Реферати українською » История » Роль козацтва і братств Західної Русі у боротьбі православ'я після Брестської Унії


Реферат Роль козацтва і братств Західної Русі у боротьбі православ'я після Брестської Унії

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Православний Свято-Тихонівський Богословський інститут

Історія Російської Церкви (Патріарший період)

«Роль козацтва і братств Західної Русі
у боротьбі православ'я після Брестської Унії»

(Реферат студента 3 курсу заочного відділення)

ЦДО Сыктывкарский
Факультет Катехизаторский
Ф.И.О Шевчуган Роман Георгійович
Дата виконання: Лютий 2003 року

Ухта, 2003 р.

План

1) Запровадження

2) Роль братств боротьби з унією

3) Роль козацтва

4) Укладання


1) Запровадження

Брестська унія 1596 р. – одне з найважливіших етапів католицької експансії в землях Південної Росії, що у 16-17 ст. перебував під владою Речі Посполитої. Тож у унії можна назвати дві взаємозалежні складові – релігійну (підпорядкування православного населення Південної Русі Католицької Церкви) і політичну (зміцнення позицій Польщі, у Східної Європи). Поляки сподівалися, що після запровадження унії станеться негайне і повний розчинення православних українців і білорусів у тому числі населення Речі Посполитої , а католицизм істотно розширить межі свого впливу сході.

Суть унії полягало у підпорядкуванні православного населення канонічної влади Риму та прийнятті ним основних догматів католицькій Церкві за збереження обрядів православного зразка.

Хоча законодавство Речі Посполитої формально гарантувало свободу віросповідання, тим щонайменше, католицтво було релігією пануючій, ще, православне населення розглядалося польської владою як політично неблагонадійне, і отже, джерело потенційну небезпеку. Це випливає, наприклад, з «Універсалу короля Сигізмунда III про репресії проти проти православних єпископів, присвячених Єрусалимським патріархом Феофаном замість які у унію» від 22 березня 1621 р. : «…оголошуємо, що хтось Смотрицький і Борецький, <…> змовившись з підданим турецького государя, ворога християнської ще віри і нашого, <…> і в цього само одержувати його підданого самозванця, нібито Иерусалимскаго патріарха, надісланого згаданим турецьким государем в наші держави шпигуном, на допомогу сказаного супротивнику, на загибель нашої держави, знищення і зневага влади нашого королівського величності дерзнули без волі, відома, схвалення і дозволу нашого прийняти поставляння на митрополичью кафедру та інші духовні посади російського віросповідання…» [див. 1, б/д].

Отже, державна влада Речі Посполитої була зацікавлена поширенні унії ще й оскільки унія сприяла зміцненню лояльності православного населення.

Православне населення, своєю чергою, зустріло унію м'яко висловлюючись, без особливого ентузіазму. Розуміючи небезпека «полонізації» (тобто. ополячення), православні активно пручалися униатству. Були дві основні вогнища опору: по-перше, козацтво, мало залежне від присутності польської влади, а по-друге – неформальні об'єднання православних громадян (як кліриків, і мирян) , звані «братствами».

Тема діяльності православних братств Західної Русі у епоху насадження уніатства розглядається видатними церковними істориками, такі як професор П. Знаменський і А.В. Карташев. Останній виділяє дві основні способу боротьби з поширенням уніатства: це зростання освітнього рівня православних з допомогою мережі релігійних навчальних закладів – про братніх шкіл, і навіть літературну боротьбу, що полягала переважно у антиуниональной контрпропаганде з допомогою і відстежуючи публікації полемічної літератури.

2) Роль братств боротьби з унією

Передусім слід відзначити, що братства почали з'являтися задовго до Брестської унії, і вони спочатку були не скільки релігійними, скільки етнічними громадами. Річ у тім, що тепер після виникнення Речі Посполитої у результаті так званої Люблінської унії населення споконвічно православних земель, увійшли до складу нової держави, виявилося у становищі національної меншини, чиї права серйозно ущемлялися нова влада. Реакцією на зміну розташування речей стало виникнення братств:

«Польско-католическая агресія на Украину-Русь і супроводжували його зміни соціальних взаємовідносин (кріпосне право, привілеї католикам) ставили із боку населення відсіч, що вилився у створенні т. зв. “братств”. Вже XV в до Львова, а пізніше у Києві виникли серед міських жителів “у православних братствах”, спочатку мали метою лише надання матеріальної допомоги своєї парафіяльній церкви. <…> Але невдовзі, внаслідок наступу реакційної католико-польской культури, змінюється від і склад, і цілі, і діяльність братств. Вони починає вступати нижчу духівництво й православна шляхта і вони стають громадськими організаціями, об'єднавчими все елементи, незадоволені політикою Польщі й існуючим соціально-політичним порядком…» [2, б/д].

Особливо ж роль братств зросла по тому, як православний єпископат на чолі із Михайлом Рогозою прийняли рішення про підпорядкуванні Риму (див «Соборну грамоту Київського митрополита Михайла Рогози і єпископів Західної Русі про намір підкоритися Римському татові (1594 р. 2 грудня)» [1, б/д]), і навіть по тому, як серед знаті захисників православ'я мало залишилося: «Завдяки єзуїтам пани швидко ополячивались, й таке покоління їх виставило навіть прямих ворогів православ'ю, каовыми діти самих ревнителів віри – син Курбского Димитрій із сином Острозького Януш. Для церкви більш виявилася сила народна, сила міських громад і братств…» [3.стр.192].

Оскільки основними пропагандистами унії були єзуїти і орден базилиан, очолюваний І. У. Рутским, то найважливішим моментом діяльності братств було протидія єзуїтам.

Невдовзі опісля Брестського собору, затвердила унію, побачив світ памфлет єзуїта П. Скарги, ректора виленской єзуїтською академії, що підриває значення православного собору*, як нібито незаконного, виходячи з те, що більшість у ньому становили миряни, які відмовилися підкоритися своїм ієрархам.

У у відповідь цей памфлет Христофор Бронский (під псевдонімом Христофора Філарета) твір під назвою «Апокрисис» («Отповедь»), у якому автор спробував захистити право мирян щодо участі в церковні справи з тієї причини, що у Церкви немає священничества як окремої касти. Слід зазначити, що сама Христофор Бронский не була православним, а протестантом, яка була як союзник православних у боротьбі релігійну свободу.

У 1605 р. у Львові самі православні випустили історичний працю під назвою «Перестрога» («застереження»), у якій грунтовно викладено події підготовки й проведення життя унії.

Поширювалися також антиуниональные послання патріарха олександрійського Милетия Пигаса і росіян іноків з афона. Російський чернець Іоанн Вышенский посилав звідти свої послання князю Острозькому, до львівському братерства. Він також написав «Короткий повідомлення про латинських принади». Слід зазначити, що Іоанн Вышенский майже по-старообрядчески відкидав латинську вченість, закликав до «простоті голубиної», і «глупству перед Богом»: «Чи ти, лепше тобе изучити Часословец, Псалтир, октоих, апостол і євангеліє з иншими церкви властивими і быти простим богоугодником, життя й вічну получити, ніж постигнути аристотеля і Платона і філософом мудрим ся у житті цей звати і – в геену отьити» [цит по: 4, стр.382].

Однак життя розсудила інакше – за захистом православ'я вимагалося не «голубина простота», а навпаки, підвищення освіченості православного населення. Адже неможливо відстоювати свої думки, а то й можеш сказати, як апостол Павло «мені відомо, в Кого увірував…» (2Тим,1:12) – віра повинна знати свій об'єкт.

Тому основою діяльності братств було визнано створення православних шкіл.

Крім найстаріших братств, Львівського і Віленського, виникли братства в Перемишлі, Слуцьку, Мінську, Могильові, Луцьку й інших містах. За свідченням А.В. Карташева, дружина мозырского маршалка Єлизавета Гулевич подарувала Богоявленскому братерства багато нерухомого майна як ділянки землі разом із зданиями/сооружениями закладу братнього монастиря зі школою [див. 4, стор. 383]. А гетьман Конашевич Сагайдачний побудував для монастиря Богоявленський храм, який одержав згодом від єрусалимського патріарха Феофана права ставропігії. Першим ректором школи Богоявленського братства став колишній ректор Львівської школи, Йов Борецький [див там-таки].

У перші десятиліття після унії у тих школах переважало грецьке вплив та відмови від латинського шкільного спадщини й достатку латинських ж навчальних посібників. Також особливістю шкіл у ті часи було то них було ні великих курсів, ні суворого систематичного викладання, ані шеляга навіть розподілу на класи, тим щонайменше освітньої рівень їхнього був досить високий і корисний для свого часу [див. 3,стр 203].

П. Знаменський наводить список богословів та діячів освіти, проповідників і перекладачів, вихованих братніми школами [3, стр.203]. те й Леонтій Карпович, відомий проповідник, з 1615г – архімандрит Духова монастиря, і Мелетія Смотрицького, автор «Фриноса» (тобто. «плачу») – праці про скрутне становище православ'я після Брестської унії. З львівських шкіл вийшли корецкий протоієрей Лаврентій Зизаний Тустановский, автор Великого катехізису, автор «учительного Євангелія» і «Зерцала Богословия» ієромонах Кирило Транквиллион Ставровецкий, і Захарія Копистенського, який написав «Палинодию» (напучування до совратившимся в унію) і ще.

Просвітницька діяльність братніх шкіл мала важливого значення як для Західної Русі: «…Попри всю обмеженість засобів і вченості, це покоління, можна сказати, самоучок богослов'я таки вступив у роки переросла бесшкольную і поза неспокійні майже книжно-бесплодную Московське царство. Та й після Смутних часів там голод шкільний і книжковий був такий великий, що всі плоди цього періоду київського богословського та книжкової творчості нестримно перелилися у Москві…» [4, стр.384].

3) Роль козацтва

На відміну від діяльності братств, роль козацтва у збереженні православ'я була іншою – козацькі землі стали таким собі православним заповідником, розплідником православних, убегавших від фактичного безправ'я стосовно ним, що панував території Речі Посполитої. Це було можливе оскільки козацтво користувалося певної, дуже великою автономією: «Формально, як і всі населення України-Русі, козаки були підданими Великого Князя Литовського, але вони ніяких обов'язків на початку своєї існування стосовно державі, чиїми вони були підданими, козацтво не несло, обмежуючись захистом своїх поселень від набігів і грабежів татар. Але, фактично, побічно, він був для Литви дуже корисно, бо, охороняючи себе, охороняв ще й межі держави. Тому уряд Польсько-Литовської держави створенню й посиленню козацтва як не перешкоджало, а й навіть сприяло…» [2,б/с].

І тому збереження православ'я захопив козаків питанням збереження своєї самобутності й початку незалежності. Власне, саме козацька вольниця й тією самим пасивним захисником православ'я від уніатства на придніпровських землях: «… козаки … потрібна була тоді польщі для війни з царем Михайлом Феодоровичем і із Туреччиною, й уряду було дуже безтактно дратувати їх притеснением Малоросії за віру, тим більше за реєстровим козацтвом в степи України, після виникнення унії, з небезпечної швидкістю зростала грізна сила вільного степового козацтва... Але сила цих захисників ще віри і народності не простиралася далі кордонів Малоросії, притому ж із своєї грубості була зовсім не придатної для справжньої релігійної боротьби з унією» [3, стр.201].

Крім цього, морального образу козацтва мало підходив під стандарт борців за істинної віри: за свідченням історика і письменника, емігранта «другої хвилі», Н.І Ульянова «козаки "розбивали Чорним морем християнське купецтво разом із бусурманским, а вдома розоряли руськие свої міста татарським робом". Якщо татари своїх єдиновірців і чи одноплемінників не брали і продавали в рабство, то тут для запорізьких "лыцарей" подібних тонкощів немає…»[5,б/с]. Він також пише: «Будь-яка спроба приписати їм місію захисників православ'я проти ісламу і католицтва розбивається про матеріали. Обидва Хмельницькі, батько із сином, а після нього Петро Дорошенко, визнавали себе підданими султана турецького - глави ісламу. З кримськими ж татарами, цими "ворогами хреста Христового", козаки й не так воювали, скільки співпрацювали і разом ходили на польські і московські украйны» [5,б/с].

Проте, факти такі, що роль козацтва у збереженні православної віри не можна недооцінювати: «Казачеству в змаганні над його вільності з польським урядом вдалося у перші десятиріччя 17 в. тимчасово придбати навіть повну незалежність київської Русі від імені влади польської корони. У саме цей момент «самостійності» і було відновлений 1619 р., під захистом козаків, православна ієрархія проезжавшим єрусалимським патріархом Феофаном… Мрія Польщі про тотальному поглинанні всієї російськості і православ'я через унію не вдалася» [4,стр.409].

4) Укладання

Отже, основне протидія унії і за православ'я в землях Західної Русі здійснювалося двома шляхами – зовнішнім (козацтвом, які мали територіальну автономію) та внутрішньою (православними братствами, що існували переважно у регіонах, де православ'я опинилося під гнітом – політичним і релігійною). У цьому очевидно, що попри заслуги козаків, фактично котрі довели незалежність своїх земель від Польської корони і сфери впливу уніатства, можна дійти невтішного висновку, що з збереження православ'я як цілющої віри, а чи не просто національної традиції, вочевидь не досить відокремлення (територіального чи культурного) від «супостатів», потрібен що й імпульс усвідомлення віри як невід'ємну частину духовного життя як народу цілому, а й кожного окремо взятої православного християнина. І це усвідомлення, як і у такі випадки, приходить тоді, коли зовнішні кордону не здатні захистити внутрішній світ людини від стороннього вторгнення.

У стані і були у православних братствах, жили на окупованих католиками землях, і вони лише не змогли відстояти свою віру перед завойовниками, а й породили цілу плеяду богословів, істориків, просвітителів, спадщина яких пізніше допомогло пробудити від вікової дрёмы зовні благополучну, але замкнувшуюся у собі втрачав свої духовні сили Східну Русь.


Список літератури:

1. Унія в документах. Джерело взятий на інтернет-сайті «ПРАВОСЛАВИЕ.РУ» (http://www.pravoslavie.ru)

2. Дикий А. “Неизвращенная історія України-Русі”. (Джерело взятий на
 www.kiev-security.org.ua)

3. Знаменський П. У. «Історія Російської Церкви». 9-те вид. Москва, 2000 р.

4. А.В. Карташев. Нариси з історії Російської Церкви. Т.2, Москва, 2000 р

5. Ульянов Н.І. «Звідки пішло самостийничество» (Джерело взятий з сайту Вэб-Центра «Омега» www.wco.ru )



* Йдеться про окремому засіданні православної фракції Брестського собору. Засідання відбулося у приватній хаті. Там були присутні, разом з іншими, экзархи константинопольського

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація