Реферати українською » Культурология » Що знаю обраного фаху


Реферат Що знаю обраного фаху

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Дальневосточный державний технічний університет


Гуманітарний інститут

Реферат на задану тему

«Що знаю обраного фаху»

спеціальність: лінгвістика і межкультурная комунікація (лингвист-переводчик)

Учениця 11 «А» сш№40 м.Владивостока

Васильченко Ірина Юріївна


Владивосток 2000


План


  1. Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3


  1. Більшість.

  1. «Мова – засіб людського спілкування». . . . . . . . . . . . . . . . 3

  2. «Переклад – це автопортрет перекладача». . . . . . . . . . . . . . . . 6


  1. Укладання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13

  2. Вступ.

Спеціальність лингвист-переводчик будується на знанні двох наук: лінгвістики і перерахування. Лингвистика – наука про мову, вивчає його переважають у всіх аспектах. Переклад посідає особливе місце серед інших напрямів мовного посередництва. Переклад – це взаємодія як двох мов, а й двох народів, різних культур, укладів життя, традицій. Ось який визначення дає Ньюморк, англійський перекладач і викладач перекладу: «Переклад – це діяльність, яка полягає у спробі замінити письмове повідомлення чи висловлювання однією мовою тим самим повідомленням чи виступом іншою мовою. В усіх випадках ця спроба пов'язані з деякою втратою значення внаслідок ряду факторів»1. Письмовий переклад можна розділити на дві групи: науково-технічний та літературний.

«Питання перекладу науково-технічного тексту обіймають усі значніше місце у загальному контексті прикладної проблематики теорії перекладу. Це є цілком закономірним відбитком того розвитку, яке притаманно людської цивілізації і фізичної культури!»2 Працюючи над відповіддю питанням, що знаю спеціальності лингвист-переводчик, з багатьох труднощів і тим вычленила два напрями: з мовознавства – мова, як засіб людського спілкування, виникнення західноєвропейських мов. Друге – у сфері літературного перекладу: поетичний переведення у аспекті «переклад – автопортрет перекладача».

Мова – засіб людського спілкування.

«Своєрідність мови впливає сутність нації як тієї, що розповідає у ньому, і тієї, на яку він чужій, тому ретельне вивчення мови має містити усе, що історія та філософія пов'язують із внутрішнім світом людини, - писав Вільгельм фон Гумбольдт, найбільший философ-языковед XIX століття. Людина та людина тільки з мови… немає думок без мови, людське мислення стає можливим лише завдяки мови»3.

Вивчення будь-якої мови починається з вивчення її походження, з законів його розвитку. Є процеси в мовознавстві, в лінгвістиці, властивих всім мовам, є такі, що відбувається діють лише у групі й одне мові.

«Мова – найважливіше засіб людського спілкування. Без мови людське спілкування неможливо, а без спілкування може бути й суспільства, а тим самим людини. Без мови може бути і мислення, тобто. розуміння людиною дійсності і у ній», - так визначив значення мови вчений-лінгвіст А.А.Реформатский. Він дійшов висновку, що: «1) мову не природне, не біологічне явище;

  1. існування й розвиток мови не підпорядковане законам природи;

  2. фізичні ознаки людини (наприклад, расові) немає ставлення до мови;

  3. мовою мають лише люди – це друга сигнальна система, якої немає в тварин»1.

Мова займає своє місце серед громадських явищ. Він є необхідною передумовою існування й розвитку людського суспільства. Мова – елемент духовної культури. Національна мова – це форма культури. Він пов'язані з культурою і немислимий поза культури, як і культуру немислима без мови.

У мови є специфічні риси. Основна їх – співвідношення мови та мислення. Усі, про що ми думаємо, народжується з урахуванням мови та закріплюється у ньому. Мова і мислення утворюють єдність. Вони виникли історично одночасно. Усі люди мислять, але висловлюють ці думки говорять різними мовами по-різному. Національні особливості мов найменшого стосунку до логічному змісту висловлювання немає. Те саме стосується і до лексичній, граматичної і фонетичної формі висловлювання на тією самою мовою.

Мови розвивалися і розвиваються разом із суспільним ладом. З виникненням тій чи іншій нації пов'язано й виникнення национально-литературных мов.

У історико-культурній плані перехід від феодалізму до капіталізму пов'язані з так званої епохою Відродження. Що стосується мови епоха Відродження висунула три проблеми:

  1. створення й розвиток національних мов;

  2. вивчення й освоєння різних мов у міжнародному масштабі;

  3. перегляд долі античного і середньовічного лінгвістичного спадщини.

Нова національна культура зажадала і єдності мови всієї нації. Цей спільну мову було бути мертвим, і навіть повинен бути здатним до гнучкому й швидкого розвитку. У різних народів процес формування націй і національних мов протікав у різні століття, по-різному темпі і з різними результатами.

Італійський поет Данте написав книжку віршів «Нове життя», присвячених Беатріче в тисяча двісті дев'яностому року, не так на латинській мові, але в італійському. На думку Данте, народний мову шляхетніші латини, оскільки це мову «природний», а латину - мову «штучний». «Божественна комедія» Данте, сонети Петрарки і «Декамерон» Боккаччо були блискучим доказом переваги нового національного мови. На народною мовою було написано звіти про великих подорожах Колумба, Веспуччи. Філософ Джордано Бруно і видатний учений Галілей також перейшли з латини на національний мову. Італійський мову склався грунті тосканских говірок.

Французький літературну мову стався від схрещування народної латини з різними кельтськими діалектами біля Галлии ще донациональную епоху. Епоха Відродження захоплює вже сформовані французькі діалекти, серед яких головне значення, історичному розвитку Франції, отримує діалект Іль- де – Франс з центром у Парижі. У тисяча п'ятсот тридцять дев'ятому року наказом Франциска I цей французький національний мову вводиться як державної мови. Це було спрямовано, з одного боку, проти середньовічної латини, з другого – до місцевих діалектів. Група французьких письменників, об'єднана в «Плеяду», палко пропагує новий літературну мову й починає шляху його збагачення та розвитку. Збагачення мови йшло з допомогою запозичень з мертвих літературних мов, з живих діалектів, воскрешались архаїзми, винаходилися неологізми. Практично всі це показав Рабле у своєму відомому творі «Гаргантюа і Пантагрюель».

У таку епоху розвитку французького літературної мови при Людовіку XIV панують інші тенденції. Вожла, головний теоретик епохи, ставить першому плані «добрий звичай» подвір'я і вищого кола дворянства. Основний принцип мовної полеміки зводиться до очищенню та нормалізацію мови, оберегаемому створеної тисяча шістсот двадцять шостому році французької академією, яка видавала нормативний «Словник французької». Декілька слів про статусі французької. Нині французьку мову одна із одинадцяти найпоширеніших мов у світі. Кількість котрі розмовляють французькою становить 104612 тис. людина. До них належать лише населення, котрій французький є рідною мовою. Двісті п'ятдесят мільйонів розмовляють етой мовє.

французька мова одна із офіційних та скорочення робочих мов ООН й низки спеціалізованих установ ООН з питань освіти, науку й культури – таких як ЮНЕСКО, міжнародний суд, Всесвітня метеорологічна організація, Всесвітня організація інтелектуальної власності, міжнародна агенція за "атомною енергії, Всесвітня організація охорони здоров'я.

Через війну історичного поступу у низці європейських франкомовних країн французьку мову, використовуваний населенням цих країн, придбав специфічних рис, які у певної міри відрізняють його від мови французького. У цьому французьку мову зберігає своє внутрішнє структуру. Та особливо віра французьку мову впливає характер контактів з іншими мовами.

Прикладом розвитку літературної мови «з схрещування і усунення націй» може бути англійська мова. У історії англійської різняться три періоду: перший – від найдавніших часів до XI століття – це англосаксонських діалектів. Тоді англы, сакси і юти завоювали Британію, відтіснивши тубільне кельтське населення у гори і на море і бритов через море на півострів Бретань. «Готичний» період англійської історії пов'язані з англосаксонско-кельтскими військами й жорстокою боротьбою із данцями, які полонили англосаксів в IX - X століттях і лише частково злилися із нею.

Поворотним пунктом було навала норманнов (офранцузившихся скандинавських вікінгів), які розбили війська англосаксонського короля Гарольда. Підкоривши Англію, нормани утворили феодальну верхівку, королівський двір і вище духовенство. Переможці говорили французькою, а переможені англосакси мали мову німецької групи. Боротьба цих двох мов завершилася перемогою справжнього і загальнонародного англосаксонського мови. Словниковий запас мови сильно поповнився з допомогою французької. Ця епоха називається среднеанглийским періодом (XI-XV ст.).

Новоанглийский період починається з кінця XVI століття пов'язаний діяльністю Шекспіра і письменників – «елизаветинцев». Цей період належить до розвитку національної англійської, оскільки середньовічні процеси схрещування вже завершилися і Львівський національний мову склався з урахуванням лондонського діалекту.

Лексика англійського національного літературної мови прозоро відбиває «двоєдину» природу словникового складу цієї мови: слова, які позначають явища побутові, хліборобські терміни, сировину, - німецького походження. Слова, які позначають «надстроечные» явища – державне правління, право, військову справу, мистецтво – французького походження. Особливо яскраво виявляється в назві тварин і звинувачують страв їх.

У граматиці основа у "англійському мову теж німецька, але у среднеанглийском періоді дієвідміну скоротилося, а схиляння утратилося, і синтетичний лад поступився аналітичного, як французькій мові.

Отак створювались і розвивалися мови у Європі. Італійський, французький, англійський, німецький, іспанський входять до групи західноєвропейських мов.

У западногерманскую підгрупу входять англійську і німецьку мови поряд з іншими. У романську підгрупу входять французький, італійський, іспанський. Мови романо-германских груп стали основою гуманітарних інститутів, філологічних факультетів.

Вивчення мов вимагає знайомства з культурою, побутом, політикою країни, де цю мову рідний. Це ж можна згадати і майстерності перекладу.

«Переклад – це автопортрет перекладача». (Гейне)

«Перекладач від творця лише ім'ям рознится», - писав В.Тредиаковский. Корній Іванович Чуковський, який був однією з основоположників теорії перекладу, редактором збірника «Майстерність перекладу», вважав: «Я зрозумів, що гарний перекладач заслуговує пошани з нашого літературному середовищі, оскільки не ремісник, не копіїст, але художник. Він фотографує оригінал. Текст першотвору служить йому матеріалом для складного й часто натхненного творчості. Перекладач – передусім талант. А, щоб переводити Бальзака, він повинен хоч почасти перевтілюватися в Бальзака, засвоїти його темперамент, заразитися його пафосом, його поетичним відчуттям життя»1.

Є вираз: «Поезія – це гімнастика мови». Вона надає народної мови можливість розвинути також використовувати усі закладені у ньому виражальні засоби, а чи не обмежуватися найпростішими, розмовними, першими попавшимися. Різні літературні епохи, напрями, стилі – це ж різні системи мови.

Поета давнини Горація перекладали російські поети: М.Ломоносов, Г.Державин, І.Дмитрієв, В.Жуковський, А.Фет, И.Анненский, О.Блок. Російський перекладач В.Жуковський здебільшого відтворює оригінал з дивовижною точністю. Його мову такий сильний і багатий, що, здається, немає таких труднощів, із якими було голосував би він впоратися. Пушкін називав Жуковського – «геній перекладу».

Що потрібно від художнього перекладу? К.Чуковський вважає: «Від художнього перекладу ми вимагаємо, що він відтворив маємо як образи і думки перекладного автора, як його сюжетні схеми, але його літературну манеру, його творчу особистість, його стиль». Багатий словник сам собою ніщо, якщо він підпорядкований стилю перекладного тексту. На думку К.Чуковського, «словарні помилки - це головне. Набагато важливіше вловити злісні відхилення від першотвору, які органічно пов'язані особою перекладача і у своїй масі відбивають її, заступаючи перекладного автора. Одне слово, перекладач показує читачеві свою літературну Я»2. Свідченням такого явища Чуковський наводить вірші англійського лірика Персі Биши Шеллі у перекладі Костянтина Бальмонта. Дослідник пише: «Не окремі помилки (дуже численні) вражають у тому перекладі, а цілу систему помилок, цілу систему відсебеньок, що у своїй сукупності невпізнанно змінюють саму фізіономію Шеллі. Усі відсебеньок Бальмонта об'єднують у якесь струнке ціле, в усіх них і той ж галантерейний, романсовий стиль. Бальмонтируя поезію Шеллі, Бальмонт надає британському поетові своє власне розмашистість жестів»3.

Має рацію чи ні К.И.Чуковский? Саме це питання можна відповісти тоді, коли сама прочитаєш в оригіналі вірші Шеллі.

У тисяча дев'ятсот шістдесят третьому році видавництво «Іноземна література» випустило друком перший томик серії «Майстра поетичного перекладу». У передмові, відкриваючи серію, П.Г.Антокольский писав: «Це починання може це має зіграти значної ролі у розвитку культури поетичного перекладу. Радянськими поэтами-переводчиками нагромаджено чималий досвід, він потребує пильної уваги, вивчення, аналізу. Творчість поэтов-переводчиков ніде не зібрано, роботи їх розкидані окремими виданнях, яка виходили у роки, на різних роботах. Не всі читачі зазирають у зміст, аби з'ясувати, хто перевів популярне їм твір поета». Далі П. Антокольський справедливо ремствував те що, що критики нерідко ігнорують працю перекладача, вважаючи, нібито перекладачів і немає, а книжки переводяться російською мовою «натхненням святого духу».

Минулі роки все поставили б на місця. Невеликі книжки серії міцно зайняли своє місце на полицях читачів, численних бібліотек. Відразу утвердившись фактом сучасної поетичної культури, різнобарвні томики «Майстрів поетичного перекладу» відкрили нові, колись або взагалі невідомі, або тільки вгадувані межі таланту кількох видних поетів. Один із книжок цієї серії - книга віршів Марини Цвєтаєвої. Книжка називається «Просто серце». Деякі його будь-коли друкувалися. Цвєтаєва перекладала трохи, лише пробувала сили, та її внесок у мистецтво поетичного перекладу не переоцінити. Вона перевела Бодлера, Шекспіра, Гете, Рільке, Гарсіа Лорку. Переклад М.Цвєтаєвої Шарля Бодлера «Плаванье» займає цілком особливу увагу. На

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація