Реферат Василь Барка /Укр./

Предыдущая страница | Страница 2 из 2
й пощо взивати мене сволотою, кулаком? ...

... Щоб я, що цілий вік лів піт, що витворив скільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до отої комуни й там щовечора наставляв старечу руку, щоб Мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, із посліду хліба? Про ані! Ото уже ані!”

Алі обрубаний родовий корінь, опоганена земля, прийшов у світи на загибель Корній, Герасимчука Маріїних дітей, вмирає і вона сама, матір роду людського. І усе ж таки, попри трагедійний пафос, у творі бринять життєстверджуючі мотиви, мотиви незнищенності пам’яті народної, торжества добра над злом. Десь живе єдина гілка Маріїного роду: її й Корніїв найстарший сін Демко, потрапивши у війну до німецького полону, пустивши там коріння на чужій землі. Воскреснуть у людській пам’яті і безневинно убієнні.

Символічне видіння бачить вмираюча Марія, а поруч – Гната, її колишнього, зрадженого нею чоловіка:

“Марія розплющила очі, дивуватися назустріч сонцю, вийняла суху кістляву руку й простягнула її далеко від собі.

– Сонце! – каже вона.– Сонце! Дивися, Гнате, яку сонце. Бачив ти коли таке сонце?..

Кінчики проміння опалюють сухі жили руки, б’ють у запалі очі, підбарвлюють срібло волосся. Марія не жмурить очей. Дивиться рівно й широко. Гнат мовчки сидить, й в душі його воскресають мертві із гробів, встають із домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають й співають радісні пісня. Гнат усміхається...”                              

Якщо Улас Самчук, змальовуючи життя українського села впродовж кількох десятиліть, аналізує передусім витоки великої народної трагедії 1933 року, то Василь Барка у своєму романі “Жовтий князь” (1963), художньо узагальнюючи документальний матеріал страшного злочину тоталітаризму, подає безліч жахливих картин цого Апокліпсису, через окремі людські долі, вчинки, моральну позицію персонажів відтворює цілий народ в певній історичній конкретиці. Твір У. Барки просто-таки пересичений страшними фактами, подіями – реаліями чорного лихоліття. Трагедія 1933-го осмислюється письменником через біблійне пророцтво як результат запрограмованого геноциду, що його здійснювала партія більшовиків та її вожді, котрі асоціюються із фатальним диявольським знаком “666”. Звір з цим знаком постає із розповідей подорожнього в жовтому одязі – так через завісься роман проходити символічний образ Жовтого князя, що несе смерть, горі, страждання, суцільне нищення і руйнацію, спустошує не лише землю, а і душі людські: “Всіх супротивних йому, але й вірних Христу, викликатимуть й вигризатимуть із ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів – вогнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі ... Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі й на долоні, кладений від князя, що при дияволі ходити”.

У романі докладно змальовуються діяння більшовицьких опричників, котрі, запопадливо вислужуючись перед вищими ешелонами влади та їхніми сатрапами в Україні, забирали в селянських багатодітних сімей останні крихти, свідомо прирікаючи дітей на мученицьку смерть.

А вісь картинка із вищими партійними чиновниками:

“Партійщина вищого рангу й звання, із яскравими зірками на кашкетах й груд, позиркує в виразі кислувато погірдливої нудьги крізь швидкі автомашини... позиркує на трупи, розсіяні по вулицях, й відвертається випасеними обличями”.

Вражають у романі реалістичністю картини апокаліпсичної руйнації, вчиненої партією більшовиків. Картина соціального лиха вражає широтою художніх узагальнень, асоціаціями із апокаліпсичними образами біблійних пророцтв:

“Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її, й сірчаний оповідь жовтого кагана побивши життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрізь вирубано, сам пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур’янів. Усі, що цвіло до сонця, пропало, аби знесене бурію, пожежею, потопом, пошестю. Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ані повіток, ані клунь, ані комор,– сам порозвалювані хати. Жоден землетрус негаразд знищити побут, як північна сарана, спряжена золотомлицькою каганівщиною”.

У центрі твору мученицький шлях на Голгофу однієї родини – сім’ї Мирона Катранника. Усі випробування, страждання, що випали частку її членів, набувають у творі символічного значення. Страшне лихоліття, що прийшло на форумі нашу землю рівно “через дев’ятнадцять віків после розп’яття Спасителя, – це пришестя антихристів в образі більшовицьких реформаторів-осквернителів. Про це стверджувати перед смертю Дарії Катранник старенька матір, вустами якої промовляє весь народ, який страшну злочинність сатанинської влади намагається пояснити через апокаліпсичне пророцтво.

У муках помирають діти Катранників Микола та Оленка, на очах своїх батьків, а батьки нічим не змогли їм допомогти. У пошуках їжі, серед чужих у муках голоду гинуть також виснажені Мирон й Дарія Катранники. Єдина гілочка їхнього роду, малий Андрійко, залишиться живим, щоб зберегти пам’ять про велику трагедію віку. Корінь його, зв’язок із рідною домівкою назавжди знищений – хлопчик шукатиме загублені сліди своєї неньки на цій багатостраждальній землі. І в цьому теж символічний підтекст: пройшовши крізь апокаліпсичні борошна, нелюдські випробування, не стративши у собі добра, не вбивши історичної пам’яті, народ наш мусить відродити у собі найкраще, найчистіше, що йде із глибини віків.

У романі багато картин людських страждань, мученицьких голодних смертей, детально зображуються пошуки рятівних крихт, вражають розповіді про людоїдство, моральну деградацію, епізоди, пов’язані із похованням живих й мертвих. Однак значна увага в творі акцентується на кращих людських якостях, що їхні у дні горя і скорботи не розтринькав наш народ. Над жорстокістю і моральним падінням усе ж таки домінує доброта, милосердя, здатність надати допомогу одне одному. Так Андрійко ділиться рештками роздобутої ховрашатини із незнайомою жінкою, аби урятувати їй життя. У тієї ж годину подружжя Петрунів ділиться із хлопчиком останнім борошном й картоплею. Отже, у поєдинку зі смертю народ усе ж таки зберіг найкраще: людяність, природний альтруїзм, здатність спільно долати злигодні і біду. І в цьому гуманістичний й життєстверджуючий пафос роману У. Барки “Жовтий князь”. Написаний на початку 60-х років США, твір цей є на сьогодні найобгрунтованішою історичною конкретикою, епічним полотном про свідомий геноцид українського народу в 1933 році, злочинно, підло організований більшовицьким тоталітаризмом.

Розглянувши романи У. Самчука й У. Барки зазначимо, що смердоті одночасно й дуже різні, й в дечому мають багато спільного, як в побудові, то й в змісті. Алі повністю одностайні Барка й Самчук в одному – обоє смердоті змалювали сутність трагедії села 30-х років, кожен по-своєму: Самчук – аналізуючи всю передісторію соціальної катастрофи, Барка – розглядаючи саме відрізок 1932-1933 рр. – страшного голодомору. Так було в історії сталося багато жахливого із українським народом, неодноразово протягом ХХ ст. йому загрожувало повне винищення, але й, попри усі негаразди, українське село – основний носій української народності – встояло, передусім завдячуючи своїй жаги до життя. І сьогодні, коли ми розбудовуємо нове сус-пільство, не повинні забувати сторінки історії, якими страшними смердоті б не були. 

Література

1. Я. Грицак “Нарис історії України”, з. 30-36.

2. Журнал “Слово й годину”, 1993, №10 з. 68-71.

3. Газета “Українська мова та література”, 1997, число 5.

Предыдущая страница | Страница 2 из 2

Схожі реферати:

Навігація