Реферат Мистецтво публіцистики

Шолпан Забихова, ст. викладач кафедри видавничої справи й редагування

Публіцистика як вид творчості

Мистецтво формує свідомість людей, орієнтуючи насправді, впливаючи на духовний світ. Вплив мистецтва б'є по всіх сторони свідомості, зокрема і світогляді як рационально-понятийной боці свідомості. Р. Л. Абрамович пише, що мистецтво покликане "допомогти людям усвідомити й відчути красу чи неподобство тих чи інших характерів, вчинків, думок, почуттів, обставин". Мистецтво духовно збагачує людей, формує прекрасні людські характери. Великий син казахської степу, відомий теоретик журналістики Ахмет Байтурсынов зазначає у своїх працях, що багато видів мистецтва.

Мистецтво ділиться: на наочне і зібране. Байтурсынов А. ділив наочне мистецтво п'ять видів: архітектуру, скульптуру, живопис, музику і на літературу.

Публіцистика, як й мистецьку література, має справу щодо слова. Публіцистика передусім використовує такий канал комунікації, такі величезні кошти масової інформації і пропаганди, як журналістика. Державні і недержавні газети, радіо і телебачення, маючи широкої і розгалужену мережу кореспондентів створює різноманітну, різнобічну, всезагальну "історію сучасності".

Прохоров Є. П. вказував, що: "...публіцистика пропонує особливий тип орієнтації - й не так законів дійсності й у епохах розвитку суспільства, як у поточні події в усьому їхньому многоцветии та національному розмаїтті. Це означає також дії що галузеву науку, мистецтво публіцистика взаємодіють й тут існують перехідні форми". Прохоров Є. П. зазначав, що "...публіцистика покликана допомогти практично процесу духовного свідомості світу народними масами, сприяти правильному, глибокому, всебічному орієнтуванню в поточної дійсності. Саме публіцистика, знайшла своє місце насамперед у періодичної преси, потім на радіо, у кіно, телебаченні, найбільше відповідає особливостям формування та функціонування цього свідомості". Відомо, що специфічне соціальне призначення публіцистики - формування суспільної думки. Формування суспільної думки є важливим, але з єдиною функцією публіцистики. Прохоров Є. П. у своїх працях символізував дві функції публіцистики: соціально-педагогічну і информационно-познавательную.

Публіцистика об'єднує у собі якості науку й мистецтва, тож і постає як особливий тип творчості. Публіцист використовують у свою творчість елементи красного письменства. У публіцистики на відміну красного письменства як свої завдання, як свої прийоми творчості, а й свій слово. Публіцистика для Горького М. - дуже важливу складову общелитературного справи. Герцен і революційні демократи розглядали публіцистику як невід'ємну складової частини, особливий рід літератури, як мистецтво слова одночасно зброю політичних змагань. Бєлінський, Добролюбов, Чернишевський, Писарєв, Плеханов, Луначарський та інші свої роботи підкреслювали, що історія публіцистики надає нескінченний ряд творів, що є зразком наукового аналізу соціальних фактів.

Чимало дослідників зверталися стосовно питання про, вступає чи публіцист до сфери мистецтва, у його предметну область. Плеханов Р. У. іноді протиставляв публіциста й сумлінності маляра: "Художник, - писав Пауль, - мислить образами. Публіцист доводить цю думку з допомогою логічних доказів". Эльсберг Я. Є., Поспєлов Р. М. стверджують, що образ має додаткове, ілюстративне, поясняющее значення. Лазебник Є. А. вважав, що "художність є елементом сили публіцистики. Художественность - ось магістральна лінія у розвитку публіцистики, що об'єднує її з Літературою...".

Діяльність публіциста - це творча практика. Звісно, публіцистика неспроможна підмінити мистецтво. Однак у водночас публіцистика неспроможна існувати, не запозичуючи дуже багато в мистецтва.

Авторська позиція в публіцистиці

Публицистический образ: форми прояви й змісту

Публіцистика - мистецтво слова. Вихідний матеріал, яким оперує публіцистика - факт. Жодна серйозна стаття автора не обходиться без посилання факт. Тим самим було, факт є початок всіх почав.

Проблема автора у мистецькій літературі стала предметом уваги цілого ряду учених, як-от: Виноградова У. У., Гуковского Р. А., Гінзбург Л. Я., Кормана Б. Про., Стюфляевой М. І. та інших.

Твори красного письменства, передусім епічні жанри, є замкнутий, внутрисферическое буття, уміщене до тями автора. Цей придуманий світ живе за власним законам, які найчастіше відбивають закони довкілля. Якщо ж письменник порушує сформований літературний "етикет", помічаючи читача як об'єкт впливу, апелюючи щодо нього, намагаючись завоювати, можна буде казати про публіцистичних тенденціях у художній творчості.

Авторська воля під час створення образу можна знайти переважно в багаторазовому і ретельному відборі чинників, яких зазнають знання героя і допомагають вибудувати стрижень характеру. У публіцистичному творі автор виступає носієм певної ідеології. Існує певний ланка "автор - герой - читач".

Автор в публіцистиці ідентичний особистості публіциста. Він обличчя невыдуманное, реальне, добре відома багатьом читачам, яке користується їх розташуванням. Для читача особливо важливо, що автор-публицист не лише носієм певних ідей, а й "однією з нас", "просто людиною" відносини із своїми поглядами, смаками і звичками. Споглядаючи публікаціями читаного журналіста, ми починаємо мимоволі збирати про неї (автора) додаткові відомості.

Основним жанром публіцистики є репортаж. Якості репортажу залежать від ступеня занурення публіциста в досліджувану середу. Стюфляева М. І. вказує: "...У одних випадках автор виступає лише у якості свідка якихось епізодів, за іншими - він втручається у те що, і подію виявляється высвеченным зсередини. Нарешті, нерідко автор виступає як інспіратора суспільно значимого дії.

Три позиції автора - дуже приблизно виділених стану репортажного розповіді".

Стюфляева М. І. зазначає, що панівною і найбільш наочної формою висловлювання авторського запрацювала публіцистиці є позначення присутності журналіста місці події.

Зовнішніми прикметами документальності з тексту стають вказівку місця й часу того що відбувається, справжні імена людей. Але є публіцистичні твори, хоча які й безадресны, за якими над праві відмовити в документальності. Автор, розповідаючи про події, має гарантувати істинність того що відбувається. А.Агроновский у своїх працях вказував, що у публіцистиці прагнення приховати "заважають" факти, обійти негативні сторони явища, звернутися до "фігурі умовчання" обертається антихудожественностью, естетичної неспроможністю. Авторське присутність у кореспонденції і статті можна знайти щонайменше рішуче, ніж у жанрах, традиційно несучих печатку особистості, - в репортажі, нарисі.

У документальній публіцистиці встановлюються якісно "нові зв'язку автора з довкіллям, збагачуються його стосунках із героями. Автор і герой передусім належать одному світу - світу реальної буденної дійсності. Публіцист вільний силою особистого втручання підкреслити, пояснити, виділити найважливіші факти.

Місце і значення образу публіцистиці займали багатьох учених. Бєлінський У. Р. писав: "Здається, що робити мистецтву (себто мистецтва) там, де письменник пов'язаний джерелами, фактами і має лише у тому намагатися, щоб відтворити ці факти як і вірніше? У тому і йдеться, що правильне відтворення фактів неможливо з допомогою однієї ерудиції, а потрібна ще фантазія. Історичні факти, які у джерелах, трохи більше, як камені та цеглини: не лише митець може спорудити від цього матеріалу витончене будинок". Істотною є роль образу, отже, і холодне поводження публіциста до предмета мистецтва, передусім під час написання нарису і фейлетону.

Образ в публіцистиці не самороден, він раціонально обумовлений. Кожен малий образ випадковий, пов'язаний із центральними, домінуючими образами. Головна й неповторна особливість публіцистичного образу очевидно: він породжена думкою, що він реалізує, розвиває, уточнює, допомагає проявитися її відтінкам.

Публіцистика експлуатує переважно факты-образы. Факт-образ зароджується і функціонує відповідно до художніми законів і до того ж час містить у собі ознаки факту як категорії гносеологічної. Це означає, що факт має певну проміжок часу й просторі, що не точка, а відрізок дійсності. Як фактов-образов можуть виступати вторинні факти чи, точніше, факти вторинного використання. Публицисту необов'язково спиратися лише з свої власні спостереження, може підкреслити безцінний матеріал у пресі, знайти у архівах та документах.

Зародження та розвитку казахської публіцистики

Публіцистика хх століття

Історія суспільной думці та опрацювання нової письмовій літератури Казахстану другої половини ХIХ століття ознаменувалася такою важливою явищем, як зародження й казахської демократичної публіцистики під впливом вимог народної життя, національної дійсності, під ідейним впливом російського революційно-демократичного руху.

Основоположниками національної публіцистики у Казахстані її першими талановитими майстрами, справжніми трибунами народних сподівань виступили чудові казахські просвітителі Чокан Валиханов (1835-1865 рр.), Ибрай Алтынсарин (1841-1889 рр.) і Абай Кунанбаев (1845-1904 рр.).

Різними шляхами і, незалежно друг від друга прийшли казахські просвітителі до розуміння історичної необхідності використовувати зброю публіцистичного слова за захистом інтересів народу, пригніченого феодально-байскими хижаками і царськими колонізаторами, щодо його соціально-політичного освіти, послідовного боротьби в співдружності з російським народом за світлу будучину.

Першим казахським просвітителям доводилося з соціальних обставин використовуватиме публіцистичних виступів таких форм, які тоді виявлялися єдино можливими. Чокан Валиханов крім листів включав публіцистичні міркування в научно-географические статті, дорожні нарисові описи, в офіційні доповідних записок. Ибрай Алтынсарин із дивною майстерністю надавав публіцистичну забарвлення своєї "Киргизької хрестоматії", етнографічним публікаціям. Сила публіцистики Абая таїться в циклі повчальних міркуваннях "під загальним назвою "Гаклия".

У цей час з'являються у світло перші казахські видання. "Туркiстан уалаятынын газетi" вийшла 1870 р. як додаток до першого періодичному виданню Середню Азію "Туркестанские відомості". У період із 1888 року у 1902 рік у м. Омську виходить "Дала уалаятынын газетi". Потім у 1907 року з'явилася газета "Серке" як додаток до газети "Ульфат" м. Петербурзі. У р. Уральске з 1911 року у 1913 рік видавалася газета "Казакстан". Журнал "Айкап" виник 1911 року у р. Троїцьку і виходив друком до 1915 року. У 1913 року з'явилася загальнонародна газета "Казах", що виходила м. Оренбурзі.

На початку сучасності казахська степ подарувало яскраві неабиякі особистості: Букейхана А., Байтурсынова А., Дулатова М., Шокая М., Кудайбердиева Ш., Аймаутова Ж. і багатьох інших. Вони залишили по собі багате творчий доробок. Їх яскраві публіцистичні праці публікували зі сторінок різних видань у той час.

У радянський період публіцистика продовжує свою розвиток. З'являються публіцистичні твори: Ауэзова М., Муканова З., Булкышева Б., Нурманова А., Бекхожина До., Алимжанова А., Смаилова До., Муртаза Ш. і багатьох інших.

Незалежність країни - основною темою сучасної публіцистики. Десь на сторінках сучасних ЗМІ з'являються глибокі аналітичні роботи журналістів.

Список літератури

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту http://www.unesco.kz/

Схожі реферати:

Навігація