Реферати українською » Международные отношения » Єгипетсько-ізраїльські міжнародні відносини в аспекті палестино-ізраїльської проблеми в 80-90 рр.. ХХ століття


Реферат Єгипетсько-ізраїльські міжнародні відносини в аспекті палестино-ізраїльської проблеми в 80-90 рр.. ХХ століття

Страница 1 из 2 | Следующая страница

>Реферат:Египетско-израильские міжнародні відносини у аспекті палестино-ізраїльської проблеми, у 80-90 рр. сучасності


Найважливішу роль в зовнішній політиці Єгипту грають стосунки з Ізраїлем. З огляду на сформованих на Близькому Сході геополітичних умов Єгипет й Ізраїль довгий час стояли з різних боків барикад. Конфронтацію між двома країнами кілька разів виливалася у найтяжчі війни 1956, 1967 і 1973 рр. Та й після війни Судного Дня, не яка виявила явного переможця, але показала значно зрослу боєздатність єгипетської армії,А.Садат під тиском США прийняв стратегічне рішення на зближення із Ізраїлем. За ініціативної сприянні держсекретаря Г.Кіссінджера у вересні 1975 р. Ізраїль і Єгипет уклали проміжнеСинайское угоду, яким Ізраїль зобов'язувався залишити частина окупованій території Польщі і відвести свої війська на 30–40 км завглибшки. Сторони зробили заяву, де йшлося про неможливість подолання єгипетсько-ізраїльського і лише близькосхідного конфлікту силовими методами. Цю угоду викликало негативну реакцію в арабському світі, особливо у Сирії та серед палестинців, розцінили як Єгипту зі спільної фронту боротьби з Ізраїлю1.

Але Садат продовжив лінію сепаратних угод. Виступаючи у парламенті 9 листопада 1977 р., він заявив, що поїхати у Ізраїль для досягнення світу. 19 листопада він зробив свій історичний візит й виступив у кнесеті із закликом вимагати до висновку світу. Потім, у грудні цього року ізраїльський прем'єр-міністрМ.Бегин прибув у Каїр. Результатом цих двосторонніх контактів стало підписання 17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді єгипетсько-ізраїльських угод. Були підписані дві угоди: одне було присвячено врегулюванню палестинської проблеми, інше –египетско-израильскому мирному договору. Відповідно докемп-девидскому проекту,предусматривавшему, зокрема, створення на на Західному березі та Секторі Газа Палестинської автономії, в переговори з цього питання палестинці могли брати участь у складі йорданської делегації.

Після цього прагнення Каїра і Тель-Авіва до встановлення світу втілилося в підписанні 26 березня 1979 р. мирний договір. Єгипет став першою арабською країною, який визнав ізраїльську державу де-юре і де-факто і котра уклала з нею мирний договір. Вже у лютому 1980 р. обидві сторони обмінялися послами. По мирному договору Ізраїль зобов'язувався послідовно, протягом трьох років вивести свої війська з окупованій територіїСинайского півострова з її наступної демілітаризацією і введенням міжнаціональних сил. Мирний договір також містив пункти, які передбачали тіснекультурно-економическое і політичний співробітництво. Єгипетський керівництво прийняло закону про припинення економічного бойкоту Ізраїлю, підписало з Тель-Авівом угоди про співробітництво у сфері сільського господарства, культури, спорту, туризму, встановити прямого повітряного повідомлення2.

Але вже короткий час після підписання мирних угод стали очевидними розбіжність у єгипетсько-ізраїльських позиціях. Не минуло й двох місяців після їх підписання, як кнесет голосував за будівництво нових поселень на окупованих територіях. 30 липня 1980 р. кнесет прийняв Закон, яким «об'єднаний Єрусалим» «вічної і неподільної» столицею Ізраїлю, після чого були прискорені темпи «ізраїлізації» східної (арабської) частини міста. На грудні 1981 р. кнесет прийняв рішення про поширення ізраїльських законів на район Голанських висот. Провалилася спроба втілити в реальністькемп-девидское угоду про надання палестинцям автономії. Цю угоду передбачало проведення виборів у місцевих органів на окупованій території.Предусматривался п'ятирічний перехідний пе-ріод, протягом якого був би визначено остаточний статус територій Західним берегом річки Йордан й інформаційного секторів Газа. У межахкемп-девидской схеми передбачалося досягнення компромісного рішення на протягом року. Переговори з надання палестинцям автономії були розпочаті травні 1979 р. Але й до крайньому терміну 26 травня 1980 р. й надалі де вони принесли жодних результатів. Але це зупиняло Садата. Влітку 1981 р., тоді, коли ізраїльські літаки бомбили Бейрут, Єгипет й Ізраїль там підписали 3 серпня угоду, що поклала початок діяльності міжнаціональних зусиль і спостерігачів на Синаї3. Потім сталися події,подвергшиеегипетско-израильские відносини на серйозні випробування: під час військового параду 6 жовтня 1981 р.А.Садат було вбито терористами. Новим президентом АРЄ був обранийХ.Myбарак.

Після приходу до тієї влади новим президентом усталилася таку форму відносини Єгипту до Ізраїлю, через яку взаємовідносини Єгипту з повністю від загальної ситуації на Близькому Сході. Така позиція (а Х.Мубарак дотримувався її) передбачала підтримку відстані у відносинах Тель-Авівом. У цьому Х.Мубарак прийняв пропозицію ізраїльського прем'єр-міністраМ.Бегина відвідати Єрусалим, оскільки відмовлявся визнавати його статус «столиці Ізраїлю». Така зовнішньополітична лінія, явно спрямовану захистобщеарабских інтересів, не могла залишитися непоміченою в арабських столицях. Це й дозволило Єгипту поступово відновити колишньої престиж в арабському світі. Єгипет розкритикував ізраїльську політику, спрямовану на придушення палестинського руху на окупованих районах, засудив дії Ізраїлю, який, з одного боку, вів переговори щодо наданні палестинцям автономії, з другого, – продовжував будівництво нових поселень на окупованій території. Єгипетська ж дипломатія наполягала у тому, щоб Ізраїль погодився щодо участі у будь-якій палестинської організації, схвалила резолюції Ради Безпеки ООН № 242 і 338, і навіть вступив у контакти з помірним крилом ОВП. Ізраїльська сторона досить жорстко відреагувала ж на таку зміну позиції Єгипту стосовно близькосхідного конфлікту. По зауваженню відомого радянського аналітика, «прем'єр-міністр ІзраїлюМ.Бегин в «дружніх посланнях» президенту АРЄX.Мубараку неодноразово давав, що ізраїльські танки здатні знову з'явитися на Суецький канал, якщо єгипетське керівництво «посміє» від а остання влаштовує навіть Ізраїль зовнішньополітичного курсу, насамперед у питаннях близькосхідного врегулювання»4.

Серйозні розбіжності у єгипетсько-ізраїльських відносинах виникли під час ліванського кризи 1982 р. 6 червня 1982 р. армія Ізраїлю перетнула кордон Лівану Півдні і втрутилася у межі ліванської території. Як у час попередніх своїх військових акцій стосовно арабських країн, ізраїльське уряд стверджувало, такий крок було розпочато з метою забезпечити безпеку Ізраїлю5. Використовуючи своє переважна військову перевагу, ізраїльська армія просунулася далеко всередину країни до Бейрута, під ізраїльської окупацією виявилося близько сорока% території Лівану6.

>Myбарак жорстко відреагував на агресію Ізраїлю Лівані. Президент Єгипту зажадав від Тель-Авіва негайного припинення військових дій і відводу військ з ліванської території. Вирішили в максимально можливої ступеня «заморозити» відносини з ізраїльськими владою, посилити позицію АРЄ по палестинському питання. Переговори по Палестинської автономії перервалися до того часу, поки ізраїльські війська ні повністю виведено з Лівану. Скоротилися взаємні візити офіційних осіб про, контакти лінією туризму, міждержавних культурних зв'язків. Єгипетська печатку регулярно поміщала матеріали з політики уряду Бегіна. Нарешті, після різанини в таборах Сабра й Шатіла у вересні 1982 р. єгипетське керівництво прийняв рішення про відкликання свого посла з Ізраїлю. Х.Мубарак дав ТельАвіву, що Каїр не потерпить настільки грубих порушень прав арабських країн. Як справедливо зазначає колишнього посла США в Єгипті (1973–1979 рр.)Г.Эйлтс, «нікемп-девидские угоди, ніегипетско-израильский мирний договір перешкоджали Ізраїлю права здійснювати агресію проти арабської країни, і відгук посла був єдиним політичним жестом, який залишалося зробитиХ.Мубараку»7. «Після нападу Ізраїлю на Ліван, – писав Б. Галі, – в Каїрі мало знайдеться людей, які зберігали сподіватися позитивне розвиток арабо-ізраїльського переговорного процесу»8.

