кожнегосударство-член ЄС самостійно визначає умови придбання втрати свого громадянства, проте вони має враховуватиме й становища права Союзу. Це, як зазначається у літературі, передбачає і повагу нової концепції громадянства ЄС, і навіть основних правами людини [2].

Відповідно до сформованій судової практикою держава – член Союзу неспроможна обмежувати наслідки надання громадянства іншим державою-членом з допомогою введення додаткових умов визнання цього статусу у зв'язку з забезпеченням реалізації основних права і свободи, передбачених Договором [3]. Якщо громадянин держави-члена одночасно має громадянство третьої країни, інше держава – член Союзу неспроможна пов'язувати визнання його громадянином ЄС - із постійним проживанням біля першого держави [4]. Так заборонена й відмова громадянам іншого держави-члена в користуванні правами і свободами, наданими правом ЄС, лише з підставі, що громадянство Союзу фактично не було придбано з метою – забезпечити громадянинові третьої країни декларація про постійне проживання [5].

Необхідно враховувати, що ще до його запровадження громадянства Союзу Суд звертав увагу неприпустимість різного роботи з громадянами держав-членів залежно від часу й способу набуття ними громадянства [6]. Разом про те досить симптоматичне, у межах ЄС робилися будь-які спроби встановлення мінімальних стандартів чи здійснення гармонізації законодавства держав-членів у сфері громадянства.

Договір Європейському Співтоваристві (год. II) містить перелік прав громадянина Союзу, включно з правом на вільний рух та проживання біля держав-членів (п. 1 ст. 18); право брати участь у голосуванні та балотуватися у ролі кандидата на муніципальних виборах і виборах до Європейського Парламент й інші державі – члені Союзу, біля якого вона живе (ст. 19); право користуватися захистом із боку дипломатичних чи консульських представництв будь-якого держави-члена у третій країні, де він живе, у разі відсутності представництва країни громадянства (ст. 20). Передбачене у статті 21 декларація про звернення не можна розглядати, як специфічне право громадянина ЄС, оскільки їм це має будь-яка фізична чи юридична особа, яке проживає чи зареєстроване біля держави – члена Союзу.

Можливості збільшення кількості прав, наданих громадянам Союзу, і її змісту закладено у самому Договорі. За підсумками одноголосного рішення, прийнятого на пропозицію комісії і після консультацій із ЄвропейськимПарламентом, Рада правомочний приймати спеціальні положення з метою зміцнення й доповнення передбачених прав (п. 2 ст. 22).

У літературі неодноразово підкреслювалося, що статус громадянина ЄС передбачає обмежений набір прав [7] і має винятково пасивний характер, оскільки передбачає зобов'язань стосовно Союзу, і навіть прав, пов'язаних з участю під управлінням ЄС [8]. Своєрідність цього статусу у тому, що він виходить з концепції свободи пересування. Громадянство Союзу стає ефективним тільки тоді ми, коли обличчя переїжджає до іншу країну. Що стосується проживання, у країні державної приналежності громадянство ЄС жодної ролі не грає. Статус громадянина Союзу визнається третіми країнами, проте, зазвичай, породжує певні права лише з території держав-членів ЄС.

У перші роки після набрання чинності Договору 1992 р. Суд ЄвропейськихСообществ мало звертався до концепції громадянства Союзу, проте вона одержала практичного значення, особливо у контексті реалізації права волю пересування принципу заборони дискримінації [9]. У новітніх рішеннях Судна міститься широка трактування свободи пересування, що базується на установчому характері й прямому дії ст. 18 Договору Європейському Співтоваристві і тлумачення положень вторинного права Союзу у світі європейського громадянства. Вперше Суд використовував концепцію європейського громадянства у вирішенні у справіМартинез-Сала від 12 травня 1998 року [10], у якому сформулював принцип рівного роботи з громадянами інших держав-членів, котрі живуть на засадах біля держави – члена Співтовариства, зокрема у питаннях доступу до соціальним благ [11].

У цій справі перед Судом ЄС було запитали, перешкоджає чи право Співтовариствагосударству-члену вимагати від громадянина іншого держави-члена надання врегулювання проживання щоб одержати соціальних пільг. Йшлося про громадянці Іспанії, яка мешкала на законних підставах у Німеччині, якого було відмовлено у видачі посібники на дитини на зв'язку з, що у момент роботи з клопотанням в неї був врегулювання проживання, але був документ, підтверджує поводження з заявою про його продовженні

Насамперед, Суд визнав, що у громадянина держави-члена, жителів засадах біля іншого держави-члена, поширюються становища Договору європейському громадянство зrationepersonae (п. 61). Ці становища пов'язують статус громадянина Союзу з передбаченими у ньому правами і обов'язками, включаючи закріплене в ст. 6 [12] право не піддаватися дискримінації за ознакою державної приналежності у дії Договоруrationemateriae [13] (п. 62). Відповідно, громадянин Союзу, що живе на засадах біля приймаючої держави, має спиратися на становища ст. 6 Договору завжди, що у силуrationemateriae у дії права Співтовариства. На думку Судна, це стосується таких ситуацій, колигосударство-член затримує надання чи відмовляє у наданні пільг з тієї причини, що заявник не має документом, у видачі його можуть відмовити (чи його затримати) влади цієї держави і помилкове уявлення якого потрібно від громадян цієї держави (п. 63). У цій справі Суд дійшов висновку, щоСообществ перешкоджаєгосударству-члену вимагати від громадян держав-членів, яким дозволено проживати з його території, уявлення врегулювання проживання щоб одержати посібники на дитини, якщо громадянам цієї держави досить проживати країни (п. 65).

Попри те що, що чимало держави-члени не поділяли нові підходи, Суд ЄвропейськихСообществ у вирішенні у справіГржельчук від 20 вересня 2001-го року [14] знову підтвердив умови та вимоги, за якою становища Договору заборону дискримінації за ознакою державної належності і про громадянство Союзу виключають можливість запровадження додаткових умов надання громадян інших держав-членів, на засадах котрі живуть держави – члена Співтовариства, соціальних пільг, які пов'язані з здійснення виплат, якщо відповідні умови не передбачені громадянам відповідного держави (п. 46). Суд уточнив правову позицію сформульовану раніше, вказавши, що у число ситуацій, у яких громадянин Союзу, що живе на засадах біля приймаючої держави, має спиратися на становища ст. 6 Договору [15], входять пов'язані з здійсненням основні свободи, гарантованих Договором, і передбаченого ст.8-А [16] права на вільний рух [17] (п. 33). У цьому справі Суд вперше запропонував власне трактування громадянства Союзу як основного статусу громадян держав-членів, що дозволяє тим, хто у схожою ситуації, користуватися однаковим правовим режимом, незалежно від своїх громадянства, крім спеціально обумовлених випадків [18] (п. 31).

Цікава проблема був поставлений справі Д’Хуп [19], де Суд ЄС має був уточнити, перешкоджає чи право Співтовариства державам-членам відмовляти власному громадянинові отриманні посібники особам, котрі закінчують навчання й вперше шукають роботу, лише з підставі, що він отримав середню освіту у іншомугосударстве-члене. Суд звернув увагу, що громадянинові Союзу переважають у всіх державах-членах Співтовариства слід надати той самий правової режим, як і громадянам відповідного держави, які у аналогічній ситуації, і визнав становище, у якому громадянин Союзу у державі має менш сприятливий правової режим, чому він, що він міг би мати, але скористався наданими Договором можливостями у сфері свободи пересування, несумісним із правом на вільний рух (п. 30). Як зазначив Суд, таке нерівність у спілкуванні суперечить принципам, лежачим основу статусу громадянина Союзу, тобто гарантованості однакового правового режиму під час здійснення громадянами ЄС свободи пересування (п. 35)

У цьому світлі нових підходів Судна ЄС постало питання, чи можна розглядати положення статті 18 Договору Європейському Співтоваристві як безпосередньо діючі. Відповідно до сформованій судової практикою становища зізнаються такими, якщо містять ясні і що чіткі зобов'язання держав-членів, носять безумовний характері і їх застосування залежить від прийняття інститутами Співтовариства чи державами-членами будь-яких заходів у рамках дискреційних повноважень [20].

Суд ЄвропейськихСообществ вперше сформулював умови та вимоги у вирішенні у справіБаумбаст, R від 17 вересня 2002 року [21], де була запитали, чи є громадянин Союзу декларація про проживання іншомугосударстве-члене з прямої дії ст. 18 Договору, коли він втратив відповідне право яктрудящийся-мигрант. Суд звернув увагу, що із моменту набуття на дію положень Договору громадянство Союзу кожен громадянин має право на вільний рух та проживання й іншігосударстве-члене через дію п. 1 ст. 18 Договору (п. 81). Дане право безпосередньо надано кожного громадянина Союзу виходячи з ясних і чітких положень Договору [22] (п. 84), що ні виключає можливості встановлення Договором і прийнятих у його виконання положеннями обмежень і умов його здійснення [23] (п. 84). Проте їх застосування підлягає судовому контролю. Відповідно, наявність обмежень і умов не перешкоджає дії положень год. 1 ст. 18 Договору, які надають індивідуальні права, які підлягають реалізації на національному рівні, і захисту в національних судах (п. 86).

Можливість запровадження обмежень і умов базуються у тому, що здійснення громадян Союзу проживання біля Співтовариства може бути зумовлене легітимними інтересами держав-членів. Проте заходи має діяти не більше, встановлених правом Співтовариства, і згідно зі спільними принципами права, зокрема – принципом домірності (п. 91). У зв'язку з цим Суд дійшов висновку, що громадянин Союзу, втратив декларація про проживання яктрудящийся-мигрант, має відповідним правом як Союзу з прямої дії ст. 18 Договору. Не виключає встановлення обмежень і умов, проте компетентні органи влади й, якщо знадобиться, національні суди слід забезпечити, щоб цих умов та обмеження застосовувалися відповідно до загальними принципами права, зокрема – принципом домірності (п. 94).

Згодом Суд підтвердив умови та вимоги у справіТрояни [24], де розглядав, чи можуть громадяни інших держав-членів, мають тимчасове дозволу проживання, які є економічно активними особами та які мають достатніх засобів, користуватися правом проживання з прямої дії ст. 18 Договору, і навіть чи може держава перебування відмовити їм у наданні соціальних пільг, які пов'язані з здійсненням виплат.

У цій справі

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація