Реферати українською » Иностранный язык » Трипiлля та слов'янство


Реферат Трипiлля та слов'янство

Страница 1 из 2 | Следующая страница

лля та слов'янство

Виконав студент групи М-31 Полішко Валентин

Київ 2004  

Трипільська культура.

На територї України Трипільська культура був поширена у Лісостепу — від Верхнього Дністра на Заході до Середнього Дніпра на Сході. Час її існування: друга половина шостого — перша чверть третього тисячоліття до Христа. На землях України нині відомо близько 2000 трипільських пам’яток: поселень, могильників, курганів. Понад сто років досліджують цю давню цивілізацію археологи, здобувши под годину розкопок важливий матеріал для відтворення давньої історії, відкривши тисячі шедеврів давнього мистецтва.

Розселення людності Трипільської культури на теренах Лісостепу сприяло зростанню її чисельності та добробуту. Не усі відомі нам трипільські поселення існували одночасно, адже їхнього мешканці періодично переносили свої поселення на нове місце. Тому ідея циклічності, повторюваності набула особливого змісту й значення у світогляді давніх землеробів краю. На полях смердоті вирощували плівчасті пшениці, ячмінь, горох, бобові. Посіви, на думку палеоботаніків, були чистими, а поля використовували тривалий годину. Врожай збирали серпами із кремінними вкладениками.

Споро-пилкові аналізи дозволили відтворити рослинний світло, який оточував трипільські поселення шість тисячоліть тому. Біля хат та на стежках ріс подорожник, далі — кропива. Схили балок вкривало буйне різнотрав’я, червоніли мальви, білів в’юнок та рожевіли дикі гвоздики. На полі, серед пшениці, синіли волошки. Над струмками та річечками росли верби, вільха, кущі ліщини. У байраках росли дубові та грабові ліси. У лісах було б багато зубрів, оленів, кабанів, водилися ведмеді, вовка, лиси та зайці.

Тисячі дерев кам’яними та мідними сокирами зрубали трипільці, щоб збудувати свої будинки. Спочатку їхні поселення були невеликими — від семи до чотирнадцяти будівель, а із годиною виникли справжні міста із тисячами споруд. Будинки малі каркасно-стовпову конструкцію. Стіни робили із дерева чи плели із лози, а потім обмащували глиною із домішками полови. Цей тип житла виник в трипільські часи й існує в лісостепу України донині.

Збереглися зроблені трипільськими майстрами глиняні моделі жител та храмів. Серед них є двоповерхові. Існування у трипільців кількаповерхових споруд засвідчується також розкопками залишків міських кварталів. Міжповерхові перекриття робилися із дерева та обмащувалися глиною, як й стіни. Інший поверх звичайно був житловим, а перший — господарчим. Підлогу й стіни фарбували в червоний й білий кольори, вкривали геометричним орнаментом, який мав оберігати мешканців від ворожих сил. Житлові кімнати опалювали відкритими вогнищами та печами, по-чорному. Вздовж однієї із стін робили довгу глиняну лаву — на неї ставили посуд. Поруч часто робили глиняні ночви, в котрі вмонтовували камені для розтирання зерна на борошно.

Навпроти єдиного округлого вікна, яку звичайно робили у протилежній до входу стіні, зводили глиняний жертовник — у плані округлий чи хрестоподібний. Вівтар фарбували в червоний колір та прикрашали ритим спіральним орнаментом. Загальна площа трипільських жител становила від 60—100 до 200—300 кв. м. Крім жител, відомі також, повторимо, храми та інші громадські споруди.

Одна із таємниць Трипільської культури — знайдені археологами рештки тисяч спалених будівель. Серед руїн — десятки, а іноді і сотні посудин, статуетки людей та тварин, інструменти, кістки тварин, а деколи й людей. На початку вивчення цієї культури В.Хвойка розглядав ці рештки як “будинки мертвих”. Інші археологи доводили, що це звичайні житла. Сучасні дослідження свідчать, що є сенс поєднати ці висновки. Справді, тривалий годину ці споруди служили людям як будинки, комори, храми. Та надходив певний годину, й усі ці споруди ставали житлами мертвих — пристанищами для душ предків, яким належали багаті пожертви — весь цей чудовий посуд, реманент, м’ясо жертовних тварин. Такий будинок, все селище належало спалити й спокійно переселитися на інше місце, до нових полів та угідь, лишивши старі ниви предкам. І так тривало понад дві тисячі років — доки існувала Трипільська цивілізація на землях від Карпат до Дніпра. Освячений тисячолітньою традицією, землеробський цикл трипільців полягав у будівництві кожні 60—80 років нових поселень.

Найбільші із трипільських міст існували у V тисячолітті до Христа. Їхні розміри вражають: сотні гектарів площі, тисячі жител, чисельність мешканців — до 10—15 тисяч Чоловік. Потужні укріплення, котрі зводилися по палі у кілька рядів й складалися з сотень щільно прибудованих одна до одної дво- й навіть триповерхових споруд, надійно захищали своїх господарів. Населення міст займалося переважно сільським господарством, проте були там й ремісники — гончарі, ковалі, ткачі.

Колі шукають корені народів, котрі жили на землях України, так чи інакше звертаються до Трипільської цивілізації. Трипілля — це перший хліб, перший метав, вушко планетарного землеробського світогляду на теренах, котрі нині називаються Україною. Творці Трипілля стояли біля витоків цивілізації Європи й зробили дуже вагомий внесок у формування Сучасної культури України.

Східні слов'яни в давнину. Культура. Світогляд.

Слов'яни виникли із автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думи, що прабатьківщина слав'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст.вони стали розселятися в всіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельбиу Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації прийшов на південь, на Балкани, куди слав'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста і тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес з міграцією кочовиків, то розселення слав'ян являло собою повільний рух з праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки із прабатьківщиною. Внаслідок цого він охопив великі територї. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах із Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а чи не загарбники. Проте, розселяючись, смердоті водночас й розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на вухо VI ст. з спільної мови слав'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, із якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, із якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східно-слов'янська, що із неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки — анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на шлюб доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого години. Протягом VII та VIII ст. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом смердоті налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили, в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі і тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами смердоті були невеликими. Сіла будувалися за одну-дві милі одне від одного й налічували від 4 до70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 30—40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів й культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що означати «країна укріплень».

Про політичну організацію східних слав'ян відомо небагато. Вочевидь, смердоті не малі верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена і народи, на чолі які стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі запитання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше і з'явився клас племінної знаті, чи князів, соціально-економічне розшарування племені було б незначним, а земля і худорба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні і загартовані воїни, здатні витримувати морозі спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи собі невпевнено на відкритих рівнинах, смердоті вважали за краще воювати у лісах й байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість й витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, то й под годину світу.

Торгівля у східних слав'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу і зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. У обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні сло- в'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, які заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі і пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі понад виходячи із ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

Слов'ян под назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від VII в. до Р. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліши, Таціт, Птоломей. Дехто зв'язував їхнього із Балтійським узбережжям. Ґогський історик Йордан писавши, що «анти найхоробріші між ними (венедами), живуть над цибулею Чорного моря, від Дністра до Дніпра», але й за іншими відомостями, до того числі Павла Диякона, можна зробити висновок, що в V ст. держава антів охоплювала значно ширшу територію — від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх Варти та Одрі й частини Богемії.

Жили анти иєваяикими поселеннями по беретах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Могильники їхні нагадували чернахівські, але й малі смердоті і окремі — для воїнів, які ховали зі зброєю. Малі укріплення над кожвому селі, а спільні — для кількох поселень. М. Ю. Врайчевський приписує ахтам т. зв. Змієві чи Троякові вали, котрі тягвуться упродовж десятків кілометрів по річках Красна — Стугва, Рось — Трубіж, Сула. Аналогічні були в Подністров'ї; смердоті сягали 10 метрів заввишки. Найбільше антських промов у басейні р. Росі; лучеві фібули, підвіски, лунниці, дзвоники, прорізні бляшки — усі ці речі Про. Спщия та У. Рибак» відносять до антів й усі смердоті згодом відбилися у промовах. Треба сказати, що із археологічного погляду пам'ятки авхів ще мало досліджені.

Характер об'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську державу за племінний союз. Ключевський називав Й «Дулібський союз». Інші бачать короткотермінове об'єднання для боротьби із ворогом (Бож — із готами, Мезамир — із аварами й т. буд.).

У кожному разі, факт об'єднання антів дуже важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання із організованим військом та участю населення у політичному житті.

Держава антів протривала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона впала под навалою аварів.

Одночасно із антами починають вживати назву слав'ян. Вони разом із гунами посуваються на захід. У ІІІ-VІ ст. ст. західні та південні слов'яни опанували уже тих землі, на які застала їхні історія, а VII ст. назва «анти» остаточно зникає, її заміняє ім'я слав'ян.

У V ст. слов'яни вибираються в походи на Балканський півострів, переходять Дунай, нападають на границі Візантійської імперії. Щоб захиститися від слав'ян, Візантія будує низку фортець Дунаєм, на північ від Балканського хребта. Проте, вон нездатна зупинити рух слав'ян. У 40—50-х роках VI. ст. слов'яни починають оселятися за Дунаєм. Там у VII ст. застали їхнього болгари. Під тиском народів, котрі проходили із Азії на захід, слов'яни приходять у рух й подаються на північ, на захід. Частина їхнього осідає в смузі лісів Поділля, Київщини, Волині, Чернігівщини. Частина подається далі на Карпати, на горішню р. Тису. М. Грушевський зазначив, що із кінця VI ст. Прикарпаття було б уже зайняте українськими племенами. Срезневський писавши, що на схилах Карпат, в Ужгороді, населення мовою, народністю — рідні брати «малоросіян». Звідти на північний схід сягають смердоті Галичини, Буковини. Частина Семигороддя був заселена українцями. У ХШ ст. семигородські документи згадували гору Русь, Руський торг. Про рух українських слав'ян із півдня на північ свідчить, між іншим, назва притоки Дніпра — «Десна», себто «права». Якби смердоті йшли із півночі на південь, Десна був б із лівого боці, смердоті було неможливо б назвати її «правою». «Повість временних літ» подає перелік слов'янських племен так, як смердоті жили, в XI столітті. «Се бо тільки словенеск язьік в Русі, галявині: деревляне, ноугородци, полочане, дретовичи, північ, бужане, зане седоша Бугом, після ж вельшяне». Кількома рядками вище читаємо: «Поляном ж жиущем особі якоже рекохом, справжнім роду словенска, і нарекошася галявині, а деревляне від словен ж, і нарекошася древляни; радимичі бо і в'ятичі від ляхів. Бяста двоє братів в лясех, — Радим, а другий

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація