Реферати українською » Государство и право » Цивільне і кримінальне право по Руській Правді


Реферат Цивільне і кримінальне право по Руській Правді

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Запровадження

 

Становлення світського феодального права у Стародавній Русі була тривалою процесом. Його витоки сягають племіннимПравдам східних слов'ян. Це бувобично-правовие системи, призначені юридичне регулювання всієї сукупності соціально-економічних і правових взаємин у кожному племені чи союзі племен.

До другої половині ІХ ст. в Середньому Подніпров'ї – Російської землі відбулася уніфікація близьких за складом та соціальній природіПравд цих племен до Закону Російський, юрисдикція якого поширилася завезеними на територію державного утворення слов'ян з центром у Києві. Даним системою права керувалися у судовій практиці великі київські князі та контрольовані ними князівські і місцеві общинні суди.

Закон Російський був якісно новий етап розвитку російського усного права за умов існуваннягосударства.[1]

Російська Щоправда був першим що дійшли до нас російськимписанним пам'ятником звичайногоправа.[2]

До нашого часу дійшло понад сто списків Російської Правди, які можна у трьох основних редакціях: Коротка,Пространная іСокращенная (>обозначаемие у літературі як КП, ПП і СП). Найдавніша редакцією (підготовлена пізніше 1054 р.) є Коротка Щоправда, що складається з Правди Ярослава (>ст.1—18), ПравдиЯрославичей (ст. 19— 41),Поконавирного (>ст.42).

>Пространная редакція, виникла не раніше 1113 р. пов'язана з ім'ям Володимира Мономаха, поділяється на Суд Ярослава (ст. 1—52) і Статут Володимира Мономаха (ст. 53—121).

>Сокращенная редакція з'явилася середині XV в. з переробленоїПространнойредакции.[3]

Російська Щоправда як звід давньоруського феодального права являла собою приклад типового кодексу раннього феодалізму: норми права викладені у ній без чіткої системи,казуально, відкрито визначено привілеї панівного класу тут і нерівному становищі залежних станів.

Списки Російської Правди відрізнялися одне одного, що свідчила пропартикуляризме права, про відсутність єдиної правової системи. Джерелами Російської Правди були норми звичайного права, законодавство князів і судова практика.

Російська Щоправда застосовувалася у XI-XII ст., а й згодом, під час феодальної роздробленості й у початковий період створення єдиного Російського централізованого держави. Вона справила великий вплив на право Новгорода і Пскова, на наступне розвиток російськогоправа.[4]

Мета цієї контрольної роботи розглянути громадянське і кримінальна право по Російської Правді.


Глава 1. Основні риси громадянського права по Російської Правді

 

1.1 Право власності (речове право)

Російська Проте й інші джерела не знають єдиного загального терміна для позначення права власності. Причина, очевидно, у тому, що відсотковий вміст цього права було тоді різним залежно від цього, хто був суб'єктом І що фігурувало як об'єкт права власності.

У Російській Правді в переважній більшості випадків йдеться на право власності людей на рухоме майно, спонукувані речі, які мали під назвою «маєтку» (те, що можна взяти, «>имати»).

Як об'єкт «маєтку» фігурують одяг, зброю, коні, інший худобу, знаряддя праці, торгові товари та ін. Право приватної власності ними була повною і необмеженим. Власник міг ними володіти (фактично мати ними), користуватися (видобувати доходи) і право розпоряджатися (визначати юридичну долю речей) до знищення, розпочинати договори, пов'язані з речами, вимагати у своїх прав на речі й ін. Тобто, можна говорити, що власність на Русі – дуже древній інститут, вважався у період Російської Правди об'єктом повного панування власника.

Можна припустити, що суб'єктами права власності в зазначений час були всі вільні люди (без холопів, бо останні ставилися до розряду майна). Власник мав права повернення свого майна з незаконного володіння з урахуванням суворо встановленої у Російській Правдіпроцедури.[5]

Набагато складніше ситуація з власністю нерухомої й у першу чергу, із земельною власністю.

Власність оформляється як княжого домену (земельного володіння, належить даному князівському роду), боярської чи монастирської вотчини. У Стислого редакції Російської Правди закріплена непорушність феодальної земельноїсобственности.[6]

1.2Обязательственное право

Що ж до зобов'язального права, то Російська Щоправда знає зобов'язання з договорів і реструктуризувати зобов'язання з заподіяння шкоди. Причому останні зливаються з визначенням злочини минулого і називаються образою.

Для давньоруського зобов'язального права характерно звернення як на майно, а й у особистість боржника, а іноді навіть з його дружину та дітей. Основними видами договорів були договори міни, купівлі-продажу, позики, поклажі, особистого найму.

Договори полягали у усній формі, але у присутності свідків -послухов. Купівля-продаж землі, очевидно, вимагала письмовій форми.

Під час продажу краденої речі угода вважалася недійсною, а покупець мав права вимагати відшкодування збитків.

Найповніше у Російській Правді регламентований договір позики. У 1113 р. відбулося повстання київських низів проти лихварів, і актор Володимир Мономах, покликаний боярами, аби врятувати становище, вжив заходів до упорядкування стягування відсотків з боргах. Закон як об'єкта позики називає як гроші, а й хліб, мед.

Існують три виду позики:

1) звичайний (побутової) позику,

2) позику, який чинять між купцями (з спрощеними формальностями);

3) позику зсамозакладом -закупничество.

Проглядаються різні види відсотків, залежно від терміну позики. Термін стягування відсотків обмежений на два роки. Якщо боржник виплачував відсотки протягом трьох років, він мав права не повертати кредитору позиченій суми. Нетривалий позику волік у себе найвищий відсотковуставку.[7]

1.3Брачно-семейное право

Розвивалася у Стародавній Русі у відповідність до канонічними правилами. Спочатку діяли звичаї, пов'язані з поганським культом. Однією форму індивідуального шлюбу поганську епоху було викрадення нареченої (зокрема нещире), інший - купівля. Досить широко розповсюдили багатоженство. (Відповідно до "Повісті временних літ", тодішні чоловіки мали двох-трьох дружин, а великий князя Володимира Святославович до хрещення мав п'ять їхніх дружин та кілька сотень наложниць). З упровадженням християнства встановлюються нові принципи сімейного права - моногамія, утрудненість розлучення, безправ'я позашлюбних дітей, жорстокі покарань позашлюбні зв'язку.

ПоЦерковному статуту Ярослава моногамна сім'я стає об'єктом захисту із боку церкви. Члени такої сім'ї, насамперед дружина, користуються їївсемерним заступництвом.Браку обов'язково передувало заручення, яке вважалосянерасторжимим. Шлюбний вік був низьким (14-15 років на чоловіки й 12-13 років на жінки). Церква вимагала вінчання як неодмінного умови законності шлюбу. Законодавство Київської Русі послідовно обстоювала вільне волевиявлення наречених, встановлюючи відповідальність тих батьків, що або видають заміж дочка без її згоди, або перешкоджають шлюбу своєї доньки. Розірвання шлюбу було можливе лише за наявності приводів, переказаних уЦерковном статуті.

Питання майнових стосунках між подружжям ні ясний. Вочевидь, проте, дружина мала певну майнову самостійність. Закон допускав майнові суперечки подружжів. Дружина зберігала право власності на посаг і могла передавати його за спадщині.

Діти перебувають у цілковитій залежності від батьків, особливо від батька, що мав з них майже безмежну влада.

1.4 Спадкове право

 

Спадщина у Російській Правді називаєтьсястатка чи задниці, тобто, що залишає по собі що у інший світ. Російська Щоправда, перераховуючи речі, перехідні до спадкоємцям, знають лише рухомості (будинок, двір, товар, рабів, худобу), щось говорячи про землях, очевидним, що силу те, що право власності на грішну землю перебувало, на стадії становлення і досягло від того рівня, у якому закон визначає процедуру передачі власності у спадок.

>Наследование здійснювалось за двом підставах: за заповітом тож за законом (чи з звичаєм).Наследование за заповітом (ряду) за своєю сутністю не відрізнялася від наслідування згідно із законом, бо допускало до спадкуванню лише з тих осіб, які без нього вступив у володіння майном. Тобто заповіт мало на меті не зміна звичайного (законного) порядку наслідування, а лише просте розподіл майна між законними спадкоємцями.

Відповідно до вираженню «якщо мови помре», заповіту у минулому виражалися у словесній формі як колективна воля сім'ї під керівництвом її глави – батька. Взагалі-то правом робити заповіт мали у Російській Правді батько й мати стосовно дітям і чоловік стосовно дружині.

Отож Європа мав правом наслідування? Винятково члени сім'ї. Особам, не що належить сім'ї, заповідати майно не можна. Зазвичай, майно поділялося порівну між всіма синами без переваг старшості. Понад те, молодший син користувався тією привілеєм, що у частку завжди входив будинок із двором. Вона пояснюється, мабуть, та обставина, що старші брати вчасно відкриття спадщини встигали вже обзавестися власним господарством.

Руйнування патріархальних відносин породжує тенденцію до розвитку свободи заповідальних розпоряджень, але він теж не виходить далеко за межі права батька заповідати одним синам і позбавляти спадщини інших. З іншого боку, християнські традиції змушують включати у число спадкоємців церква,получающую частина майна «до душі» (на спомин душі).

Важливо, що ваші матері мали більше свободи розпорядження своїм майном, ніж батьки. «Аматерня частина дітямненадобна, – говорить закон, – кому мати захоче, цього безліч і віддасть». Мати могла віддати добро одного з синів першого чи другої чоловіка, коли він був, віддати тому, хто був до неї «добрий». Якщо усе сини виявлялися «недобрими»,непочтительними («швидкими»), можна було віддавати майно дочкам. Такою була успадкування за заповітом.

У успадкування згідно із законом брали участь діти померлого, вдова та церква. Дружина могла користуватися майном або його частиною лише на смерть, після чого він переходило про дітей. Після матері успадковували діти оті, які мають вона мешкала. До спадкуванню без заповіту призивалися все сини. Доньки навіть за синів виключалися від спадщини, бо, вийшовши заміж, заснувавши власну сім'ю, вони цілком переходили забезпечення чоловіка. Єдине, потім їм було запропоновано претендувати, це зміст до заміжжя і посаг ніби беручи шлюб.

Доньки смердів було неможливо успадковувати за відсутностісиновей-наследников. Майно таких сімей вважалосявиморочним і надходило в князівську скарбницю. «>Аще смердумре, то задниця князю,аще будутьдщери в нього вдома, тодаяти ні неї,аще будуть заміжня, то ми недаяти частини їм». Тільки майно бояр, які мали синів, переходило у спадок до дочкам (ст. 91Пр.Пр.).

Від спадщини виключалися також незаконнонароджені діти (поза церковного шлюбу) і від рабинь – наложниць, котрі за після смерті батька отримували разом з матір'ю лише свободу.

Отже, можна дійти невтішного висновку, що успадкування по давньоруському праву обмежувалося щільним колом сім'ї. Бічні родичі або не мали ніяких прав на спадщину. Цей принцип поступово змінюється, і можна говорити, що у розширенні кола родичів,призиваемих до спадкуванню, полягає, як побачимо далі, сутність історичного поступу російського спадкового права. Цей процес відбувається йде паралельно з розширенням прав приватної власності, зі зростанням індивідуалізму і значення особистості, із ослабленням перетинів поміж членами родинного союзу –семьи.[8]


Глава 2. Кримінальну право по Російської Правді

 

2.1 Злочин

 

Термін "злочин" хоч і відомий був у епоху Російської Правди, а й самим Російської Правді ніхто не знає, бо їй чуже то поняття про злочині, яке виражається цим терміном, тобто. порушення закону.

УДревнерусском державі злочин іменувалося образою. Під цим передбачалося нанесення будь-якої шкоди потерпілому. Але шкода, як відомо, то, можливо заподіяно як злочином, і цивільно-правовим порушенням (>деликтом). Отже, Російська Щоправда не розрізняла злочин і цивільно-правове порушення.

Суб'єктами злочину, тобто. особами, здатними відповідати за кримінальні дії, були все вільні люди за наявності в них ясного свідомості. Злочини, скоєні холопами, злочинами не вважалися і вабили у себе кримінальних стягнень. За їхні діяння відповідали їхні власники, що або викуповували винного, або видавали його «обличчям» потерпілому. По Правді Ярослава, раба,ударившего вільного чоловіка, можна було вбити, але сини Ярослава це «встановили накуни», тобто. перевели на грошовий викуп, дозволивши у своїй побитихолопа.[9]

Про віці при кримінальному зобов'язанні ні Російська Щоправда, ні ті пам'ятники публічного права й не містять даних до середини XVII в.

Зате Російська Щоправда знає про суб'єктивний бік злочину, відносячи до неї умисел чи необережність. І хоча чіткого розмежування мотивів злочини минулого і поняття винності не існує, вони вже є у законі. Так, ст. 6Пространной Правди свідчить про убивстві «всваде чи бенкеті», яким винний карається штрафом. Інша річ, якщо убивство відбулося розбої, під час грабежу. Тоді злочинець разом із сім'єю піддається самому тяжкої покаранню – віддається на потік і розграбування. До обтяжуючою провину обставинам закон відносить корисливий умисел, а до пом'якшувальною провину, крім сп'яніння («на бенкеті»), – стан афекту («якщо хтось вдарить кого кийком, а той, нестерпевши, ткне мечем, то провини їй у цьому немає»).

Об'єкти злочину – це особистість та оберігати майно. Серед злочинів проти особистості Російська Щоправда знає вбивство, тілесних ушкоджень, побої, образи (злочину проти честі).

Злочини майнові (проти власності) – це розбій, крадіжка, порушення земельних кордонів, незаконне заволодіння чи користування чужим майном.

Державні злочину за Російської Правді не проглядаються і найшвидше оскільки абстрактного поняття «держава» не існувало, й держави ототожнювали з його інтересами князя. Тому життя представників княжої адміністрації (>княжих чоловіків,огнищан, конюхів та іншихтиунов) захищена подвійний вирою.

Чи не з Російської Правди, та якщо з церковних статутів відомо, що були і злочини проти церкви:зелейничество і знахарство (тобто.чародеяние іволхование – знахарство і чаклунство) залишки язичництва. Крім лідерів переслідувалися моління в гаях і в води, під клунею, пограбування трупів, введення у церква собак і птахів та т.п.

Об'єктивний бік злочину розпадалася на 2 стадії: замах на злочин (вийняв меч, але з вдарив) і закінчена злочин – дію (вийняв меч і вдарив). Покарання, природно, різне (1 і трьох гривні кун). Знає Російська Проте й таке як співучасть, але ролі співучасників у злочині не поділяє (ст. 40Кр.Пр.). Закон вимагав притягнення до однаковою відповідальності усіх фізичних осіб, які вчинили його (якщо 10 людина вкрали 1 вівцю, то кожний сплачує по 60 різаний продажу).

Існує у Російській Правді і помилкове

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Нові надходження

Замовлення реферату

Реклама

Навігація