Реферати українською » Культурология » Історія стиляг. Молодіжна субкультура в СРСР (1950-1960 рр)


Реферат Історія стиляг. Молодіжна субкультура в СРСР (1950-1960 рр)

Страница 1 из 3 | Следующая страница
Історія стиляг. Молодіжна субкультура в СРСР (1950-1960 рр)
 
Сьогодні він грає джаз, а завтра той продасть.
 
Стиляга - в потенції ворог
З мораллю чужої слави і куцою
На комсомольську мушку стиляг;
Нехай переробляються і здаються!
 
50-60ті рокта знаменували собою значний переворот в свідомості людей Заходу. Ос-кільки будь-яка культура розвивається через виникнення та загострення своїх протиріч, що ведуть до кризи, дана культура стає не стала виключенням. У 50ті намітились початкові ознаки такої кризи. Однією із ознак цого стала поява контркультурних тенденцій, що перевертали пануючі до цого канони й ціності, стверджували нові, що здавались шокуючими, зухвалими. У літературі свого роду маніфестом «розбитої генерації» (бітників) ставши роман Джека Керуака «На дорозі», який оспівував життя американських волоцюг, котрі відкинули загальноприйняті буржуазним суспільством життєві ціності, цілі, норми поведінки. «Потрібно, щоб світло заповнили мандрівники із рюкзаками, що відмовляються підкорятись загальній вимозі споживання продукції, за якою люди повинні працювати зазаради привілею споживати все це барахло, яку їм на самом деле зовсім ані до чого… Переді мною постає грандіозне видіння рюкзачної революції, тисячі й навіть мільйони молодих американців мандрують із рюкзаками за спиною, піднімаються на міські, пишуть вірші, що приходять їм на думку, бо смердоті є добрими й, коячи дивні вчинки, смердоті підтримують враження вічної свободи шкірного, кожної живої істоти…» - Джек Керуак був першим письменником, який сформулював й проголосив тих ідеї, котрі одразу ж були взяті на озброєння найреволюційнішим поколінням Америки ХХ століття, бітниками. Батьками «розбитого покоління» можна вважати окрім Джека Керуака, також Уільяма Берроуза й Олена Гінзберга. Потім перед тим приєднавшись Ніл Кессіді. Також до бітників можна віднести письменників Кена Кізі, Олександра Троякі, поетів Григорі Корсо, Кеннета Рексрота, Гері Снайдера, Лоуренса Ферлінгетті. Батьківщиною «покоління розбитих» стала Каліфорнія, місто Сан-Франциско перетворилось на культурну столицю Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатів. У 1953 році почав видаватись невеликий журнал под назвою «City Lights» («Вогні великого міста», редактор Лоуренс Ферлінгетті), а ще через два рокта на Коламбус, центральній вулиці Сан-Франциско при видавництві був відкритий однойменна книжкова крамниця, де стали продаватись Перші книжки бітників, найзнаменитіші із які – збірка Керуака «На дорозі» і поема Гінзберга «Крік» (1955), своєрідний маніфест руху, який незабаром був заборонений для продаж.
Від початку рух бітників сформувався не лише як літературна чи художня течія, а і як доволі агресивно (навіть екстремістськи) налаштована ідеологічне угруповування, що почувала симпатії до марксизму, російського анархізму (із цого приводу масово перевидавались Кропоткін, Бунін), російській жовтневій революції й троцькізму одночасно. Якщо до цого додати протест проти американської зовнішньої політики, американської «суспільної думи» та «суспільної моралі», а також проти «найсвятішого» - американського способу життя, то можна уявити, як привабливо виглядала ця «лівацька» ідеологічна мішанина в очах інтелектуальної молоді. Джон Чіарді в своїй відомій з статтею «Епітафія розбитим», пояснював масовий успіх бітників тім, що «у молоді є усі підстави у тому щоб бунтувати проти нашої американської самозадоволеності. Кожен день вставати про пів на сьому, в вісім відмічатись у табельника, в п’ять повертатись додому й дивитись куплений в розстрочку телевізор – такий спосіб життя навряд чи може привабити молоду людину». Молоду людину 50х привабив бунт, звичайно ж бунт. Конформізм повоєнної Америки, загострені соціальні протиріччя й економічний пресинг на думку критика Герберта Голда, привели доти, що бітники «сам собі викинули із суспільства». Їх «пафос заперечення» досяг по справжньому «маяковських» масштабів «Геть вашу уладові, геть вашу релігію, геть вашу любов!».
Отже, протест бітників, із їхнього ідеями дороги, подорожей, наркотиків, дзен-будизма, гомосексуалізму тощо як вічної втечі від цінностей буржуазного суспільства, пуританства та ханжества «суспільної моралі», від традицій «цивілізації споживання, знайшов своїх послідовників й в подальший годину. За бітниками прийшли так звані «діти квітів», хіпі. Перше використання слова хіпі зафіксовано в передачі одного із нью-йоркських телеканалів від 22 апреля 1964, де цим словом був названа група молодих людей із довгим волоссям, що протестували проти В’єтнамської війни. Початком руху можна вважати 1965 рік США. Основним принципом субкультури було б ненасильство (ахімса). Хіпі показали світу новий ступінь духовного розвитку, збагатили світову культуру. Для розуміння цого достатньо лише перерахувати частину того, що сталося в суспільстві под впливом руху хіпі: сексуальна революція, терпимість до нетрадиційних сексуальних орієнтацій, одностатеві шлюби, легалізація ПАР в багатьох країнах, терпимість до расових відмінностей, вплив на моду, популяризація здорового харчування та вегетаріанства, антивоєнний рух (пацифізм), рух за альтернативну службу в армії, екологічні рухи, вільні подорожі (автостоп), альтермондіалізм. І рух бітників, й хіпі знайшли своє певне відображення над Сполучених Штатах, але й і по всьому світі.
Отже, а до чого власне тут радянські субкультури 50х-60х та власне явище стиляг?  
Про феномен стиляжництва багато писалося із точки зору культури: якими смердоті були, як їхнього переслідували, що смердоті любили. Розквіт стиляжництва припадати на період хрущовської відлиги, але й Перші стиляги з’явились в СРСР на заході сталінської епохи, на початку 1950х років. Стиляги були явищем суто радянським, хоча з’явились смердоті в результаті впливу західної культури. У 60ті рокта, як було б описано вище, захід сколихнула хвиля бурхливих молодіжних виступів. У США, Франції, Західній Германії молодь бунтувала, вон був незадоволена умовами життя, її безперспективністю. Їх виростило сус-пільство споживання, яку вперше за світову історію підняло матеріальний добробут на небувалий рівень. Однак, на думку молодої генерації, десь на шляху до цого був втрачена й духовність. Молодь почала шукати заміни, в країнах Заходу починаються заворушення, демонстрації. Радянська преса, пишучи про заворушення, розписуючи та смакуючи їхні, порівнювала становище молоді в капіталістичному світі зі спокійною впевненістю радянської молоді у завтрашньому дні, із її прагненням віддати усі свої сили справі побудови комунізму. Однак за фасадом звичайних хвастощів приховувалась зовсім інша дійсність. 60ті рокта для радянської молоді також були годиною пошуків, активного незадоволення режимом та з активними виступами проти нього. Доти ж політична ситуація цієї доби плюс радянська культура взагалі складали вельми плідний грунт для такого роду «шукань».
Викриття культу особистості Сталіна, що сталося на ХХ з’їзді КПРС 1956 році ознаменувало вухо нового періоду в житті радянської держави. Ліберальні перетворення, що почались услід за з’їздом, загальна лібералізація суспільного життя хоча й носили досить неповний характер, але й граючи на контрасті зі сталінською епохою справляли враження справжньої «відлиги» - весни, що прийшла вслід за суворою зимою. Суттєве, хоча і тимчасове, ослаблення тоталітарного контролю держави, загальна демократизація способів управління культурою значно пожвавили культурні процеси в СРСР, роблячи можливим ті, що десятиріччям раніше могло вважатись квитком на ешафот. Відігравали своєї ролі й загальні психологічні настрої епохи – деяка розгубленість, невпевненість й разом із тім карколомні неймовірні проекти хрущовської епохи (опанування космосу, природи взагалі тощо), загальне розслаблення та надії на майбутнє после сталінського жахіття. Доти ж после Другої Світової радянське сус-пільство деякий годину зберігало відкритість по відношенню до Заходу. Мільйони радянських солдатів повернулися додому, в їхнього розповідях фігурували враження про інше, європейське життя. Люди ще носили речі, прислані по ленд-лізу, а радянських кінотеатрах йшли «трофейні» західні кінострічки. Особливим успіхом користувались «Серенада сонячної долини», «Сто чоловіків й одна дівчина», «Облава», «Джордж з Дінкі-джаза», «Тарзан», «Дівчина моєї мрії», «Частка солдата в Америці», кінострічки за участю Діни Дурбін.
Не дивлячись тих, що фільми були довоєнного виробництва, смердоті користувались нечуваним успіхом. Вони були інші обличчя, інші пісня, інший одяг – інше життя, відмінне від того, до якого звикли радянські люди. Молодь ходила за десятком разів замірялися вбити тієї самий фільм, заворожена сценами із іншого життя, і немає сумнівів, що саме звідси найчастіше копіювались ходу, танець, зачіски, одяг – стиль іншого світу. Це було б наслідування, а чи не копія, бо копіювання було б неможливим через політичну ситуацію – залізна завіса того годину уже повстала всерйоз й надовго. І усе ж таки таки молодь 50х всіма силами намагалась бути схожими на людей з того яскравого світу, який смердоті могли спостерігати на екранах кінотеатрів. У клубах й будинках культури в тій ж годину іноді грали джаз, «Караван» Дюка Веллінгтона був на вершині своєї популярності, молодь активно записувалась в гуртки фокстроту. Улюбленими танцями крім фокстроту були також бугі-вугі, а пізніше – твіст та шейк. Причому, радянські стиляги на обмежувались доволі небагатими знаннями в цій області та вигадували власні варіації на задану тему модного танцю (бугі-вугі), так, існували «атомний», «канадський» чи «трійний Гамбурзький» стилі. Перші два мало чим відрізнялись один від одного й були певною варіацією на задану тему танців джіттер баг, лінді хоп й бугі-вугі. «Трійний Гамбурзький» був повільним танцем, що був схожий на слоу-фокс. Меломани насобачилися виготовляти саморобні платівки з старих рентгенівських знімків – це називалось «музика на ребрах». Отже, ним у кінці 40х серед любителів джазу, танців та західних фільмів з’явився новий тип міського модника – стиляга. Це слово було б не самоназвою, а винаходом офіційної преси. Вперше воно та виникло в сатиричному нарисі Д.Бєляєва «Стиляга», що був надрукований в журналі «Крокодил» в 1949 році в рубриці «Типи, що йдуть у минуле». У фельєтоні описувався вечір в студентському клубі, де з’являється безглуздо виряджений на закордонний манер, зухвалий, неосвічений юнак, що хизується своїм строкатим одягом й навичками в закордонних танцях. І усі ці навички, слова автора, викликають сміх та бридливу жалість в інших студентів. У тому ж випуску, до речі, був опублікована стаття про «безродних космополітів», що стало сигналом для початку кампанії проти західних впливів, й з тихий пір стиляг нерегулярно висміювали в пресі, але й і «проробляли» на комсомольських зібраннях, а ретиві дружинники переслідували їхні на вулицях. Алі про це, напевне, пізніше. Тім не менш, стиляги виявились типами, що йдуть над минуле, а скоріш в майбутнє, смердоті проіснували протягом 50х років й благополучно дотягнули до 60х, щоправда пізніше смердоті стали називати собі уже не стилягами, а «штатниками».
Портрет перших стиляг кінця 40х частково дійшов до нас завдяки нарисам сатириків: «У дверях з’явився юнак. Він мав чудово безглуздий вигляд: спина куртки яскраво помаранчева, а рукави та поли зелені; таких широких штанів канарейково-горохового кольору я - не бачив навіть в рокта знаменитого кльошу; черевики ж на ньому являли собою хитромудру комбінацію з чорного лаку та червоної замші. Юнак сперся про одвірок дверей й якимось на рідкість розв’язним рухом закинувши праву ногу на ліву, после чого з’явились шкарпетки, котрі сліпили очі, доти смердоті були яскраві..».
У цьому описі цікава не лише мода, але й і пластика стиляги: «на рідкість розв’язні рухи» були ретельно продуманими та невипадковими. Стиляги тілесно оформлювали собі як люди вигадливі, навмисно манірні. Їх нові жерсті: закинута тому голова, зарозумілий погляд зверху вниз на оточуючих, особлива «розгвинчена» ходу – свідчили про приналежність до богеми. Схожі прийоми застосовували й денді ХІХ століття, навмисно розтягуючи слова й тренуючись повільно ходити. І, звичайно, пластика в деякій мірі диктувалась костюмом: «Небувалий одяг змушував по-іншому рухатись, інакше танцювати. Скоріш на в музиці, в нових ритмах ховалась потреба інакше одягнутись, якось позначити собі», - зазначає Р.М. Кірсанова.
Щодо власне одягу, то ми не був сліпо скопійований із американського зразку. У Перші рокта існування даного феномену, зовнішній вигляд стиляги був скоріш карикатурним – широкі яскраві штани, мішкуватий піджак, капелюх з широкими крисами, немислимих кольорів шкарпетки, горезвісна краватка «пожежа джунглями». Пізніше зовнішній вигляд стиляги перетерпів значних змін: з’явились знамениті брюки-дудочки, збитий «кок» на голові, елегантний піджак із широкими плечима, вузька краватка «оселедець», котра зав’язувалась на мікроскопічний вузол, парасолька-тростинка. Актуальними у стиляг вважались светри «із оленями», в наслідування героям фільмів «Серенада Сонячної Долини» і «Дівчина моєї мрії». У якості взуття в середовищі стиляг вітались гостроносі черевики на високій каучуковій підошві (так кликана «манна каша»). Літом малі велику популярність яскраві сорочки в «гавайському стилі» - різнобарвні, із квітковими та іншими малюнками. Таким чином образ стиляги еволюціонував від епатажу до елегантності.
Особливим щастям також вважалось матір суворий, але й вишуканий костюм, наприклад, із тонкої англійської вовни. І, звичайно, пальто – предмет гордості денді епохи відлиги. Цілком залежало від фантазії та удачі. Один із модників тодішнього Невського згадував як він дивом купивши «для рекламного кидка» швейцарське, до кісточок пальто небесно-блакитного кольору. Весною та восени стиляги носили плащі, котрі найчастіше шили сам із брезентові. «Багато із цих промов робились ціною
Страница 1 из 3 | Следующая страница

Схожі реферати:

Нові надходження

Замовлення реферату

Реклама

Навігація