Реферати українською » Краеведение и этнография » Українські космогонічні легенди та перекази про хрін, часник та тютюн


Реферат Українські космогонічні легенди та перекази про хрін, часник та тютюн

Страница 1 из 2 | Следующая страница

>Реферат на задану тему:

Українськікосмогонічнілегенди таперекази прохрін,часник татютюн.


1. Легенди прохрін тачасник

Ос-кільки вукраїнськійкультурнійтрадиціїє великакількістьрізного роду легенд тапереказів прорізні труй, квіти,городні культури, то явирішивзвернутисьогодніувагу натакі культури якхрін,часник татютюн.

Згородиниєкороткілегендилише прохрін йчасник.

Прохрін уСтаробільськомуповітікажуть, що доРіздва Спасителявін бувдужеотруйним. «>Жиди»замислили було ботруїти Христа, для чогоприготувалихрону і залилиЙого; але й Рятівник благословившихрін,знищивцимусю йогоотруйність йзвелівхристиянамїстихрінцілкомбезбоязно.Ото через людей йвживаютьхрін уїжу, особливо жїдять його на Україні (ізбуряковим квасом) вжилавийпонеділок (>понеділок Першого тижня Великого посаді),щоб «>закрементуватися» (>зміцнитися) всепіст.

>Часник скидатися ззубівбаби-чаклунки. Колі померлаця баба, —розповідають у тому жСтаробільськомуповіті, — йїїпоховали, і колизгодом унеївипализуби вмогилі, то ізцихзубів йвирісчасник, через що йогогріхїсти.Хтонаїстьсячаснику, томувпродовждванадцятиднівгріхходити до церкви:вінмолитиметься не Богу, а лукавому, й відцієїлюдинивідступитьсяянгол його надванадцятьднів (ахтонаїстьсяцибулі, від тогоянголвідступиться до 10днів).Особливо не годитиїстичасникпроти ночі: хату, вякійхто-небудьнаїстьсячаснику,янголобминатиме задванадцятьдворів.

2. Легенди протютюн

>Доволі багатозбереглося легенд на Україні пропоходженнятютюну.Слідзауважити, щокуріння прониклосюдинезрівняннораніше, ніж уВеликоросію, іприщепилося тут ізразючою силою. Люльказдавнавважаласяознакоюгарного тону імолодецтва,бо був для козаки частоєдиноюрозвагою устеповійсамотині наварті, напасовищі тощо.Вонаєначебнеодмінноюприналежністюкозацькоїясноїзброї, занеї, словаоднієї народної української пісня, козакготовий безваганняпромінятижінку, агоголівський Тарас Бульба через люлькунакладаєнавіть головою.

>Наскількиміцновкорінилася на Українісеред народужага докуріння,свідчитьтакийдоситьсумний факт. 4 января 1907 року бувповішений за наказомКиївськоговійськово-окружного суду від 16 листопаду 1906 року наЛисій горі,неподалік Києва, козакЮхим Голобородька,вікомдев'ятнадцять років, завбивство одного й замах навбивство іншого стражника вселіХорошкахЛубенськогоповіту. Напропозиціюсвященикависповідатися іпричаститися Голобородькавідповіввідмовою й перед самоюстратою попросившилишедозволу...покурити.

Доти,специфічназбуджувальнадіятютюну, як йгорілки,мимоволі,мабуть, навела народ на думку пронадприроднепоходженнятютюну, авизнаннягріховнимзадоволення, якувіндає,змусиловизнати іпервіснеджерелотютюнунечистим.

Легенда, записана вЧернігівськомуповіті,розповідає, що коли Богрозгнівався начортів йпочавскидати їхні із неба, то одинчортлетів-летів та інахромився вРудичевім гаю, що подВертіївкою, насуховерхий дуб.Висів наньомучортдоти, докипочала ізньогопорохнясипатися. Сталападатипорохня на грішну землю, а ізтієїпорохніпочалароститютюноварозсада. Людиїї сталибрати там тапалити інюхати, а собі на містахрозвели.

УЧигиринськомуповіті записанотаку легенду (записана чипереказана упершійсвоїйполовинідоволіплутано) пропоходженнятютюну ізсерії «>Обходівапостольських».Колисьсвятих було бвсьоголиштроє: Бог, Петро та Павло, а понадсвятих не так на світі. Ходили смердотісобізавждивтрьох, —товаришували. Вісь йзамислили смердотіпобудуватицеркву: «>Збудуємо, —кажуть, —церкву на показ людям (тодівіра бувжидівська, «було б врозброді»:знаєкожен, що Богє, а девінє — того і незнає);дзвонитимемо,молитимемося Богу, а людиходитимуть до нас,дивитимуться на нас йнавертатимуться донашоївіри». Дерева ізлісу дляспорудження церкви смердоті не возили, а носили обов'язок; та що смердотінаносять протягом дня, ті заніччорти іпорозкидають геть усе.Пішли смердоті тоді ізайшли до одногоченця;він й невідає, що то Бог йсвятий Петро, адумає, щопрості люди.Гомонять смердотіпоміж собою. «Вісь, —кажуть, —підрядилися ми одномучоловіковізбудуватицеркву на горі,аби було б де Богумолитися, але йдемонищоразускидають дерево із міські».Чернець йкаже: «>Можливо, яякосьзбудую туцеркву». А Бог тих: «Ну, якзбудуєш, то Ятобівтричі понад заплачу».

>Сидитьсобічернець, Богові молитись, — й якунадились донього із того годиничорти! Стали смердотівсілякоспокушати його:набіжать до церкви та якнасмердять,абивін хочзасміявся... Ачернецьоднесобізнає — раз в разБогові молитися.Настав утій стране голод — ані в кого немаєхліба,Чернець ставшиперемелювати тодіпопіл нажорнах,пече ізньогопроскурки іроздає людям. Ачорти раз в разлазять донього та недаютьйому Богумолитися.Задзвониввін одного разу до церкви,накадив ладаном укапличці —позбігалисьчорти,заважаютьмолитися...Чернець ну тодіганятися по них йспіймав-таки,нарешті, одного.Чортблагає: «>Пусти, —каже, — понад я - не піду, не піду і край!» — «Ні, —відповідаєчернець, — не пущу.Наносиш Мені він у ту гору дерева нацеркву, тоді пущу.Тільки дивуйся —якщо ненаносиш, то я тобі все однезновуспіймаю!»Дочекавсячортвечора,зібраврештучортів, й завдавали смердоті скільки дерева, що назвати не одне, адві церкви можна було бзбудувати.Приходять Бог йсвятий Петро. Бог йкаже доченця: «>Скільки ждатитобі затвій працю, щотинавозив дерева?» — «Я, —відповідаєчернець, —нічого не хочу, а лише нехайдасть Мені Бог,щоб я знавши усе, щоробиться на світі». — «Ні, —каже Бог, — так і не годити,щобти все знавши; ну,хіба, —каже,третину». І давши Богченцеві бовін знавшитретину того, щоробиться на світі.Збудували смердотіцеркву, йлишивсячернець утійцеркві Богумолитися.Почалитуди людиходити, «чіплятися увіру», ачернець їхнінаставляє.Чортибачать, що уже багато стало тихий,хтоувірував,прийшли доченця і давай йогоспокушати:танцювали,грали нарізнихмузичнихінструментах...Чернець незвертає ані на що жадноїуваги.Тоді одинчортобернувся на такого ждостоту коня,який був ученця,прийшов й ставши унього подвікном.Глянувчернець увікно — йогокінь. «>Хтоце, —каже, — конямоговипустив?Вінціднізастоявся,треба якщопроїздити».Тільки-но подумавшице, акінь вжестоїтьосідланий. «Колі бти уже, —думаєчорт, —скорішесідав!»Бачитьчернець —кіньосідланий, йвирішив, щоце,певно послушникосідлав, а достайні, дестояв уцей годину йогосправжнійкінь, й незазирнув.Сів начорта йїде.Щойновиїхав надвір, ачорт то йшугонувугору.Підлетівледь не под сам небеса та іпитає тодіченця: «Ну, що із тобоюзробити: чикинути тобізвідси так,щоб самтизабився, чи —абиіншого забивши?» (Ачортовібайдуже — чи самчернецьзаб'ється, чизаб'є когоіншого —абилишспогрішив). «>Відпусти,кажечернець, — мене: я - не ті що одного, адесятьох людейзаб'ю,абилиш Меніщепожити на світі».

>Чорт не кинувшиченця,боповірив, що тієїзаб'єдесятьох людей, опустивши на грішну землю йвідпустив його.Прийшовчернець у своюкелію, в якому булосидять послушники іжуряться — де відвінподівся?Побачивши його, смердоті вельмизраділи. І ставшичернецьзнову, як йраніш,Боговімолитися.Чортчекав-чекав,покивінзаб'єдесятьох людей, та то й недочекався.Являється донього й недаємолитися.Знову сталичортиспокушатиченця, танічого неможутьудіяти. Вісь старшийчорт йкажерешті: «Давайтеприймемо у собі образбогів йвлетимо донього вкелію, коливінмолитиметься.Вінозирнеться,погляне до нас,бо мийомуосяємокелію,задивиться,кинеБоговімолитися,почне із намипити ігуляти — і тоді наша волячинити із ним усе, щозабажаємо».Осяяли смердотікелію.Чернець подумавши, щоце —янголи йдужезрадів.Чортийому забилипамороки,він кинувшичитати книжку,підвівся, а смердоті ікажуть: «>Годі ужетобічитати,сідай із нами —погуляєш. Ми до тобіприйшли вгості».Чернецьзрадів,підвівся,привітався із ними — подавши одному руку, іншому... коли ставшиподаватитретьому, дивуватися, а них же в всіхпазурітакі, як упівнів!Чернець впавши йзубивишкірив, ачорти то йзагули ізкелії: думали, щотепер вжечернець дубаврізав. Слугиченцяпочули, що вкелії щосьзагуркотіло.Прибігли,дивляться, ачернецьлежитьзовсім якнеживий.Вониножемрозтулилийому рота, влили до рота води, а тодіпочали йоговідливати.Очумавсянарештічернець,підвівся: «ох, —каже, —лукаві! Колинакоїли!»Вмився,помолився Богу ісівчитати книжку.Білякеліїрісдуплястий дуб.Чортипідпалили того дуба —спокушають,щобчернецьвийшовгасити.Побачивчернець, щогорить дуб,узяв та ізакляв в однієїчорта; дубраптомпочавзростатися, йчортарозчавило вньому так, що ізнього потекла притулок.Чорти іміркують: «Коли бтакезробити ізцієїкрові,щоб вона не зникла».Поробили смердоті кочерги іпочалирозгрібатилистя; однучастину — до одного бік, а другу — вінший. Іпоріс на томумісцібур'ян ізвеличезнимлистям. Сталиприходититуди пані іпочалирвати тілистя, й воно таїмвидалося такимдухмяним! Вісь стали смердотірізатилистя,палити інюхати. Ос-кількичортирозгрібалилистя на двабоки, то ітютюнпоріснеоднаковий: із одного боціпоріс «>льохкий», а із іншого — «>корінці,мархотка,листатий».Оскількитютюнвиник зчортовоїкрові, то ми не годитипалити...Нині уже весь світлозасмердівся ним, а колиякась душа йє,можливо,праведною, то і та непіде до раю черезтютюн.

Легенда, записана в з.Литвяках,виводитьтютюнтакож ізсамої, так бімовити,сутностічорта.Нечистийзвичайноспокушає шкірногохристиянина, ітільки-но вцерквійдебогослужіння,він вже там, йвиходить ізнеїлише тоді, колиспівають «>Херувима» (>Херувимськийспів). Вісь батюшкиякось йвелілипонавішувать на всіхвікнах уім'яГосподнє,щобнечистий немавзмогивискочити ізБожого храму.Заспівали «>Херувима»;чортхотів було бвискочити із церкви, та уженіяк неміг.Прибіг до дверей — немає яквискочити;він тодістрибнув було б увікно, впавши ізусьогорозгону тому,заревів йздерев'янів. «>Нехайсобілежить, —кажуть батюшки, —поки завершитися служба».Післяслужінняпіднялиодубілогочорта,винесли його із церкви іміркують: «Коли із нимробити?Закопати? Ні,кращеспалити,щоб нелишилося поньому ісліду!»Зібрались панідивитися.Спалиличорта — йраптом на томумісці, дезгорівдощентучорт,виявили непопіл, анасіння. «Коли занасіннятаке?» —радятьсяпоміж собі пані. Вісь один пан забравши його іпосіяв у собівдома,щобподивитися, щовиросте із тогонасіння.Зораливеликітакі грядки ізасіяли їхнього.Поросла трава.З'їхалисьусі пані,дивляться — зарослаякась трава, ахтозна, для чого вонапридатна! Коліпід'їздить перед тимчужий пан. «>Здорові були, панове!Чого ві тут ходите?» — «Та вісьніяк невтямимо, щоце за трава така?» — «Траваця —дужегарна,дужекорисна для таких людей:її добропалитикожнійлюдині — зразувідчує всобіособливубадьорість». Ірозповів тоді тієїчужий пан, яктребадоглядати затютюном, як йпасинкувати його. З тогопопрощався ікаже до свого кучера: «Нежурись, брата: нашахвамилія не зникла: непішла вніщо —скрізьуживатимутьтепертютюн». А тієїчужий пан та був самчорт.

Залегендою,записаною вБілгородськомуповіті, протютюннаснилось одномучоловіковіввісні.Ходивцей Чоловік помонастирях Богумолитися.Прийшоввін раз доякогосьмонастиря, іпобачив утійслободі чи до тогомістірозквітлийтютюн. І снитисяйомувночі:квітнекартопля, накартопліростутьяблука, йхтоськаже донього: «>Назбирай тихийяблучок, зарой їхнього угарячийгній —виростерозсада; посади тодірозсаду на грядках й раз в раз поливай й поливай...Тодівиросте в тобі щосьнадзвичайне.»

Тієї Чоловік то йзробив: нарвавшияблучок, закопавши їхнього угарячийгній йщодня якщо в раз ходити й дивуватися, колиз'явитьсярозсада. Приходити надванадцятий день, в якому булосидитьєврей. «>Чоготи,чоловіче, раз в разходиш?» —питаєєврей. — «Я тут одну штучку закопавши». — «>Яку?»Він й давайрозповідатиєврею. — «>Отожти не ходитепершістьднів, —кажеєврей, — йрозсада самаз'явиться». Чоловік тієї неходившістьднів, йрозсадасправді самаз'явилась.Скопаввін тодіневеличку грядочку,висадиврозсаду та раз в разполиває іполиває.Бачатьце люди йпитають його, вчому .справа? «Вам непитати, Мені невідповідати», —відказаввін. А однадівчина — співуче,СвятаНеділя — ікаже: «>Хіба жце Бог давши? Це не Бог давши!Якому Богумолився, тієї й давши, а чи не Боже!» — «Коли ж Меніробити?» — «>Якщохочешпорятункусвоєїдуші, товідмовся від цого, аякщохочеш статібагатієм, топродовжуй: когопросив, тієїтобі ідасть». — «А, що Богдасть!» — «Це не Бог. Бог на небесах, атвій бог усвинячомухлівістоїть?» — «як бі то ми не було б, а я непослухаюсь!» —мовив Чоловік й прийшов у свинячийхлівпоглянути, чи правду показуваладівчина.Справді, усвинячомухлівістоїть лукава, весь узолоті, ікаже: «Іти,чоловіче,будеш завісься узолоті». — «>Чого яхотів, ті Мені Бог й давши!» — «Тут Бога немає. Будь Менітоваришем, —своєїправив лукава, —нікого неслухай, а раз в раз поливай й поливайрозсаду. яквиросте,листяобламай, анасінняприберігай —будеш великимбагатієм».

Заіншими легендами,чортдає людямтютюн вже уцілком готовомувигляді, і самнавчає їхньогопалити інюхати. Так,наприклад, заоднієюмісцевоюрозповіддю,чортизаманюють селянина,якийішов до церкви, вліс,даруютьйому люльку інавчаютьпалити.

Легенда, записана вОлександрівськомуповіті,пов'язує вушкопаління інюхання ізпочаткомспоживаннягорілки і Веде його відпустельника,якогоспокусив попри всіце лукава.Колись уЗапорозьких пущах живийпустельник.Довговін там живий, й сталойому,нарешті,сумно самому: неїсть, неп'є, не молитися. Вісь лукаваприйняв у собі образлюдини йявляється допустельника. «>Чомути,пустельнику, —питає, —зажурився?» — «Тому, —каже, — що одним одна в пущах:сумно». — «Натобі коробочку із порошком:понюхаєш — йздастьсятобі,начетивдвох із кимось».Пішовнечистий.Потягнувпустельник носом порошку раз,другий,третій —чхнув ййому стало весело. Іншого днязнову приходитинечистий. «А що, —питає, — як?» — «Весело, —відповідаєпустельник, —начевдвох». — «Та вісь натобізілля і люльку:запалиш — й станітобі так,немовутрьох».Запаливпустельник — сталойомувеселіше, ніж було б. Приходитинечистий йтретього дня. «Ну, що, —питає, — як?» — «Весело, —відповідаєпустельник, —немовутрьох». — «Те на вісьтобі посудину ізкраплями: яквип'єш —почуватимешся,начевдесятьох».Щез лукава.Випивпустельник — й сталойому,начевдесятьох: якзаспіває, якзаграє, якпідніме поли та як пуститися гопаканавприсядки!..

>Є однієюпогляд нанечистепоходженнятютюну:вінвиріс,кажуть, ізтілатоїблудниці, котразнялаПредтечі голову. Легенди, котрінаводилисядосі,наполягаючи на нечистомупоходженнітютюну, тім самимгарячепротестуютьпроти йогопаління інюхання. Однак й ті і одному (>останнєздебільшогосередхліборобів-орачів), як мизазначили уже,ввійшло мало - в плоть й притулокукраїнця, інині уженіхтомайже невитрушує,йдучи до церкви, усе суто ізкишень —всілякірештки іознакитютюну, а тім паче невдягає нових, не «>опоганених»тютюном,штанів, якцеробилося «>куріями» задавніхчасів. Вісьчомупоряд ізнаведенимивище легендами на Україніє ітакі пропоходженнятютюну, із яківипливаєвисновок, що вкурінні немаєанігріха,аніспасіння.Така,приміром, легенда, записана п.Катрухіним узалізничномупотягузіслів одного сивогодіда. Легендацяявляє собоюсвоєрідну народнупереробкувідомогобіблійногоепізоду проганебнеосквернення старшимсином ДавидаАмнономрідноїсвоєїсестриТамари й прокривавупомсту за сеструАвессалома (Друга книгацарів,розділ 13). Вісьцянайвищоюміроюоригінальна легенда.

>Булоцедуже давно. Не запам'яті нелишебатьків чидідів, анавіть йпрадідів,царював уякійсьземліцар Давид.Був унього одним один сін наім'я... (>іменіоповідачніяк немігпригадати — «>якесьчуже»).Була в царя,з-поміжіншоїчеляді, однадівчина, котраприслужувалацариці.Така із собігарна, така брава, така краля, що ісказати не можна;кращої за межі не було б вусьомуцарстві тому аніпоміж паннами, аніпоміжпростолюдинками. Тому немаєнічого чудового, що внеїдужезакохавсяцаренко.Закохавсявін, йутнувдуженекрасиву штуку.Раптомзахворів ані із того ані ізсього, але й зернятко був несправжньою, авдаваною.Захворів так, що і ізкімнатисвоєї не виходив: «Неможу, —каже, — й порогупереступити».Настав годинуобіду.Запрошують його, якце заведено, доспільного столу. — «>Нічого, —каже, — не хочу, неможунавітьдивитися наїжу». Нейде.Почув про ті Давид йкажесвоїйжінці,цариці: «Ті б, стара, надіслаласинові хоч печеногояблучка.Може,вінз'їв бічого-небудьсолоденького,смачненького,бо ж не можнахоча б то іхворійлюдині неїстинічого:здоровий — й тієї безїжізаслабнезовсім, ахворий йпоготів».Послухаласьцариця,виконала волючоловіка: у той жхвилинузаходилася,спрягла дваяблучка,поклала їхні насрібнутарілочку, й,гукнувшикрасуню-служницю,велілаїйвіднести тісинові. Понесла вон. Царенка узявшияблучка йвелівкрасунізачекати, докивінз'їсть їхні,щоб, означати,потімпосуд прибрала, а сам тім годиноюгукнуввартового,якийзавждистоїтьбіляцарськихпокоїв, йвіддавйомусуворий наказ,щобневідступностоявбіля дверей йнікого ані подяким приводом невпускав донього.Віддавшицей наказ,царенковчинив тодіганебнунаругу надкрасунею. Згодомдівчинавибігла ізкімнатицаренка й,голосячи вседвір,попрямувала до царяскаржитися.Вислухавїї Давид й,жаліючи свогосина (бо вдавнічаси хоч й негаразд було б, якнині, проте затакийзлочин карали до страти),велівїймовчати інікому нерозповідати про ті, що сталося, ані слова, за щообіцяв щедровинагородитиїїгрошима та усіміншим.Річ у боцар понад вогнюбоявсясуддів,щоб смердоті — крий Боже — недовідалисьякось: судье булитакі, що коли лишедовідаються, тонеодміннопритягнуть дозаконноївідповідальності — незважать, щоцарський сін,скажуть: «Закон». Апроти цого і самцарнічого невдіє.Чого Давидбоявся, ті істалося:якби знавши проце один Чоловік чи два, тоще,либонь,справуякось й можна було б бзам'яти, бо ж стільки людейбачило, якдівчинабігла відцаренка ізрозкуйовдженимволоссям іголосінням;усі,звичайно,відразу жзрозуміли, вчомуріч, йрозблаговістили по всіхусюдах —адже жязик безкісток. Так справадійшла,нарешті, і досуддів.Довідалися смердоті ізраділи. «>Подавай його, —кажуть, —сюди: будемосудити!» Іпритяглицаренка до суду. Судилиоце смердоті, судили, й присудиливідтятийому голову.Стратилицаренка іпоховали замістом, у степу,начехарцизякуякогось. Адівчина после цого сталаначе несповнарозуму, якпричинна. Плачі,тужить, Іцілий день плачу, йцілуніч плачу.Нічого із нею неможутьудіяти.Нічим неможутьїїзаспокоїти.їїстрашенновразило ті, що черезнеїстратилилюдину — та неякусь там, а самого царськогосина.Тількизайде насвітанок, а вона уже і іде за місто, на могилку.Впадекрижем нанеї, йтужить-розливається, так щодовколастогінстоїть. Плачі й раз в разблагаєстраченогоцаренка,абипробачивїї; асльози із очей,наче вода ізджерела, то йтечуть, то йллються на грішну землю.Поливає вона нимищодня ту могилку. Івиросла ізїїслізоцих намогилці уцаренкарослинка, такагарна, зелена,висока такучерява,мов капуста.Дівчина тоді іблагає Бога: «Боже, —каже, —якщо Ті івінпробачили Мені за моюпровину, що такгнітить мене, тозроби,щоброслину, Яказросла ізмоїхсліз, полюбили усі люди прийшли на світі!»Зглянувся Господь націїїмолитви йзробив так, как она просила: полюбили турослину усі люди, котріживуть наземлі...

Азвідкипішла саманазвацієїрослини, або відзвідки.Був утієїдівчини маленький песик — цуцик, ізпородистих, що панітримають у покоях.Цуцикоцейскрізь за неюбігав.Куди,бувало, непіде вона, і цуцик за неюслідком.Ходив цуцик й на могилку за нею. Колізросла тарослина, цуцикзабіжить поднеї, іпочневовтузитися вній йтоптатиїї. Адівчина все,бувало, дружині йогозвідти,щоб непсував труй, ігукає донього: тю, тю, тю, тю, тю, тю! Через тірослинаця і сталазватисятютюном.

Пропоходженняназвитютюну намособистодовелосячути вБердянськомуповітітакуоповідь.Зупинились у степу чумаки іпочаливарити вечерю намогилці, Яка зарослаякоюсьособливоютравою. Коліпотім траваця від вогнюпідсохла ізагорілась, один чумак,враженийневідомимдоти ароматом, щопоширювавсядовкіл, ізподивувигукнув: «Ті ба!»Нерозчувши, якслід,другий чумак,украйздивований,перепитав: «Тютюн?» — «>Тю-тю» — «>затюкав» наньогоперший. — «>Тютюн?» —зновуспантеличеноперепитав тієї,знов нерозчувши. З того години й сталиназиватинововідкритезілля тютюном йтютюном.

— Вісьтепер йрозсудіть сам, — завершившиоповідач, —гріх чи негріхпалити? Немає впалінніжодногогріха,

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація