Реферати українською » Иностранный язык » Виникнення державності у східних слов'ян


Реферат Виникнення державності у східних слов'ян

 

Зародження державності у східних слав'ян. Новітні на укові знахідки й відкриття дослідників української минувшини в основному підтверджують висновки видатного вченого. Про існування державних союзів слов'янських племен на територї України, зокрема, свідчать численні пам'ятки, знайдеш под годину археологічних розкопок старо давніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій територї в IV ст. зв. е. об'єдналася в дер жавний союз група слов'янських племен — антів.

Хто ж такі анти? Коли нам про них відомо? Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI—VII ст. про антів — Перші незаперечні історичні згадки про слов'янське племена на східноєвропейській рівнині. як повідомляли тогочасні історики, (візантійський — Прокопій Кесарійський, готський — Йордан та ін.), анти являли собою частину слов'ян-венедів[1]. Перша згад ка про них писемних джерелах датована 375, остання — 602 р. зв. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, був слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж зву чать як слов'янське. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу малі також чітко виражене слов'янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язич ницькими, як згодом й поганська віра східних слав'ян.

Виходячи із цих засідок, значна частина істориків справед ливо вважала антів протослов'янами, чи просто слов'я нами (Про. Шахматов, М. Погодін, З. Соловйов та ін.). На відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думи, що анти — прямі предки українського народу чи навіть Перші українці (М. Грушевський, У. Щербаківський). Цікаві думи щодо «антської проблеми» висловлює відомий сучасний Український історик М. Брайчевський. Поділяючи в цілому подивися своїх попередників, він довів принципову ідентичність вітчизняних літописних полян та антів із іноземних джерел. За твердженням М. Брайчевсь-кого, сам собі ці люди називали полянами, степові сусі ді — сармати (а від нього вже і інші народи, що жили південніше) знали їхні под назвою антів, тобто «крайніх», тихий, що живуть «край», «окраїнних людей». Цілком можливо, що саме звідси, від цих «окраїнних людей» — антів й бере свій вухо назва нашої держави й народу.

як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони малі військові укріплення над кожному селі, а спільні — для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська громада, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка був досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їхнього королями, старійшинами, «вельможами». Вони виділялися із основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів роботи членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яку поряд з збиранням данини було б початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.

Суспільний й політичний лад антів привертав до собі пильну увагу дослідників. В частности, Прокопій Кесарійський писавши, що антами не правити хтось один, а здавна управ ляє ними народне зібрання, й усі справ, добрі чи лихі, смердоті вирішують спільно (демократія). Проте в моменти загальної небезпеки смердоті оббирали царя («Rех»), авторитет якого визнавав завісься народ Такими вождями антів були Бож, Мезамир, Ардагаст, Мусокій, Доброгаст та ін. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопи-ченню багатств антських вождів, що, на свій чергу, по силювало їхні військову й політичну уладові. Усі це прискорю вало майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових від носин.

На думку вчених, у ціп період виникає перехідна (між докласовою й класовою формаціями) форма управління суспільством, коли продовжували використовуватися деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але й уже в інтересах пануючого класу, що поступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідники називають військовою демократією, на стадії якої зна ходилися і анти. Військова демократія містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, і водночас елементи державного ладу. У результаті посилення соці альної диференціації в союзах слов'янських племен усе понад зміцнювалася державно-правова основа, що зумов лювало поглиблення класовою поділу суспільства і утво рення держави.

Варто зазначити, що оцінки істориками політичного об'єднання антів досить суперечливі. Дехто вважав його племінним союзом (У. Ключевський — «дулібський союз»), дехто — короткочасним військовим об'єднанням, що створювалося для боротьби із ворогом (готами, аварами і ін.). Алі цьому висновку суперечать слова Йордана, котрий писавши, що анти мають спадкову царську уладові (виходячи із цого, очевидно, і державу — Антське царст у — Прим. авт.). М. Брайчевський вважає, що політична організація антів нагадувала структуру державних об'єднань Західної Європи (Карла Великого, бургундів, вандалів, готів) й був так саме нетривкою.

як бачимо, дослідники дотримуються різних поглядів на сутність «Антського царства». Алі сам собою факт об'єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створиш власне дер жавне утворення із організованим військом та участю насе лення в політичному житті, яку проіснувало три сторіччя (кінець IV — вушко VII ст.). У 602 р. держава антів впала под тиском кочових племен аварів Після цого анти в писемних джерелах не згадуються, а літературі починає вживатися назва слов'яни.

Поступово ця загальнослов'янська спільність ділиться втричі великі відгалуження — східну, західну та південну. Подальший розвиток цих слов'янських угруповань Веде до їхнього дроблення й формування досить стабільних етно-політичних утворень — союзів племен, перелік й розселен ня які дається у славнозвісній «Повісті временних літ» як зазначає літописець Нестор, слов'яни, що «прийшли і сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — древля нами, бо сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю і Двиною і назвалися дреговичами (від слова «дрегва» — болото. — Прим. авт.), інші сіли по Двині і на звалися полочанами за річкою, що впадає до Двини і має назву Полота. титану ж слов'яни, які сіли поблизу оз Ільмень, назвалися власним ім'ям — словенами...» По ступово в оповіді літописця виступають і інші слов'янське племена: кривичі із їхнім градом Смоленськом, від які Нестор виводить сіверян, дуліби — жителі Побужжя, меш канці західної частини пізнішої України — волиняни бужани і хорвати. Не забуває він згадати і жителів По^ сожжя (від р. Сож) — радимичів, й мешканців волго-окських лісів — в'ятичів, й уличів із тиверцями, що насе ляли простори від Дніпра і Бугу до Дністра.

Історики тривалий годину вели дискусії із приводу того що являли собою в дійсності «племена» Нестора, й посаді^ пово дійшли висновку, що ці «племена» були на самом деле великими спілками, вухо формування яких, можна дату вати не пізніше VI—VII ст. зв. е. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвавши «народцями», вбачаючи у яких не лише територіальні, а і етнополітичні об'єднання Його думку варто визнати слушною.

Найбільш ранніми племінними об'єднаннями вважа ються полянське, із осередком у Києві, дулібське й волинянське, на територї пізнішої Волинської землі Академік Б. Греков припускав, що в VI—VII ст. існував величезний й потужний дулібсько-волинянський союз пле мін, який був одним з найдавніших союзів східно слов'янських племен. У «Повісті временних літ» літо писець розповідає про зіткнення дулібів із аварами (він називає їхнього обрами): «У тих часи існували і обри, що у ювали проти царя Іраклія і мало його не захопили». Обри-авари знущалися над дулібами, але й «Бог винищив Їх, й померли усі, і не залишилося жодного обрина». Цс, схоже па легенду, короткій нозі повідомлення літопису викликало безліч палких суперечок серед учених. Чимало істориків убачало в ньому фольклорний вимисел, однак подальші дослідження підтвердили правдивість слів Несто ра.

Візантійський «цар», тобто імператор, Іраклій правив із 610-го по 641 р. Отож виходить, що племінний союз дулібів існував вже у першій половині VII ст., виникнувши, очевидним, що попередньому, VI ст. як зазначає су часний дослідник стародавньої історії України М. Котляр, дулібськс об'єднання племен було б зародком державності східних слав'ян, що в майбутньому, поряд з полянським союзом, стало основою формування Давньоруської дер жави — Київської Русі.

У процесі подальшої консолідації у VIII—XI ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слав'ян, своєрідні «союзи союзів» та «надсоюзи». У арабських дже релах, зокрема, згадується про існування в великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Майже усі дослідники сходяться на бо Куявія чи Куяба — цс Київська земля із Києвом. Славію, як правило, бачать в землі ільменських словен, головним містом які у Х ст ставши Новгород. У Артанії різні історики вбачали то Рязань, то Тмутаракань, то Чернігів, то Білоозеро, то Ростов Ярославський Найбільш прийнятною, па нашу думку, є версія, згідно із якою Артанія — цс Ростово-Суздальська земля разом з землею, що простягалася до Білоозера.

У вітчизняних літописах політичні об'єднання навколо Києва відомі под назвою Русь (VIII ст.) га Руська земля (IX ст.).

У історичних джерелах, як відомо, по-різному тлу мачиться термін «Русь». Дехто із дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його до рені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» в інших народів. На думку М. Котляра, згідно із останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями слово «русь» — фінського походження (ruotsi). Воно вживалося спочатку для позна чення скандинавів, що складали пізніше дружини давньо руських князів. Поступово дружини варязьких князів з роду Рюрика па східнослов'янських землях розбавлялися слов'янами і ставали поліетнічними (різноплемінними). Термін «русь» поширюється па всіх дружинників узагалі, до того числі і слов'янською походження. Назва «русь» поширюється насамперед на полян, що панували у прото-державному утворенні па Наддніпрянщині, але в всіх східних слав'ян. У літописах та інших давніх джерелах Руссю називалась уся територіях, якої посідали руські люди, тобто східні слов'яни. Цим ж словом (варіант — Руська земля) іменували п Давньоруську державу із центром у Києві. як вважає сучасна дослідниця Р. Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила Києвичів (Кий, Дір, Аскольд). У 882 р. Олег, який володів Словенським князівством, здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомлення про захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східно-слов’янської держави Київська Русь.



[1] Слов'ян под назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліній, Таціт, Птоломей. Дехто зв'язував їхні із Бал тійським узбережжям, але й Таціт відносив їхнього до степів Придніпров'я, де кочували сармати.. Ґотський історик Йордан писавши, що «анти найхоробріші між ні ми (венедами), живуть над цибулею Чорного моря, від Дністра до Дніп ра», але й за іншими відомостями, до того числі Павла Диякона, мож на зробити висновок, що в V ст. держава антів охоплювала значно ширшу територію — від Дону, Чорного моря до рік Висли, горіш ніх Варти та Одрі й частини Богемії.

Схожі реферати:

Навігація