Реферат Образ Америки.

Образ Америки… Досить складно Мені почати своє невелике оповідання на задану тему. Культура США для мене – наче велика ковдра, пошита із невеликих клаптиків – кожен із які – певне відчуття, асоціація, спогад чи знання. Прочитане нещодавно, здається, зробило цю ковдру ще более розмаїтою. Отже, котрі асоціації найперше спливають Мені на думку щодо Сучасної Америки? Ну, по-перше, глобалізація й перевага масової культури як загальні категорії, Макдоналдс й Голівуд як частковості. По-друге, надмірне опікування власною дещо героїзованою історією: Мейфлауер, першопоселенці, колонізація, країна великих можливостей й виконання «американської мрії», «невроз синівства», прагнення вивести генеалогію із якнайглибшої давнини й т.п. По-третє….Знані університети, боротьба за канон, макдоналізація вищої освіти. Афроамериканці, політкорректність, Мартін Лютер Кінг, ріп й молодіжні субкультури. Феміністичний рух, альтернативне мистецтво, антиглобалісти. Асоціативні виряджай витікають один із іншого, змішуються, змінюються до невпізнанності й ця багатогранна гама, мабуть, й становить образ культури як такої – заглибленої в історію й розкинутої в просторі незлічимих аспектів.
Алі в даному випадку ми маємо справу із надзвичайно цікавим феноменом – країною, що укоренилася на «вільних», «незаселених» землях й в досить короткий, в історичних рамках, годину створила не лише певну культурну особливість, а і також змогла транслювати її усьому світові. Цікаво, по-перше, ті, у свідомості тихий самих першопоселенців, білих європейців-колонізаторів, землі, на які взяла свій вушко Америка як така, дійсно були незаселеними й вільними. Апологію й аргументацію такої точки зору Карло Гінзбург вдало знаходить в роботів швейцарця за походженням, представника голландської Ост-Індської компанії Жана-П’єра Пюррі. Для нього Америка є тім самим уособленням «ідеальної широти», широти землі обітованої (лише, на шкода, над тій півкулі) й саме тому там має бути створена «добра європейська колонія», котра дасть змогу, по-перше, європейцям жити в багатстві й добробуті, й, по-друге, нецивілізованим й лінивим дикунам нарешті пізнати блага роботи й «цивілізованого життя». Аргументація Пюррі заснована, звичайно, на Біблії. Книжка Виходу, котра, на думку прихильників ліберального сіонізму, проголошує девіз: «народ без країни знайшов країну без народу» (тім самим ігноруючи проблему війни із хананеянами) дає дуже зручну підставу таким саме чином «не помічати» корінне населення існуючих й майбутніх європейських колоній. У прочитанні Пюррі шлях на Землю обітовану ставши зразком, виправданням завоювання світу (й конкретно Америки) європейцями. Також дуже корисною стала Книжка Левіт, де стверджувалось, що «ві прибульці й поселенці у Мені», тобто що (аби) усі люди мають рівне декларація про володіння землею, не залежно від «стажу проживання» на певній територї та будь-яких інших ознак, крім, звичайно, сили. Сила стала правом, а сили в тогочасних європейців не відняти. Отже, Гінзбург називає Жана-П’єра Пюррі одним із перших провісників капіталістичного завоювання світу й, мабуть, не дарма.
Карло Гінзбург торкається проблематики рабів й тут ще за принципом асоціативних рядів ми можемо легко перескочити на афроамериканську проблему, котра куди як загострилась после Громадянської війни 1861—1865 рр., й стала уже зовсім нестерпною (із точки зору білої людини, звичайно) в 60х роках ХХ століття. Негритянський протест проти расового пригнічення в ХХ ст.. розділився навпіл й коливався між двома полюсами – прагненням до інтеграції й прагненням до сепаратизму. перший полюс, досить мирний й дещо ідеалістичний, представляли Гарлемський Ренесанс 20х років й звичайно Рух за громадянські права, із його стратегією непротивлення, близькою до вчення Махатми Ганді й бажанням досягти світу й рівності між білими та чорними. Алі, немає сумнівів, що велика кількість негритянського населення уже не могла задовольнитись лише пісеньками «Ми поборемо», маршами та петиціями, кінцевою метою які було б лише вирівняння прав із білими, й це после всього, що було б! На такому плідному ґрунті й зростали екстремістські організації на кшталт «Ісламської нації», «Чорної пантери», «Організації афроамериканської єдності». Ідеологи цих організацій Малколм Ікс й Франц Фанон змогли вигідно скористуватись суспільними настроями нетерпимості й готовності до боротьби, котрі розповзалися в 50-60х серед малозабезпеченого афроамериканського населення. Революційна риторика Малколма Ікса, головного ідеолога «Ісламської Нації», який й дотепер залишається однією із провідних фігур афроамериканської культури, був своєрідною пропагандою ненависті, демонізації білих (цей аспект він унаслідував від Ілайджи Мохаммеда, свого вчителя). Він аби працював із комплексом провини, який виникає у жертв насильства, якими по суті й були негри. Ікс проповідував боротьбу силою, спираючись на низку аргументів: по-перше, це самозахист, по-друге, моральні аргументи діють лише на моральних людей, а чи можна назвати так білих?, по третє, білі говорять на мові сили тих влади, тому час б й негрів засвоїти цю мову. Досить гармонійно сюди вписується й голос Франца Фанона із його вченням про катарсичну дію насильства: в колоніальній системі, в системі пригнічення, мова уже не може іти про моральність, лише про силу, тому лише кровопролиття, організоване пригніченим народом може очистити людей від психології рабів, позбавити від відчаю та бездіяльності, повернути почуття власної гідності. Можна сказати, що пропаганда насильства в чорній риториці 60х, дуже сильно вплинула для культури, літературу й … самопочуття білих.
А цей аспект дослідив один із найвідоміших американських фольклористів, професор антропології й фольклористики університету Берклі Ален Дандес. Досліджуючи такий чудернацький аспект американського фольклору 60х як анекдоти про слонів, він прийшов до висновку, що в дещо дитинних, але й дуже насичених сексуальністю анекдотах про слонів, котрі звичайно зображуються як агресивні, гіперболічно великі й статево сильні звірі, які здатні злягатися із будь-ким, будь-де, будь-скільки й будь-як, зображуються ніхто інші як.. негри. Після подій 60х років, а саме негритянського радикального руху, значно виросла тривожність в лавах білих, підняв голову тієї первісний страх, який в підсвідомості білих був пов’язаний із неграми. Негр ставши сприйматись як жахлива фалічна сила, із якою не можна не рахуватись, уявна статева перевага й загальний містичний ореол чорношкірих лякали білих. І саме для боротьби із подібним неврозом й застосовувалась техніка дитячого гумору, Яка перетворювала негра на слона.
Ос-кільки, на щастя, негритянська боротьба за рівні права здобула перемогу, то тема анекдотів про негрів стала досить болючою – не варто ж чіпати рану котра тільки-тільки почала загоюватись, щоправда? На цьому підґрунті у тому самий годину виник цілий ряд анекдотів про бідні національні меншини Америки: білі бідняки не відрізнялись войовничістю, є тією проблемою їхнього пригнічення ніколи і не повставала, тому смердоті не являли собою ніякої загрози для благополучного середнього класу американців. Тім самим негри аби виводились із под загрози висміювання за національною (расовою?) ознакою й тепер уже відмовлялися віддушиною для виходу агресії та інструментом для затвердження почуття вищості.
Негритянська спільнота дала Америці й світові досить багато цікавих культурних явищ, таких як, наприклад, джаз, хіп-хоп, основними елементами котрого були графіті, брейк-данс, диджеї та ріп. Саме це останнє (хоча, на мою думку, все надбання хіп-хоп культури не варто й одної пісня Луї Армстронга та Елли Фіцжеральд) міцно затвердило собі на авансцені світової молодіжної культури й… стало відправною точкою для постання «маркетингу крутизни». Отже, ми робимо стрибок одразу на 20 років, в 80ті, та і в зовсім інший світло – світло споживчої культури, брендів, coolhunter-ів, полювання за крутизною, «іронічного споживання», кемпу й молодіжних субкультур. Наомі Кляйн досить сумно констатує, що на даний момент 80-х, не залишилось, мабуть, ані одного шляху, ані одної штрихи, котрі не були б остаточно комерціалізовані, визначені та охоплені всюдисущими брендами. Свобода продається, продається й Вудсток, комерціалізація крокує надшвидкими темпами. Вперше маркетологи відкрили для собі молодь як надзвичайну споживчу силу. Використовуючи підліткове прагнення бути як усі, стадний інстинкт, бренді починають орієнтуватись на молодіжну культуру, женучись за крутизною, «крутими» представниками молодіжних субкультур (особливо прислужився хіп-хоп). Алі цей шлях закінчився глухим кутом - «неторканих» покладів крутизни вулицю скоро ні залишилось, бренді повністю замінили сутність будь-якої субкультури, перетворили її на чисту форму, майже замінили її собою. «Культурна стервятничество» поглинало й продовжує поглинати будь-які спільноти, котрі намагаються поставити собі впоперек мейнстріму за допомогою форми, стилю, не мають под собою твердого ґрунту. Комерціалізації непідвладні, на думку Наомі Кляйн, лише тих рухи, котрі відпочатку виявляли собі не є через наявність певного стилю та ознак, тому запозичення стилю не може із ними нічогісінько зробити.
Комерціалізація, про якої каже Наомі Кляйн, дещо перегукується із явищами глобалізацію та макдоналізації. Маршал Маклюен описавши автомобіль як один із агентів макдоналізації: автомобіль – це ті, без чого не може уявити своє життя ані один повнолітній американець. Великий автомобіль взагалі в деякій мірі може вважатись одним із символів Америки, хоча Маклюен подає нам метафору-порівняння його із «обрезклим чоловіком середнього віку, він з'явився після дурного періоду перше кохання між Америкою і автомобілем». Алі автомобіль відіграє в американській культурі дуже цікаву роль: він ставши своєрідним зрівнювачем фізичного простору й разом із тім соціальної дистанції. Автомобіль розбив місто на безліч передмість, розділив місце роботи із місцем проживання, надав сутнісно нові форми усім просторам, котрі поєднували та роз’єднували людей. Саме йому ми можемо дякувати за створення «асфальтових джунглів». Авто стало великим уніфікатором та інтегратором, який робив пересічну американця все более пересічним. Автомобіль ставши агентом макдоналізації в певній мірі через ті, що він створив автомагістралі й улюблені місця зібрання, котрі були по-перше дуже схожі одне на одне в будь-яких куточках країни, а, по-друге, були доступними для всіх. Люди стали непросто матір стандартизовані товари (авто в їхнього числі), їхні стали матір усі. Навіть найвищий прибуток не може звільнити американця від його «середньо класового» життя, і навіть найнижчий прибуток дає кожному можливість в певній мірі долучитись впритул до життя. Отже, на прикладі автомобілю ми можемо побачити до того числі як діють основні принципи макдоналізації за Рітцером: ефективність, передбачуваність, контроль. У будь-якому куточку країни (та і тепер світу) можна сподіватись знайти стандартну якість й набір товарів, стандартний інтер’єр, стандартну атмосферу й обслуговування. Звичайно цей термін стосується не лише гастрономічного аспекту життя, Рітцер говорити про макдоналізацію також освіти та всього життя загалом. Стандартні міста, стандартні товари, стандартне життя. Картина хоч й дещо спрощена, але й лякаюча.
Ос-кільки ми уже почали говорити про 80ті, слід звернутись також до так званих «культурних війн», про якої нам розповідає М. Гронас в з статтею «Диссенсус». Культурні війни являли собою гостру суперечку між так званими «каноноборцями» та «канономольцями», таке розділення повністю співпадало із умовним але й досить стійким розділенням тодішнього американського суспільства на дві частини – «ліві», «праві» - що приблизно відповідає двопартійній системі. Тією годину усі серйозні економічні запитання та проблеми «великої політики» були вирішені, тому вся увага суспільства й накопичена соціальна енергія виплеснулась до сфери символічної війни, війни за канон. Культурне протистояння замінює собою політичні конфлікти й тому суттєвим стає контроль над агентами ідеологічного та культурного впливу – вищими навчальними закладами. На навчальних заставах що? Правильно, програма, тієї самий канон літератури, Яка назавжди (можливо) залишиться в пам’яті слухачів, сформує певну національну, культурну ідентичність та естетичні смаки. Саме через це війни за канон набули такого розпечення як справжні релігійні війни. Прогресивісти закидали, що існуючий канон не відповідає інтересам різноманітних меншин – не міститься творів ані однієї жінки, ані одного чорношкірого, ані одного проявленого гомосексуаліста тощо. Канон сприймався як певний різновид парламенту – якщо твір жінки увійшов в нього, то можна вважати що права жінок враховані й захищені. «Канономольці» ж консервативно тримались за існуючий канон, але й врешті решт програли змагання. Гронас також відмічає, що існує два підходи до канонізації творів: соціологічний (статус тексту як його зовнішня функція історичних обставин) та аксіологічний (постулювання того, що канонічність – іманентна властивість певного тексту). Алі це стосується более дослідження самого поняття канону. На думку Гронаса, культурні війни продовжуються, в боротьбі за списки поки що перемогли «ліві», але й невідомо, чи затримається це на якийсь більш-менш значний період години, чи старий перевірений канон таки вистоїть.
Отже, таких аспектів можна підібрати безліч, але й охопити неохопне неможливо, безліч книжок було б й ще якщо написано на задану тему: Америка хвилювала й хвилює уяву багатьох видатних особистостей, й, мабуть, для цого є підстави.
 
Автор: Топилина Ганна, Києво-Могилянскька Академія, ФГН-3, 2007

Схожі реферати:

Нові надходження

Замовлення реферату

Реклама

Навігація