Каїр висунув три умови «розмороження» відносин із Тель-Авівом: 1) врегулювання питання проТабе; 2) сповнений спокус і беззастережний забирання з Південного Лівану; 3) згоду на повномасштабні переговори щодо врегулювання палестинського питання з участю палестинської делегації. Ці умови було виконано частково. Ізраїль зробив поступки лише з першому пункту. Тривалий час напруженість між Єгиптом й Ізраїлем вносив суперечка про прикордонної територіїТаба (площею близько 1 кв. км). Покемп-девидским угодам, ця галузь мала відійти до Єгипту, але ізраїльське керівництво відмовлялося від неї передачі. З квітня 1982 р. до вересня 1986 р. відбулося чотири раунду переговорів ізТабе з участю експертів США. Але вони не сприяли досягненню суттєвого прогресу у врегулюванні проблеми9.

До того ж у жовтні 1985 р. в єгипетсько-ізраїльських відносинах виник новий пік напруженості після двох інцидентів – вбивства Каїрі ізраїльського дипломати й вбивства групи ізраїльських туристів на Синаї єгипетським прикордонником. Річ навколо терориста було використане єгипетськими фундаменталістами для роздування антиізраїльських настроїв на Єгипті. У підтримку було створено громадські комітети, а саме його самогубства до слідчої в'язниці на університетах Каїра,Заказика іМансури пройшли масові студентські демонстрації з антиізраїльськими гаслами.

Після повернення Сінаю тон висловлювань Каїра щодо ізраїльської політики став жорсткішим. Цьому сприяв і те що, що, попри позицію офіційного керівництва антиізраїльські настрої єгипетському суспільстві завжди залишалися досить сильними. А Мубарак надто пильно дослухається до думки. Він пам'ятає, сталося з попереднім президентом Єгипту. Такий стан зберігається по сьогодні.Антиизраильские настрої домінують на єгипетської «вулиці», серед військової техніки та інтелектуальної еліти, а продовження радикалізація єгипетського суспільства це не дає приводу поліпшення двосторонніх відносин. У зв'язку з цим існує думка, що тотальний відмова прийняти існування Ізраїлю найбільшою мірою проявляється саме у Єгипті, попри висновок мирний договір10.

У цій ситуації втручання Вашингтона змусило Каїр вдатися до нормалізацію відносин із Тель-Авівом. Білий Будинок подав у Тель-Авів радника держдепартаментуА.Софаера, який організував зустріч ізраїльтян з єгипетської делегацією. Після неї з учасників зазначив, що сторони як ніколи близькі вирішення питання проТабе та нормалізацію двосторонніх відносин11. Під натиском США у вересні 1986 р. Мубарак зустрівся у м.Олександрії з прем'єр-міністром ІзраїлюШ.Пересом. Це був перші контакти вищого керівництва двох із серпня 1981 р. На думку одного радянського дослідника теми, єгипетському президенту, «поступаючисьамерикано-израильскому тиску, довелося поступитися реноме єгипетського керівника, який доти як жодного разу побував в Ізраїлі, але й не зустрічався з ізраїльськими керівниками»12. Під час зустрічі Єгипет й Ізраїль погодилися передати питанняТабе в руки міжнародного арбітражу. На зустрічі ізраїльський прем'єр-міністр пообіцяв обміркувати питання міжнародної конференції з Близькому Сходу, скликання якої давно домагався Каїр. У відповідь єгипетське керівництво вирішило повернути Тель-Авів свого посла, відкликаного під час ліванського кризи 1982 р. До складу міжнародної арбітражної комісії ввійшли три незалежних члена й поодинці від Єгипту й Ізраїлю. У травні 1987 р. Каїр і Тель-Авів представили комісії свої аргументи, доводять декларація про володіння спірною територією. Проте домогтися компромісу зірвалася. Також було відкинуто американський план, яким територіяТаби ставала частиною Єгипту, але Ізраїль мав би доступом до цієї зоні13. Комісія розглядала питанняТабе ще близько два роки, як знайшли прийнятне рішення, що задовольнить обидві сторони. Через війну 28 вересня 1988 р. комісія ухвалили, що підтверджує юридичні й історичні права Єгипту на спірну територію14. А остаточний перехід її під юрисдикцію Єгипту відбувся березні 1989 р.

Прикметний і те що, що Президент Мубарак – єдиний єгипетський керівник високого рівня, що протягом багато часу відмовляється відвідати Ізраїль, попри численні офіційні запрошення, хоча ізраїльські лідери вже неодноразово відвідували Єгипет. У грудні 1989 р. він зробив офіційну заяву, що відвідати Ізраїль, якщо це врегулюванню близькосхідного конфлікту. Але з тим він відмовлявся чи з прем'єр-міністром ІзраїлюИ.Шамиром, хоча двічі з 1986 р. по 1989 р. не зустрічався з його політичним опонентомШ.Пересом15.

Щоправда, йому довелося податися кілька годин на невеличкий ізраїльський населений пункт, що у пустелі Нєгєв. «Я зробив проти мого серця», – зізнався він пізніше16. 5 листопада 1995 р. йому довелося приїхати до Тель-Авіва похованняИ.Рабина. Із офіційною візитом Х.Мубарак досі не відвідав Ізраїль. Як висловився з через це радник президента АРЄ Усамааль-Баз, «Мубарак у принципі не проти поїздки до Тель-Авіва, але хоче, щоб він носила символічного характеру… Від відвідин Ізраїлю єгипетським президентом чекають, і Мубарак гребує, щоб ці надії зазнали краху»17.

У травні 1990 р. президент Єгипту висловив побоювання з іронічних нарікань, що великий потік емігрантів і СРСР можуть призвести до ускладнення мирного процесу. Ця його відбито у підсумковому заяві, зроблене членами ЛАД після закінчення саміту, що проходив у Багдаді 30 травня 1990 р.18 У червні 1990 р. після освіти нового ізраїльського уряду Шаміра, єгипетська сторона звинуватила Тель-Авів у цьому, що Ізраїль підводить Близькій Схід до новій світовій війні19. Позиції двох десятків країн по близькосхідним проблемам ставали діаметрально протилежними. Так було в одному з інтерв'ю Амр Муса заявив, що «ні палестинець, ні араб, ні християнин, ні мусульманин що неспроможні прийняти ізраїльську позицію в Єрусалима»20. Така позиція керівництва країни посилювала антиізраїльські настрої, й у лютому 1990 р. під час терористичного акту наСинайском півострові було вбито 9 і поранено більш 20 ізраїльтян. Терористи, одягнені в маски, атакували туристичний автобус.

Нижче наведено перелік подій, які викликали б найбільшу напруженість у єгипетсько-ізраїльських стосунки з 1980 р. по 1996 р.

– Відмова ізраїльського боку від переговорів із Палестинської автономії, передбаченихкемп-девидскими угодами в 1980 р.

– Бомбардування у червні 1981 р. ядерного реактора проти Іраку.

– Рішення кнесету у грудні 1981 р. про передачу під ізраїльську юрисдикцію Голанських висот.

– Окупація Лівану і різанина в Сабрі іШатиле виюне–сентябре 1982 р.

– Присутність ізраїльських військ у Південному Лівані.

– Будівництво нових ізраїльських поселень на окупованій території.

– Суперечки навколо прикордонної територіїТаба.

– Бомбардування у жовтні 1985 р. резиденції ОВП в Тунісі.

– Палестинська інтифада після грудня 1987 р.

– Імміграція євреїв і СРСР.

– Убивство палестинців в мечеті містаХеврон.

– Будівництво у вересні 1996 р. тунелю біля мечеті «Аль-Акса» у Єрусалимі.

Та

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація