Реферат Український рушник

Страница 1 из 3 | Следующая страница

План

Вступ.

1. Актуальність.

2. Історичні етапи розвитку вишивання.

3. Функціональне призначення.

4. Народна вишивка.

5. Основні мотиви українського народного орнаменту.

6. Художні особливості, матеріал та техніка виконання.

Висновки.

Література.


Актуальність обраної тими пояснюється тім, що вишитий рушник на стіні – давній Український народний звичай. Не було б, здається, жадної на Україні оселі, якої не прикрашали б рушниками. Хоч бі як судилося їм убого жити, проте ж естетична принада за всякчас знаходила місце в помешканнях — ганьби то був самотня хатина вдови чи затісна багатодітна оселя, приземкувата мазанка на півдні України чи курна хата поміщика — всюди палахкотіли багатством кольорів рушники. Хата без рушників, показували в народі, що батьківщина без дітей. Рушник із давніх-давен символізував не лише естетичні смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше — обличчям оселі, відтак й господині. З того, стільки й котрі були рушники, створювалася думка про жінку, її дочок. Ніщо, здається, так предметно і точно б не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою охайність й працьовитість, ніж тих вимережані рукотвори. Вони завжди були на людях, розкривалися мистецьким багатством, оцінювалися справжніми пошанувачами.

Вишитий рушник створював настрій, формував естетичні смаки, був взірцем людської працьовитості. Згадаймо про утилітарне призначення: із рушником, як й хлібом, приходили до породіллі, ушановували появу немовляти в родині, із ним виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка і коханого, шлюбували дітей, зустрічали рідних й гостей, проводжали людину ти дорогою, ним прикривали хліб на столі. Хліб й рушник — одвічні людські символи. Хліб-сіль на вишитому рушникові були високою ознакам гостинності українського народу. Кожному, хто приходив із чистими помислами, підносили цю давню святиню: прийняти рушник, поцілувати хліб символізувало духовну єдність, злагоду, глибоку пошану тім , хто виявив її.

Вишитий рушник на Україні - здавна неодмінний атрибут традиційних народних святий. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Вишитий рушник завжди був знаком гостинності, на ньому підносили дорогім гостям хліб-сіль; на рушниках приймали новонароджених, а також проводжали людину ти дорогою. Під годину будівництва нового дому рушниками піднімали сволок, а потім дарували їхнього будівельникам. Без рушників не обходилося й весілля. Рушник, на який ставили молодять, був запорукою вірності. Рушником зв'язували руки молодим, бажаючи їм щасливої, міцної сім'ї.

Кожна молода дівчина готувала собі придане, вишивала багато рушників, сорочок, бо за їхнього кількістю, красою й складністю візерунку оцінювали працьовитість нареченої.

Рушник дарувала матір сину в шлях до щастя в новому житті. Його берегли як пам'ять про ридний дім, про дитинство.

Відколи існує пам’ять народна, українці прикрашали предмети хатнього вжитку орнаментами, котрі формували естетичні смаки поколінь, були взірцем їхньої рацьовитості та мистецьких здібностей. Ця потреба мала також магічний та релігійний зміст. Бажаючи прихилити до собі богів, люди закликали їхні відповідними знаками-символами та оберегами.

Рушник – довгий прямокутний шмат лляного чи конопляного полотна – має на кінцях, а часто й полем різноманітні вишиті чи виткані композиції. Вони відображають світоглядні уявлення наших предків, несуть інформацію про добро, статок, здоров’я тощо. Рушники є символом матеріальної культури українців, важливою складовою обрядів та ритуалів.


Історичні етапи розвитку вишивання

Мабуть, не зможемо сказати напевне, кому першому спало на думку втілити в орнаменти красу оточуючого світу. Археологічні знахідки та літописи підтверджують, що вишивати на Україні власне ніколи не припиняли, тож уся орнаментика, незалежно на якому матеріалі (кераміка) виконана, має спільні риси.

Протягом віків вишивки зазнавали різних етнографічних впливів але й асимільовано її так, що українська основа залишалася незмінна, лише постійно збагачувалася. У системі українських візерунків домінує простота, а також система знаків й символів, розуміння які, на шкода, частково загублено. Відомо, що до системи знаків входили явища природи та речі, якими люди користувалися повсякденно. На вухо XIX століття сформувалися найхарактерніші особливості орнаментики різних регіонів України та лише їм притаманні технічні прийоми. Основною прикметою нашого народного орнаменту є його ритм, такий ж як у пісня. як правило, один сегмент орнаменту можна повторювати в безконечність чи замкнути в єдине обрамлення й так завершити композицію візерунка.

Вишиваний рушник донині не втратив свого значення в побуті. І тепер ним прикрашають інтер’єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах. І надалі він залишається атрибутом народних звичаїв та обрядів. На рушнику несли новонароджену дитину до хресту, на ньому проводжали людину в останню дорогу.

Рушники Галичини дещо відрізнялися від тихий, що у східних областях, за звичай, були смердоті коротші. Вишивали смугами геометричних, рідше рослинних орнаментів. На образах їхні призбирували посередині складками та зав’язували кольоровою стрічкою. Кінці не спадали із обох боків образу, а аби розпростерті крила птаха увінчували його горизонтальною лінією.

Рушники як певний декор хати вишивали двома чи трьома смугами орнаменту. Дві смуги вишивали «із лиця» полотна, а третю — на зворотнім боці. Такі рушники завішували на спеціальному держаку із планкою, інколи різьбленому так, що усі три смуги орнаменту через певні інтервали доповнювали одна одну. Тім рушником ніхто не витирався, він був своєрідною візитною карткою господині дому, її працьовитості та почуття краси.

У різних регіонах Галичини, зокрема таких, як Надсяння, побутували певні назви держаків, а саме: штахетина, жердка, палиця, держак, гряда, гредка, греда. Часто держак був різьблений.

У лемків греда — то широка планка, із прекрасною, різьбленою головою оленя посередині, прикрашена із боків листям клена чи дуба. Палку, на якої завішували рушник, закріплювали под сподом греди. У гуцулів штахетина прикривали багато інкрустованою геометричним орнаментом широкою планкою. На територї Надсяння та у Львівській області із початку XX століття держаки почали прикрашати пласким гравірованим геометричним орнаментом, який розмальовували акварельними фарбами. Такі держаки, що імітують вишивку, побутують удеяких домівках й нині.

Зберігся також звичай, будуючи хату, останню крокву на завершення даху заносити на рушниках, потім наймолодший із майстрів має поставити на її вершину даху «вінок» — букет із гілок берези чи дуба (не сухі гілки, а свіжі, бо може загинути рід), разом із квітами, пов’язані рушничком, якого для цієї мети вишивала майбутня господиня дому. У наш годину у деяких районах Галичини його замінюють кольоровою стрічкою, якою пов’язують «віху». Побутували також невеликі задарма звані «хлібники» (у лемків із польських Бескидів та лемків словацьких — «хлібовки»), в котрі загортали хліб. їхнього оздоблювали по краях двома невеликими смужками орнаменту. Часом «хлібники» гарно вишивали і посередині, а їхні краї завершували вузенькими смужками орнаменту.

На рушнику, вишитому світлими, веселими кольорами, без жодного чорного стібка, несли дитину до хрещення. Хресна матір готувала його заздалегідь, а загортаючи в нього немовля, примовляла «красну дорогу» новонародженому, щоби життєвий шлях був такий ж світлий й добрий, як тієї рушник. Після хресної купелі дити ну знову загортали в рушник, а поверх нього кожен із хресних батьків неодмінно клав «крижмо» — золоту чи срібну монету із побажанням добробуту. Цього рушника та «крижма» не можна було б нікому пере-даровувати. Вважали, що через «ті» зломиться дорога життя. У першій половині XX століття рушник «крижмо» ЧК замінено на чисте біле полотно, якого має бути непарна кількість метрів. З того полотна цій дитині шили сорочечки чи платтячка й т.п.

Тепер новонародженим разом із крижмом при хрещенні дарують цінний подарунок.

Важлива функція рушника в обрядах сватання та вінчання. Вдеяких селах Галичини, Надсяння, Лемковини, Холмщини, крім рушників для сватів, дівчина винна був вишити ще дванадцять. Дванадцяти дружок несли їхнього перед нею через ціле село, якщо вона переходила жити до хати молодого, а скриню із приданим везли на возі. Якщо парубок ішов у прийми до тещі, то також відбувався урочистий похід село, щоби усі Бачили, котра то молода працьовита й «файна». Вісь чому кожну дівчину привчали до вишивання змалку, й в орнаменти вон вкладала своє бачення краси, але й притому старалася зберегти деталі візерунка і мову знаків, котрі передавали із роду в рід. Орнаменти на весільних рушниках вишивали геометричними чи рослинними мотивами, часто з зображенням голубів, котрі в народних обрядах були символом любові, чесності, щирості та вірності молодять. Саме їхнього щедро прикрашали.

Колі дівчина виходила юною заміж й ще не надбала тради-ці і зв їх два-над-ц я т і рушників, тоді допомагали їхнього вишивати усі жінки роду аби не було б осуду, що дівчина лінива. Згаданий похіддружокдотеп-ними ритуальними піснями та приказками супроводжували дружби, свашки та молодь.

Найкращого рушника Перші дружби стелили молодим под ноги под годину вінчання в церкві, щоби їхнє подружнє життя було б щасливе, а ще вірили — хто перший стані на рушника, тієї верховодитиме в сім’ї (звичай зберігся). Молодих, котрі после вінчання поверталися додому, на порозі хати зустрічали батьки із короваєм на вишиваному рушнику та добрими побажаннями. Коровай прикрашали голубками,колоссям, квітками. Рушник, на якому ставали до шлюбу, завішували над образами чи на відомому місці в світлиці.

Одними із етнічних регіонів західних земель України були землі Надсяння, Лемковини та Холмщини. Після переселення українців на територію колишнього Радянського Союзу та на північ Польщі дуже багато творів народного мистецтва безповоротно втрачено. Алі ті, що збереглося, дає нам змогу розглянути певні, дуже характерні для цих око-л і ц т візе-рунки. У орнаментах втілено мотиви і сюжети усної поетичної творчости, образи народної лірики і календарної поезії.

Рушник з села Торки біля Перемишля короткий, із широкою смугою вишивки посередині. Орнамент вишиваний чорними, чи темно-вишневими нитками із вкрапленням червоного чи синього кольорів. Елементи орнаменту — безконечник та місяченько. Символ місяця у всіх фазах, а саме: ріжок, півмісяць, повня символізував безконечне життя на землі. На основі цого орнаменту народний місяцелік — коло (повні). Основні свята землеробства поділено відмітками на частини місяця (пори року), вказують годину сіяння, збирання врожаю, а також ворожби на врожай. Орнамент із обох сторін «місяченька» завершено смугами «безконечника», як безконечним є життя. У селах поблизу Перемишля орнаменти в «місяці» називали календарем.

Цікавий орнамент з села Негрибки поблизу Перемишля. Чіткий геометричний візерунок складається із вузької центральної частини, основним компонентом якої є «п є р й ж до і» Покрайниці складаються із половини квіток. У цілому творять неповторний ритм орнаменту.

Рідкісний орнамент із села М’якиш Новий (повіт Ярослав), Центральна смуга — буряк з гичкою, обрамлень із боків меншими смугами рослинно-геометризованого зображення чорнобривців. Не менш цікавий орнамент рушника із села Лагівців, Холм-щина. Це оспіване в піснях й легендах дерево розмарину. Ідучи до вінця, дівчата прикрашали волосся, вінок гілками розмарину, а хлопець припинав розмаринову гілоч-ку до одягу біля серця. її вважали символом любові.

Орнамент «гейсики» на малому рушнику, очевидно робочому, якого дружина вишила чоловікові, котрий йшов на заробітки.

У шахтах Зверху над орнаментом цікаво закомпоновано свіч-ники-трійники, адже Бог перебуває в трійці. Вісь так, із далеких часів від предків шйшов до нас оцей полотняний лист.

Орнамент із Жидачева Львівської області — ромб у квадраті — символ засіяного гіоля, покрайниці — баранці говорять, що врожай зійшов, полі заколосилося, а навколо зтоять обереги.

Функціональне призначення

Рушники - це відбиття культурної пам'яті народу, в їхні візерунках збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», «берегині», символіка червоного кольору, котрі знайшли подалі своєрідне переосмислення і оновлення.

У Україні рушникам завжди надавалося важливе образно-символічне значення. Вони - обов'язковий атрибут весільної обрядовості, предмет народного побуту, неодмінна забарвлення селянського житла. (Матейка К.М., «Український народний одяг», К.,1977,с.145. ).

У кожному районі склалися локальні особливості, що виявилось у композиції, колірній гамі, засобах шитва.

Сучасні майстри, продовжуючи традицію, наповнюють орнаментацію рушників новим змістом й образами, підсилюють їхні монументально-декоративне вирішення, розширюють діапазон застосування у громадському інтер'єрі.

Вишиті рушники здавна були поширені в Україні як неодмінний атрибут народного побуту, весільної та святкової обрядовості, як традиційна забарвлення селянського житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників, котрі, крім декоративного навантаження, малі великий образно-символічний зміст. У всьому декоративно-прикладному мистецтві немає іншого такого предмета, який бі концентрував у собі скільки різноманітних символічних значень.

Рушник супроводжував селянина протягом усього життя, і в радості, й в горі. Він завжди був символом гостинності - на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Під годину будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам. Там приймали новонароджених, із рушниками проводжали людину ти дорогою. Особливо значну роль відігравав рушник у весільному обряді як один з найважливіших атрибутів. Рушники дарували старостам, перев'язували через плечі, якщо на заручинах сягали згоди. Такі рушники називали плечовими. Рушниками зв'язували руки молодим, бажаючи їм щасливого подружнього життя.

Почуємо, побачимо, що нам скажуть,

Біленьким рушничком рученьки зв'яжуть.

На рушнику вінчались.

Колі б Мені, Боже,

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація