Реферати українською » Экономика » Економічний стан в Україні (зовнішньоекономічний аспект)


Реферат Економічний стан в Україні (зовнішньоекономічний аспект)

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Зовнішньоекономічний аспект сучасної політичну ситуацію в Україні обумовлюється існуванням і впливом трьох потужних чинників: фінансової залежності країни від західних відділу міжнародних організацій, створення енергетичної залежності від Росії та країн СНД, і навіть зацікавленості у просуванні українських озброєнь до ринків розвинених країн, зокрема і більш «третього світу», і навіть країн СНД.

Слід спеціально відзначити, що у зв'язки Польщі з несприятливо що складається Україні кон'юнктурою світового фінансового ринку, ні з у зв'язку з руйнацією виробничого потенціалу української топливно-добывающей і металло-перерабатывающей промисловості, традиційно формировавшаяся зацікавленість цієї країни у просуванні на зовнішніх ринках товарів продовольчої групи, і навіть продуктів виробництва чорної та кольоровою металургії та вугільної та хімічної промисловості має явну тенденцію до їх зниження.

Так, скажімо, фінансова залежність офіційного Києва від західних відділу міжнародних організацій, штовхає керівництво цієї країни до пошуку шляхів запровадження у про- західні бюрократичні структури, включаючи військові організації та ЄС. Проте, як відзначають відомі російський аналітики, «об'єктивні межі орієнтації Києва ЄС і НАТО є і проявляються дедалі більше жорстко. За визнанням першого віце-прем'єра українського Уряди А. Кінаха, з 200 ділових проектів, запропонованих українських партнерів, лише 10-15% підтримано західними інвесторами. Звісно, НАТО виявляє великий інтерес для використання Яворівського полігону та інших військових об'єктів території України, проте така явний перекіс у бік в украинско-западных зв'язках не створює стабільної підстави вбудовування країни у євро-атлантичне співтовариство».

У цьому, західні кредитори намагаються активно впливати як на зовнішню, і на внутрішньої політики України, вимагаючи від останньої виконання, деяких випадках, явно нездійсненних рішень. Так, скажімо, за матеріалами осіннього номери «Известий», МВФ восени 1999 року погрожував Києву затримкою у наданні чергового траншу позики у розмірі 90 млн. дол. через наміри української влади запровадити податку експорт насіння. З іншого боку, Фонд продовжує наполягати у тому, аби Україна збільшила тарифи на комунальні послуги та житло на 100% реальну вартість, що навряд чи видасться можливим через незгоду Верховної Ради саме прийняти відповідного закону (До речі, різке скорочення складу, правий і можливостей українського Верховної Ради, яке зумовило рішення хіба що що відбувся в Україні референдуму, насправді, продиктовано саме зазначеними мотивами).

Інакше кажучи, заокеанські позики України стимулювали світовий розвиток економіки цієї країни скоріш негативних, ніж позитивних процесів. Тим більше що, фінансова залежність України від країн Західного світу має довгостроковому характері, і буде обумовлювати позицію політичного керівництва в цій країни під час вирішення, як внутрішньополітичних, і зовнішньополітичних проблем ще довгі роки.

Енергетична залежність України від імені Росії проявляється у двох об'єктивних економічних складових: хронічної заборгованості України перед російськими компаниями-экспортерами нафто- і газопродуктов й електроенергії, і несанкціонованого паркана нафти і є російські експортних трубопроводів, включаючи реекспорт Києвом частини відібраного газу. Актуальними показниками створення енергетичної залежності з'явилися, зокрема, «газовий конфлікт» 10 грудня 1999 року, коли Росія повністю припинила поставки в Україну нафти й електроенергії у зв'язку з систематичним подворовыванием останньої російського газу, «бензинову кризу» літа 1999 року, перманентний енергетичний голод на промислових підприємствах України Східної, інші.

Так було в перебігу 1999 року, керівництво компанії «Ітера» (дилера «Газпрому» в Україні) неодноразово заявляло про намір припинити постачання газу в Україну через несплату боргів українськими підприємствами. Зі свого боку, кампании-неплательщики посилалися влади на рішення української влади про майбутнє запровадження двопроцентного митного збору газ, який було закладено бюджет кампаній. Інакше кажучи, у разі ми маємо справу з очевидними вадами управління, які мають що руйнує впливом геть економічне життя країни.

У цьому, оптимізацію системи управління економікою керівництво України, зазвичай, підміняє серійним веденням бартерних угод. Наприклад, 1999 року Київський суднобудівний-судноремонтний завод спустив на воду суховантажний теплохід типу «ріка-море» вартістю близько сьомої години млн. дол., що був бути переданим «Газпрому» має значення погашення боргу України у раніше поставлений газ. (Будівництво цього судна фінансував «Нафтогаз» України). Вочевидь, що «бартерний обмін», система взаємозаліків як можливих шляхів розв'язання проблеми української заборгованості за енергоносії буде запропоновано Президентом Кучмою й під час який струменіє зараз візиту В.В.Путіна у Києві. Тому загалом, слід віддати належне: українську владу, всіляко стимулюють придбання іноземними (включаючи російські) фірмами і промисловими групами українських підприємств різного профілю, зокрема, у рахунок сплати боргів за енергоносії. Скажімо, після торішньої поїздки до столицю України російського Міністра палива й енергетики У. Калюжного, останній повідомив плани передачі на безконкурсной платній основі у управління російським кампаніям контрольних пакетів акцій Лисичанського нефте-перерабатывающего заводу ВАТ «Линос» за забезпечення завантаження потужностей НПЗ. За даними газети «Вісті», до планів «Альфа-груп» входить боротьба за управління держпакетом акцій НПЗ «Галичина». За інформацією видання «Комерсант» управління кампанії «Херсоннафтопереробка» перебувати у руках російської фінансово-промислової «Групи «Альянс»», а квітні 1999 року концерн ЛУКойл придбав контрольний пакет акцій Одеського НПЗ. Прикладів таких безліч. (До речі, аналогічні процеси відбуваються та інших сферах економіки України. Так, скажімо, кампанія «Сибірський аллюминий» виборює володіння 5% акцій Миколаївського глиноземного заводу, під медичним наглядом російських промислових та фінансових груп перебувають такі українські підприємства, як АНТК «Антонов», Запорізький алюмінієвий завод, «Південмаш», ряд підприємств ВПК, тощо., тощо.. З іншого боку, в Україні створюється украино-корейское СП «АвтоЗАЗ-Daewoo», існування якого передбачає квотування ввезення в Україну російських і чеських автомобілів, Горьковський автомобільний підприємство і американська кампанія HADEN підписали контракт про будівництво нового фарбувального комплексу на «Крымавтогазе» (Сімферополь), тощо., тощо. Одне слово, економіка України будуватися за принципом «усі продаж»). Тим більше що, придбання у власність українських промислових підприємств, навіть, коли вона ввозяться рахунок заборгованості за російські енергоносії, здебільшого, для російських компаній виявляється підприємством невигідним, у вигляді оснащеності перших застарілим обладнанням і необхідності їх капітального інвестування, що російські підприємства робити неспроможна.

Ще показові процеси відбуваються у українській енергетиці.

Річ у тім, що українській енергосистемі створювалася, як невід'ємний елемент системи енергозабезпечення СРСР. Мабуть, у цій, як ніхто інший, галузі української економіки роки незалежності і сталося структурних реформ, які дозволили б повною мірою розкрити всі можливості цієї потенційно прибутковою галузі. У результаті, до літа минулого року її енергетика України виявилася за межею повного краху, а взимку 2000 року «віялові» відключення електроенергії систематично відбувалися буквально переважають у всіх промислових містах, як Східної, і Західної України.

Сьогодні у енергетичної галузі співіснують централізоване адміністративне управління економіки й елементи приватної власності. Процес транспортування електроенергії в Україні здійснюється так: спочатку усю вироблену країни електроенергія надходить створений кілька років тому Оптовий ринок, потім в усередненій ціні купується постачальниками, які потім її споживачам. У цьому, усереднена вартість електроенергії на Оптовому ринку становить близько 3-3,5 центів за 1 кВт, що, на думку експертів, значно вищий її реальної ринкову вартість. З іншого боку, оплата електроенергії здійснюватися по аналогічною схемою: кошти з рахунків регіональних энергораспределителей системою транзитних рахунків щодоби акумулюються на централізованому рахунку, та був розподіляються у порядку. Вочевидь, що за такого порядку речей, частину коштів ipso facto іде зовсім на потреби енергетики (і зокрема, для сплати боргу шахтарям по заробітної плати, що накопичується з 1996 року і сьогодні становить 500 млн. дол), а що залишилося розподіляється більшою мірою за принципом «кревності й поліпшуючи властивості», ніж із урахуванням реальної прибутковості конкретних учасників Оптового ринку.

Підгрунтя що у українській енергетиці виявляється у офіційних звітах Міненерго. Наприклад, 1997 року споживачі оплатили 91,3 % електроенергії, що близько 4,3 млрд. дол. У цьому вартість палива для енергогенерувальним компаніям не перевищувала 2,3 млрд. дол., фонд зарплати за галуззю загалом – близько млн. дол., ще 1,7 млрд. дол. було витрачено для сплати податків і поточні ремонти. Отже, з офіційних цифр, можна стверджувати, що реальні доходи електроенергетики за 1997 рік було рівні видатках.

Однак до 1998 з'ясувалося, що, відповідно до офіційних звітам Міненерго кредиторської заборгованості енергопідприємств становить 4 млрд. дол. і перевищує дебіторської заборгованості на 2,7 млрд. грн. Природа зазначеного боргу і залишається невідомою й для експертів Міненерго України.

Однак на думку російських фахівців, проблема полягає у створенні порочної системи, що призводить до дешевших фінансових зловживань державних структур.

Особлива проблема енергетичної галузі – проблема АЕС. Варто сказати, що тільки проект «Укриття» для 4-го енергоблоку Чорнобильською АЕС, Європейським банком реконструкції й розвитку 1999 року виділили 100 млн. дол. У цьому Українська урядова комісія з комплексному рішенню проблем Чорнобильською АЕС визначила, що, попри загрозу життя і здоров'я населення, ЧАЕС нічого очікувати закрита до літа 2000 року. І це випадково: за повідомленням Національної атомної енергогенеруючої кампанії України «Енергоатом», зараз, на 5-ї України у роботі перебувають 9 з 14-ти енергоблоків; плановий ремонт проводиться на 4-му і 5-му энегроблоках Запорізькій АЕС для, 3-му блоці Чорнобильською АЕС, 2-му блоці Рівненській АЕС і 3-му енергоблоці Південно-Української АЕС; 1-ї енергоблок Південно-Української АЕС лише підключено до енергосистеми після планового ремонту.

Насправді, проблема українських АЕС полягає, зокрема, у тому фінансової неспроможності. Так, скажімо, першому півріччі 1999 року України змогли знайти на закупівлю російських «твелів» лише 30 млн. дол., замість необхідних 150, а через брак палива 7 енергоблоків українських АЕС не можна було вивести ринок із режиму планових ремонтів. Це своє чергу, суттєво збільшив навантаження на гідро- і теплові электростации й призвело до того що, що, створені на осінньо-зимовий період мізерні запаси вугілля й газу були використані. У цьому, частота струму в енергосистемі знизилася з 49,9 гц до 49,4 гц, а Національний диспетчерський центр попередив про можливість масштабних аварійних відключень споживачів у разі, якщо частота знизиться до 49, 2 гц, тим часом, інакше, виникне небезпека аварій на працюючих енергоблоках АЕС.

Поставки російської електроенергії, безсумнівно, поліпшили б ситуації у енергетиці України. Так, згідно з договором між керівником РАТ «ЄЕС Росії» і з керівництвом Сумської області України, укладеним у березні 1999 року, Ленінградська АЕС зобов'язалася поставити в Україну 525 млн. кВтч електроенергії за ціною 0,012 за 1 кВтч.; причому, оплата постачання російської електроенергії мала здійснюватися на 80% у вигляді бартеру, продукцією таких підприємств, як НВО їм. Фрунзе, «Хімпром», «Насосэнергомаш», «Мотор-деталь» та інших. Проте, більшості таких планів вдається реалізуватися у вигляді корисливої, недалекоглядною економічної політики київського чиновництва.

Так, скажімо, іще одна перспективний план, який може докорінно змінити ситуації у українській енергетиці полягає у пропозиції російської сторони спільно з кампаній «Західенерго» (Бурштинська і Добротворская ТЕС) здійснювати транзит російської электроэнегрии в колишні країни РЕВ (тобто., по суті, у відновленні энергосистекмы «Світ»). Сьогодні експорт української електроенергії відбувається лише із двох названих станцій – в незначних кількостях, по заниженою ціною і давальницькій схемі. Інакше висловлюючись, валюти країні діяльність «Західенерго» не приносить. З іншого боку, українська електроенергія через перемінної частоти струму відповідає західних стандартів, а необхідне переоснащення енергогенеруючих станцій вставками постійного струму, з допомогою яких можна досягнути західного стандарту, обійдеться кожної електростанції в 70-100 млн. Проблема, в такий спосіб, зводиться на відсутність у станцій необхідних фінансових коштів, - відсутності, що можна компенсувати вмілим управлінським рішенням.

Тим більше що, реалізацію зазначених проектів гальмують керівники деяких теплоелектростанцій, які, за інформацією компетентних джерел, «заробляють» грубі гроші в «незалежній» українській енергетиці, у кілька разів підвищуючи під час укладання прямих договорів ціни на всі паливо, чому ціни на всі вироблену електроенергію – відповідно – також зростають.

У цілому нині, можна сказати, більшість проблем української енергетики мають хоча б джерело, як і українське політичне «самостийничанье»: невміле управління економіки й лихоимство.

Продовжимо. Зацікавленість України у просуванні своїх озброєнь до ринків розвинених країн, зокрема і більш «третього світу» проявляється у участі Росії й України у європейському тендер щодо забезпечення країн НАТО літаками військово-транспортної авіації (проекти літаків Ан-70 і Ан-140), у лобіюванні на зовнішніх ринках продукції Харківського танкового заводу (проект модернізації танка Т-72), в розпродаж зарубежем частини озброєнь, решти на балансі України після розпаду Радянського Союзу, зокрема й низка кораблів Чорноморського флоту.

Щодо проектів Ан-70 і Ан-140 можна сказати, що у сьогодні зазначені проекти 93% фінансуються самими авіабудівниками, і тільки 7% виділили Уряди обох країн. Уряди теж зможе вплинути до можливості кредитування проектів. За розрахунками в АНТК ім. Антонова, задля забезпечення виробництва Ан-70 з випуском 3-5 літаків щорічно АНТК необхідно 29 млн. дол. Розробник літаків впевнений, що сьогодні арміям різних країн потрібно, по меншою мірою, 1,5 тис. літаків Ан-70 задля забезпечення потреб сил швидкого реагування. З Ан-70 можна також ознайомитися виходити ринки Південно-Східної Азії й Латинська Америка. За словами генерального конструктора АНТКП їм. Антонова Балабуєва, кредиту із річними ставками в 10-12% міг би забезпечити прискорене виконання зазначених робіт. Тим більше що, Національний банк України може запропонувати 52%, а комерційних банків – 75-85%, що, на думку Балабуєва, означає «харакірі» для авіабудівної

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація