Реферати українською » Международные отношения » Політизація ісламу на Близькому Сході та зростання ісламського впливу в Палестині після її розділу


Реферат Політизація ісламу на Близькому Сході та зростання ісламського впливу в Палестині після її розділу

Страница 1 из 3 | Следующая страница

>Реферат: Політизація ісламу на Близькому сході з'явилися й зростання ісламського впливу у Палестині її розділу


Початок кризи у Палестинському рух опору (ПДС), збіглося демонтажем структур Організації звільнення Палестини (ОВП) біля Лівану, створило нових умов на допомогу пошуку реальної альтернативи пропонованих шляхах врегулювання відносин із Ізраїлем. Передусім це проявилося під час посиленні ісламського впливу у палестинської середовищі. На окупованій території, більшою мірою у секторі Газа, але й на на Західному березі р. Йордан стала чітко виявлятися стійка тенденція до зростання релігійних настроїв на палестинському суспільстві. Однак було б неправильним зводити витоки цього процесу лише у кризи в ПДС, забуваючи про діяльність численних груп ісламської спрямованості після розділу Палестини.

Сучасне організоване ісламське рух Палестини багато в чому зобов'язане діяльності Асоціації «Брати-мусульмани», яка створила свої осередки у цьому регіоні у другій половині 40-х років XX в. З причин, включаючи географічну близькість до Єгипту, «Брати-мусульмани» значно активніше діяли у секторі Газу, що навітьпредопределилось наявність тут понад стійких релігійних настроїв серед палестинського населення, порівняно з Західним берегом р. Йордан, у якому по більшу частину домінували світські націоналісти. Проте можна припустити, що на відміну від політиків мусульманські лідери концентрували свою увагу суто релігійної діяльності, уникаючи безпосереднього залучення у збройне протистояння Ізраїлю. Понад те, «Брати-мусульмани» в Палестині вважали, що й найперше завдання боротьба за формування справді ісламського суспільства шляхом системного і поетапного вибудовування основ ісламської моралі. Тим самим було мала досягатися мета духовної трансформації кожного палестинця, який міг би ідентифікувати себе, немов частку мусульманської умми. На думку лідерів «>Братьев-мусульман», лише з цій основі можна було починати боротьбу створення ісламської держави, за зразок якого бравсяраннеисламский халіфат1.

Разом про те заявлена планомірність і поступовість у реалізації завдань побудови ісламської держави які завжди знаходили розуміння і в окремих діячів Асоціації і прихильників. Прикладом цього й служити виникнення Ісламської партії звільнення (>ИПО). Її фундатором ставТагиад-Динан-Набхани (1905-1978). Уродженець селаИджзим біля Хайфи, він отримав релігійна освіта, що дозволило йому обійняти посаду кади в шаріатському суді Хайфи у період англійського мандата на Палестину. На початку 40-х років продовжив освіту у Єгипті, потрапивши до найбільш престижний серед мусульман каїрський університет «>Аль-Азхар». У зв'язку з тим, що це університет був оплотом єгипетських «>Братьев-мусульман», дивує те що, щоан-Набхани перейнявся ідеями Асоціації і почав її ряди. У стислі терміни, ще до його розділу Палестини шейхан-Набхани став помітної постаттю в ісламської середовищі. Після 1948 р. він повернулося на Палестину, поселившись спочатку у Наблусі, та був перейшов до Єрусалим.

Мабуть, ставши очевидцем розділу своєї батьківщини,ан-Набхани було миритися з тактикою поступовості,проповедовавшейся «>Братьями-мусульманами». 1950-го р. він з рядів Асоціації, через кілька років, в 1952-1953 рр. заснувавИсламскую партію звільнення.ИПО переслідувала той самий приз, як і «Брати-мусульмани» – створення ісламської держави. Проте між двома організаціями існували глибокі тактичні розбіжності. Проповідуючи ідею ісламського халіфату, шейхан-Набхани наполягав на необхідності використання радикальних революційних методів боротьби. Понад те, на відміну ідеологів Асоціації засновникИПО заявляв, формування мусульманського суспільства – не початок шляху до ісламського державі, а вінець цієї боротьби. На його думку, завдання формування справді мусульманського суспільства поза межами існування ісламського халіфату вважається нездійсненним, бо тільки за умов ісламського режиму правління можливо запровадження шаріату – основи життя правовірної умми. Виходячи з цього,Тагиад-Динан-Набхани відводив значно менше місце питання створення ісламських інститутів власності та проповідування ісламу.

>ИПО сходилася з Асоціацією «Брати-мусульмани» у цьому, що палестинська проблема перестав бути центральною чи найважливішою для мусульманської спільноти. Проте, шейхан-Набхани розглядав існування Держави Ізраїль і окупацію їм частини Палестини як виклику, кинутого всьому мусульманського світу. Він чудово бачив шлях розв'язання палестино-ізраїльського конфлікту лише за побудова ісламського халіфату у межах всіх арабських країн, але з урахуванням ісламської революції.

ДіяльністьИПО обмежувалася переважно Єрусалимом і Західним берегом р. Йордан. Проте формально так і була легалізована. ЛідерИПО двічі починав кроки щодо її реєстрації у МВС Йорданії, але двічі він отримував відмова. Після 1967 р.ИПО фактично припинила своє політичне діяльність, вважаючи неможливим проведення ісламської революції" у умовах окупації. Разом про те її структури формально продовжували зберігатися у підпіллі, не проводячи ніяких політичних дій. Цей стан «>замороженности» тривало остаточно 80-х, і тільки з початком інтифади на окупованих територіях почали з'являтися листівки, поширювані нечисленними прибічникамиИПО. Причому у вона найчастіше оті звернення друкувалися поза Палестини. Усе це свідчить, щоИПО, розбуджена повстанням, не змогла відновити свої втрачені позиції з палестинському суспільстві2.

У цей час по всьому Близькому Сході, включаючи Західний берег р. Йордан і Газу, був відзначений те бурхливе піднесення ісламських настроїв І що важливіше, чітко окреслилася стійка тенденція до політизації ісламу загалом. Мусульманські організації стали посилювати свій вплив як на повсякденному житті правовірних, але активно входитимуть у політичну боротьбу з державах регіону. На межі 70-80-х років сталися істотні події, вплив яких продовжує позначатися розвиток суспільно-політичної ситуації у мусульманському світі до нашого часу. У тому числі згадати повалення шахського режиму на ході ісламської революції" у Ірані 1979 р., збройне виступ ісламської опозиції, у Сирії 1979-1982 рр., вбивство президента Єгипту Анвара Садата членами радикальної мусульманської організації у 1981 р., виникнення потужних шиїтських військово-політичних угруповань у Лівані початок проведення ними збройних акцій проти Ізраїлю 1983-1984 рр. Безперечно, всі ці зміни годі було й зашкодити становищі всередині мусульманської умми на окупованих палестинських територіях.

Саме у ці роки у надрах Асоціації «Брати-мусульмани» – найбільшої організації мусульман Західним берегом р. Йордан й інформаційного секторів Газа – почалися важливі процеси. За деякими даними, на початку 1980-х років лише у секторі Газу налічувалося щонайменше восьми ісламських груп, нерозривно що з «>Братьями-мусульманами» чи що з рядів цієї Асоціації. До цього періоду можна віднести процес закладання основ авторитету і сфери впливу шейха Ахмеда Ясіна, що є найпопулярнішою духовним лідером мусульман Палестини у роки інтифади. У 1973 р. шейхА.Ясин створив і особисто очолив угруповання Ісламський об'єднання («>Аль-Муджаммаааль-Исламий»), що стала найбільшої організацією серед собі подібних структур «>Братьев-мусульман» і що діяла у секторі Газа. Після арешту в 1984 р.,продлившегося кілька місяців, Ісламський об'єднання очолив його прибічник ІбрагімЯзури3.

У значною мірою розширенню впливу ісламських рухів і закупівельних організацій серед населення окупованій Палестини сприяла діяльність університетів у секторі Газа і на Західному березі р. Йордан, відкритих після 1967 р., а точніше у 1972-1978 рр. Так, ісламські групи мали впливом серед учнів університетів, що є на на Західному березі (один – в Наблусі, другий – в Хевроні), соціальній та Ісламському університеті Гази. Їхні прибічники домінували в студентських радах цих вузів у роки. Всі ці університети (напередодні повстання на окупованих територіях налічувалося шість таких навчальних закладів) поклали основою своєї діяльності ісламські освітні і виховні методики. Вони розміщувалися центри поширення релігійної літератури та відеокасет з проповідями видатних діячів мусульманської умми. Ці центри використовувалися також і організації диспутів і ісламської пропаганди. З іншого боку, палестинці з окупованих територій могли отримати релігійна освіта поза Палестини, зокрема в каїрському університеті «>Аль-Азхар». Ця обставина забезпечувала ісламським групам на окупованих територіях додаткових можливостей для налагодження нових контактів із їх зарубіжними однодумцями. Така ситуація активно використовувалася до створення різних з благодійних фондів,финансировавшихся представниками багатих арабських країн Перської затоки, які давали різноманітну допомогу нужденним мусульманам, особливо у численних таборах біженців.

Найпримітніше й парадоксальна у зв'язку – ставлення Ізраїлю до активізації діяльності ісламських груп на окупованих територіях. Протягом 70-80-х років, до початку інтифади, ізраїльська влада як не перешкоджали роботі, а й всіляко підтримували їх. Досить згадати про відкриття ісламських університетів у роки, вирішенні для будівництва мечетей у секторі Газа і на Західному березі р. Йордан, з приводу створення мусульманських шкіл, клубів і торговельних центрів, що згодом перетворилися на налагоджену інфраструктуру,обеспечивавшую плідну діяльність ісламських рухів і закупівельних організацій серед палестинців. У цьому ізраїльська влада не приховували своїх планів поставити «ісламський заслін» діям світських націоналістичних фракцій ОВП (передусім руху ФАТХ) на окупованих територіях, розглянуті за головний загрози національній безпеці Ізраїлю. Так було в 1979 р. ізраїльські військові влади офіційно визнали палестинську організацію «Брати-мусульмани» як дозволеної релігійної асоціацію та надавали їй мовчазну підтримку. Важливо, що цим планом Ізраїлю приніс певний «позитивний» ефект. Зокрема, палестинські «Брати-мусульмани» тривалий час дотримувалися «позитивного нейтралітету» у відносинах з ізраїльськими органами влади, роблячи ставку, переважно, на гуманітарний аспект своєї діяльності. Понад те, межі 70-80-х років у деяких районах Гази і Західним берегом відзначалися сутички між послідовниками «>Братьев-мусульман», підтриманих рухом Ісламський Джихад, і його прибічниками ОВП, переважно представленими членами руху ФАТХ у зоні окупації4.

Відносини між палестинськими ісламськими організаціями та ОВП складалися складно. Так, Ісламську партію звільнення завжди негативно оцінювала діяльність ОВП. ЛідериИПО вважали, що дії ОВП вносять розкол в мусульманськуумму, оскільки її керівництво віддає пріоритет завданням національної боротьби на шкодуобщеисламским цілям5. Так само непримиренну позицію стосовно до світським націоналістам, передусім ОВП, обіймали та обіймають багатьох інших ісламські руху, і групи в Палестині. У той самий час голова Виконкому ОВП Я.Арафат, змушений у першій половині 80-х залишити Бейрут під тиском ізраїльської армії, спробував заручитися підтримкою ісламських угруповань. Після евакуації у Тріполі північ від Лівану Я.Арафат уклав пакт про «стратегічне співробітництво» із місцевими ісламськими рухами і структурами сунітського штибу, включаючи ліванських «>Братьев-мусульман», представлених Ісламської партією єдинобожжя. Лідер цієї сунітською угрупованняСайдШаабан заявляв, що «годі розв'язати палестинське питання без загальних зусиль мусульманської умми». Однак це маневр керівництва ОВП не приніс йому якихось серйозних результатів для налагодження контактів із палестинськими ісламськими силами. Понад те, невдовзі, а точніше у листопаді 1983 р., Я.Арафат і вірні йому загони ОВП змушені були покинути Північний Ліван під збройним тиском шиїтського руху «>Амаль» іотколовшейся від руху ФАТХ опозиційної фракції під керівництвом АбуМуси, посилення яких пов'язували з підтримкою, але тільки моральної, із боку Сирії. Поступово «ісламський чинник» перетворився для ОВП і очолював її Я.Арафата в джерелобльшей небезпеки, ніж опозиційні йому світські палестинські національні організації, знайшли союзника й заступника від імені офіційного Дамаска6.

У лавах Асоціації «Брати-мусульмани», що діяла на окупованих територіях, йшов процес подальшого розмежування, який привів до появи на політичної арені нового палестинського руху Ісламський Джихад. Наприкінці 1970-х років одне із невідь що відомих молодих діячів палестинських «>Братьев-мусульман» ФатхіШикаки прибув Єгипет вивчення медицини. Там його застала звістку про ісламської революції" у Ірані. Ці події та наступний іранський досвід перетворення суспільства надали на молодого палестинця величезне враження.Ф.Шикаки охоче взяв на озброєння іранську модель дії, доповнивши її деякими елементами практики єгипетських радикальних ісламських груп. Створювану ним рух Ісламський Джихад виник як об'єднання політичних осередків, члени яких розходилися в теоретичних установках з концепцією палестинських «>Братьев-мусульман», зокрема у питанні оцінки палестинського націоналізму. Прибічники цього руху сформували опозиційну фракцію всередині Асоціації, та був вийшли з його рядів, знайшовши повну організаційну самостійність від «>Братьев-мусульман». Щоправда, сам засновник Ісламського джихадуФ.Шикаки зберіг свою формальну членство в Асоціації «Брати-мусульмани».

Після повернення Палестину, в енергетичний сектор Газа,Ф.Шикаки та її соратники, у тому числі був великий відсоток випускників єгипетських університетів і мусульманських шкіл, почали активну пропаганду свої волелюбні ідеї. У межах цієї роботи вони створювали власну інфраструктуру (мечеті, школи, клуби), насамперед і головним чином секторі Газу. У першій половині 80-х діяльність руху полягала в теоретичним суперечкам з «>Братьями-мусульманами». Попри те що, щоФ.Шикаки і його прихильники займали спільне рішення з ряду питань з колегами по Асоціації, щодо окремих з принципових питань вони мали власну думку. Як вона та для «>Братьев-мусульман», їх єдиною метою було створення ісламської держави, у якому шаріат мав стати регулятором усіх сторін життя правовірних мусульман. ПротеФ.Шикаки та її послідовники кардинально йшли супроти «>Братьями-мусульманами» у питанні визначення засобів і методів реалізації поставленої мети. У підході до вирішення цього питання Ісламський Джихад міцно встав на позиції теорії ісламської революції. Ідеологи руху вважали, що наявність ісламської держави в у Палестині та його функціонування є неодмінною умовою розв'язання проблеми ізраїльської окупації цих земель. Понад те, вони вважали, що став саме джихад, будучи священної обов'язком кожного мусульманина, стане вирішальним кроком у напрямі формування ісламської держави. Водночас вони виступали послідовними прибічниками знищення Держави Ізраїль. Тим самим було рух Ісламський Джихад стало до опозиції реформізму палестинських «>Братьев-мусульман» та його концепції поступової трансформації палестинського суспільства. У цьому важливо відзначити, що Ісламський Джихад на відміну «>Братьев-мусульман» не відкидав національний аспект палестинської проблеми, який робили ставку світські угруповання ОВП7.

>Ф.Шикаки і його прихильники неодноразово демонстрували відданість свою ідеям радикалізму іконфронтационности, хто був притаманні деяких націоналістичних угруповань у складі ОВП.

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація