Реферати українською » История » Казимир Валишевский і російська історична наука


Реферат Казимир Валишевский і російська історична наука

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Д.А.Гутнов

Праці польського історика Казимира Феликсовича Валишевского (1849 — 1935) стали широковідомі читачам у Росії тільки межі 80-х — 90-х рр. истёкшего століття. Тоді, хвилі перебудовних процесів у значній своїй частині ще радянського суспільства відчутно загострився інтерес історією власної країни. На жаль, із суб'єктивних свідків і об'єктивних причин, про які не місце говорити, ця закономірна всім перехідних періодів потреба же не бути заповнена роботами радянських істориків на той час. Надто вже відчутно переважав з них ідеологічний диктат КПРС, не допускавший будь-яких фривольностей у викладі фактичного матеріалу; ще сильні був у пам'яті перипетії історичних дискусій, які найчастіше закінчувалися дуже сумне учасники; виплекана у умовах самоцензура, підкріплювана зовнішньої цензурою душили живу думку й перешкоджали можливості доступно, зрозуміло і популярно розповідати щодо багатьох сторінках багатого минулого Росії.

Виниклий було вакуум, був швидко заповнений нашвидку воспроизведёнными репринтним способом виданнями дореволюційних книжок з російської історії. Звісно, власті це був змушений захід. Проте, від неї, суспільству повернули багато фактів власного минулого, які з різних причин були з анналів історії після революції 1917 р. і далі благополучно забуті наступними поколіннями совєтського люду. Серед що така літератури були «романи» К.Ф.Валишевского. Ми спеціально поставили термін романи в лапки. Річ у тім, що у причин, що стануть відомими читачеві трохи нижче, творчість цього польського історика з великою працею пробивало собі шлях до російського читачеві. Хоча, назвати Валишевского виключно польським ученим не можна. Повна його біографія не написана, однак спробуємо усе ж таки показати її основні віхи.

К.Ф.Валишевский народився сім'ї польського поміщика у частині Польщі, що перебувала у складі Російської імперії. Хлопчик рано осиротів і з чотирьох років виховувався у домі опікунів. Середнє освіту він одержав у Варшавської гімназії. Як відомо, після польського повстання 1830 р., великій ролі у якому зіграла польська молодь і студенти, російське уряд розпочало особливі заходи, створені задля русифікацію більшу частину польських середніх та вищих навчальних закладів біля Царства Польського. Це спричинило від'їзду багатьох молодих поляків в західний бік. Не став винятком і юний До. Валишевский. Він відправили опікунами до Франції та закінчив єзуїтський колегіум м. Мец. Потім влаштувався Юридичний факультет університету у Нансі, а пізніше продовжив навчання у знаменитої паризькій «Школі права» (Ecole de droits). Заняття науками довелося перервати, як у 1870 р. вибухнула франко-пруська війна. Молодий поляк, рятуючись від окупації, змушений був виїхати до Лейпциг, де він працював кореспондентом «Варшавської газети». Після укладання Франкфуртського світу, його знову повернувся до Парижа і закінчив навчання. У 1875 р. К.Ф.Валишевский отримав ступінь доктора права.

Попри отримане юридичну освіту наступне десятиліття К.Ф.Валишевский обрав предметом своєї роботи історію Польщі й дуже досяг успіху до вивчення предмета. Його перші статті у польської пресі побачили світ після 1885 р. і ставляться більш ступеня стосувалися соціально-економічних аспектів історії країни, і навіть франко-польских відносин. Потім він почав дуже змістовних публікацій документів, які мають вченому авторитет знає источниковеда і архівіста 1.

Проте, у кінці вісімдесятих років ХІХ століття кар'єра перспективного польського історика несподівано перервалася при наступних обставин. Захопившись історією франко-польских взаємин у у вісімнадцятому сторіччі, К.Ф.Валишевский дійшов неоднозначного для польської історичної науки на той час висновку, що ні стільки зла воля європейських держав в польському питанні, скільки непродумана, недалекоглядна політика самої польської, призвела до втрати країною державної незалежності й поділу її між Росією, Австро-Угорщиною й Пруссією. За ці погляди, висловлені їм у книзі «Потоцький і Чарторийський» 2, він піддався обструкції із боку польської національно-визвольної історіографії до те, що навіть допустили на з'їзд польських істориків у Львові 1889 р. Тому, відповідати опонентам Валишевскому довелося заочно у його останній книзі, присвяченого польської проблематики «Адже й Європа в у вісімнадцятому сторіччі» 3.

 Такі обставини наукової біографії історика значною мірою визначили те що з початку 1990-х років ХІХ століття він починає цікавитися російської тематикою. Почасти це було викликано загальним інтересом до Росії у суспільстві, що з політикою «серцевого згоди» між двома країнами. Як писала одна із перших рецензентів праць Валишевского з історії Росії П.Н.Полевой, саме політичному зближенню двох десятків країн напередодні Першої Світовий війни «...вперше проявилося під час Європі тверде, цілком свідоме бажання вивчити Росію від усіх різноманітних сторін її досить складного існування, ѕ бажання знати її природу, її народ, її мову, її літературу, і історію. Наслідком це цілком природного і розумного бажання було реалізовано кілька праць у сфері вивчення Росії у тому числі одне з перших визначних місць належить трудам К.Валишевского» 4.

Про це свідчить і сам історик. Ось що він пише в передмові до жодного з своїх романів: «З певного часу погляди всього новітнього світу, іноді співчутливі, іноді недовірливі чи ворожі, звернені до того що величезного резервуару моральних та фізичних сил, який раптово відкрився між старої Європою, втомленої жити і "старої Азією, стомленої тим, що вона не жила. Це ѕ Росія. Яка вона: прірву, де потонуть загальні долі? Або, то, можливо, джерело юності? Маючи той й інший берег, натовпу дивляться в тривозі, відчуваючи глибини, кидаючи лот. Просто приношу деякі дані для загального цікавості і тривоги» 5.

Слід визнати, що історик, якому слов'янська проблематика була близькою і зрозуміла, справді вдало зайняв утворену наукову нішу, тим паче, що дослідження з історії Росії писалися і виходили спочатку саме у Франції й французькою. Першою з цієї серії стала книга «Роман імператриці», видана 1892 р. Потім пішли «Навколо трону. Катерина ІІ» (1894), «Петро Великий» (1897), «Єлизавета Петрівна» (1902), «Іван Грозний» (1904), «Смутний час» (1911) та інших.

Мало хто знає, крім власне російської історії, К.Валишевский написав кілька праць із історії російської літератури. У 1900 р. англійською і французькою мовами вийшла «Історія російської літератури» 6, що у 1918 р. була перевидана до й Аргентині. Потім він звернувся безпосередньо до творчості Ф.М.Достоевского, написавши коментар для англійського видання 1927 р. роману «Злочин покарання». У 1929 р. вже престарілий учений удостоївся нагороди Французької академії «за великий внесок у розвиток французької історіографії». Про останні роки життя історика ми нічого не знаємо. Відомо лише, що він помер у Парижі в 1935 р. у віці 86 років.

Доля робіт Валишевского у Росії була набагато складної, ніж Заході. Попри своє польське походження, через вивищувався над обставинами К.Валишевский виявився тісніше пов'язаною з Росією, ніж із Польщею, де чи і Франції, в якому мешкав. Це було у силу науковий інтерес ученого, а й у результаті його журналістської діяльності, яка орієнтована російського читача. Багатьом буде цікаво знати дізнатися, що, хоч близько усе своє свідоме життя К.Валишевский прожив далеко поза Російської імперії, воно залишалося російським підданим і, навіть за вступ у законний шлюб мови у Франції, просив врегулювання це в російського уряду. До речі, документи про це й низку інших формальностей, вимагали погодження з російськими владою, залишилися у невеличкому фонді історика, яка зберігається нині у РДАЛМ 7.

Понад те, свідчать сучасники, Валишевский мав досить розгалужені зв'язки у російському науковому та видавничому світі. Його високо цінував А.С.Суворин. З 1895 р. і до 1917 р. історик представляв у Парижі газету «Новий Час», що виходить Суворіним. Саме він і став ініціатором видання зібрання творів Валишевского російською в 1911 — 1916 рр. Валишевскому допомагав Великий князь історик Н.М.Романов, завдяки і він отримував доступом до цілої низки російських архівів. Непогані відносини склалися в ученого та із низкою російських посланників у Парижі, які, що зрозуміло з документів його архіву, сприяли отриманню істориком дозволу від французької влади до роботи на різних французьких і росіян архівах 8.

Проте, відмовившись вивчення польської історії тому, що, з його власним висловом, «не був великим шанувальником прийнятих істин, бо часто-густо звернення до самих історичним джерелам дуже змінює ці істини» 9, Валишевский не став своїм й у російської історіографії. «Поляки став дорікати йому за зайвий, на думку, сервілізм до Росії, — писала одна з наших найближчих друзів К.Ф.Валишевского, відомий тогочасний російський колекціонер і літературознавець И.И.Щукин 10, — за симпатичні, часто захоплені відгуки у тому чи іншому російському діячі. У Росії її, навпаки, проникливі цензори вбачали у його книгах приховану ненависть, картали за недостатньо палке, іноді прямо холодне ставлення до своїх героїв. "Продался російським", говорили у Кракові, "Підступний лях" писали у Петербурзі» 11.

Насамперед, до 1905 року книжки були до поширенню біля Імперії царської цензурою. Не означало, що й не публікували і обговорювали зі сторінок товстих суспільно-політичних і історичних журналів. Проте друкування праць К.Валишевского відбувалося напівлегально, редактура не узгоджувалась з автором, який, своєю чергою, неможливо міг вплинути на видавців. Він неодноразово згадував у російських передмовах своїх дозволених цензурою праць. А ще ремствували і нечисленні автори, рецензировавшие роботи історика. Ось, наприклад, що писав В.И.Семевский у своєму відгуку не лише що що з'явився друку працю історика «Павло I про»: «...Ця твір р. Валишевского в оригіналі не продається повністю, а лише з вирізкою якийсь сторінки чи якихось рядків. Це дурниця! Репутацію імператора Павла рішуче не можна зіпсувати немає жодної потреби змушувати російську публіку, интересующуюся історією цього часу, подавати прохання в Цензурный комітет і ціну книжки… на оплату гербового збору прохання. Час іноземної цензурі кинути цю дріб'язкову прискіпливість!» 12.

Причиною такої пильної уваги російської цензури до трудам ученого стало те, що при роботі у розвинених європейських архівах, історик часто знаходив і використовував зовсім невідомі чи незручні інформацію про життя царського двору, закулісних перипетіях дипломатичної і політичною Європи і діях тих чи інших російських політичних і суспільних діячів, їх особистому житті, які до того часу у Росії було ще державною таємницею. Тому не випадково, російська історіографія відзначала «чудове знання істориком російських реалій описуваного їм часу, жвавість викладу і досконале знання документів, що він використовував у свою роботу, тим щонайменше загалом знаходила його трактування російської історії занадто суб'єктивними і тенденційними» 13.

Особливому неприйняттю піддавалися ті частини праць Валишевского, присвячених особистої й інтимного життя російських монархів. Як писав хоча б П.Н.Полевой у зв'язку, «всі такі закулісні подробиці життя великих людей завжди і скрізь відгукуються пліткою і вигадкою і майже допускають можливості критичного розслідування; і творець зовсім деякі їх додають щось правильне до правдивої характеристиці одного чи іншого історичного діяча епохи й накреслюють нам тваринну бік її натури...» 14

Можливо, в викладеної вище критиці Валишевского це і є частка істини. Але з сьогоднішньою погляду мушу визнати, що побутова історія життя російських монархів та його дворів щонайменше цікава й важлива розуміння своєї епохи, ніж їх державна діяльність. І за умов щільною завіси таємниці, окружавшей теми наприкінці ХІХ — початку сучасності, Казимир Валишевский виявився однією з перших, яка зважилася порушити заборони і вирішив розповісти звідси, спираючись на історичні документи. Можливо, у цьому сенсі йому допомагало польське походження і те, що він постійно жив мови у Франції, оскільки одне із російських істориків на той час було навіть, щоб вільно обговорювати крамольні сюжети зі сторінок своєї праці.

Не останню чергу через цього серйозна історична критика з усією відповідальністю бойкотувала роботи історика. Як зазначив постійний автор бібліографічних оглядів книжкових новинок, які публікувались у журналі «Історичний Вісник», «наші цехові вчені України і суворо наукові критики бажають пояснити безсумнівний успіх Валишевского лише, що він бере історію з зовнішньою боку, завжди більш цікавою, ніж історія глибоких народних пластів… Але, по-перше, г.Валишевский живе у в Парижі й пише французькою й працює на всесвітній ринок, для читача-неспеціаліста, якого навряд чи можна зацікавити хоч і наукової, але великовагової історією нашої країни. По-друге, пан Валишевский зовсім не від брався і зобов'язана виконувати те, що мали робити наші вчені, з яких жодного один ніхто не спромігся написати більш-менш докладний і популярний нарис правління хоча б Єлизавети Петрівни, воліючи, щоб роботу зле чи, чи добре зробив хоча б Валишевский» 15.

До сказаного додамо, що небажання російської критики сприймати роботи Валишевского поєднувалася з неможливістю професійної критики. Вчений справді багато в архівах різних країн і вони справді знаходив й публікував багато відомих документів, зокрема і з Росії. Проте, знаходячи цих документів, історик найчастіше залишався єдиним бачили їх людиною.

Як відомо, і з початку 60-х рр. ХІХ століття російське Міністерство Народного Просвітництва замінювало закордонні стажування російських магістрантів, які готують себе на професорської кафедрі з російської історії за відрядження всередині Імперії, а й за кордон посилало лише вузьких фахівців із різним відділам західноєвропейської історії, філології і право. Це результаті розширення зрештою призвела

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація