Реферати українською » Международные отношения » Особливості узбецько-турецьких відносин у 90-ті роки


Реферат Особливості узбецько-турецьких відносин у 90-ті роки

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Запровадження

На початку 90-х років у зв'язку з утворенням нових незалежних держав Азії (і Закавказзя) спостерігачі прогнозували кардинальна зміна геополітичної конфігурації по всьому території Туреччини та Саудівської Аравії до Індії, та Китаю включно. Слід визнати, що такі прогнози справдилися почасти. На шкалою взаємних зовнішньополітичних пріоритетівцентрально-азиатские держави й їх південні сусіди як і, як і на початку 90-х років, займають дуже скромне місце, поступаючись як Росії, навіть Західної Європи, а й традиційнимсубрегиональним сусідам.

Ситуацію принципово не змінили вступ центрально-азійських республік в ОЕС і ОІК, їх уобщетюркских самітах чи хвилеподібні спроби закріпитися просторі колишніх радянських республік, що їх Іраном й Туреччиною, як і Китаєм, Індією, Пакистаном та Саудівською Аравією,рассчитивавшими як у є суто економічні вигоди, і до можливості істотного зміцнення власного регіонального статусу.

За всіх численних принципові відмінності зовнішньополітичних курсів Анкари і Тегерана, за всієї безкомпромісної багаторічної конкуренції двох десятків країн мушу вказати і певне подібність у найбільш загальних проявах як іранського, і турецького чинників на пострадянському просторі в загалом іцентрально-азиатском напрямку, зокрема. З одного боку, саме ця країни спочатку приковували найбільшу увагу дослідників Азії, з іншого боку, саме Іран і Туреччина стали неофіційними лідерами за кількістю не справджених прогнозів.

По-перше, незважаючи навіть у очевидну російську інертність початку 90-х років і певний дистанціювання від країн регіону, ні Анкара, ні Тегеран за рахунком виявилися здатна зіграти роль повноцінного альтернативного Росії партнера центрально-азійських держав. Понад те, і турки, і іранці, нехай і з запізненням, але дійшли усвідомлення потреби й невідворотності вибудовування тут (як і на Закавказзі) тісних партнерських відносин із Росією. Інше питання, що Тегеран у плані виявив набагато більше гнучкості і моторності.

По-друге, традиційнеирано-турецкое протистояння (в мусульманському світі, на Близькому і Середньому Сході) на пострадянському просторі в виявилося обмежена практично лише Закавказзям: у Центральній Азії така жорстка конкуренція загалом все-таки відбулося. Ті чи інші удачі чи провали кожної країни у рамках цього регіону носили цілком самостійний, незалежний друг від друга характер.

По-третє, судячи з спрямованості та результатів зовнішньополітичної активності двох десятків країн, мала місце свого роду обмінпрогнозировавшимися рольовими нішами, коли вкрай ідеологізоване ісламську державу демонструвало значно тверезіші і реалістичні підходи доцентрально-азиатским партнерам, ніж світськаполуевропеизированная країна, із горезвісними традиціями тюркського прагматизму. Через війну дуже дозоване використання Іраном ідей ісламської солідарності вигідно контрастувало з неадекватно акцентованимпантюркизмом Анкари.

Здається, що початковий розрахунок Тегерана тільки власні (нехай і дуже обмежені) можливості також, усупереч прогнозам, обернувся зрештою лише додатковим іранським перевагою. Це підтвердила і динаміка двосторонніх (як економічних, і політичних) відносин із становищем країн Центральної Азії (зокрема, з Узбекистаном): у разі – періоди стагнації,сменявшиеся загалом тенденцією до стійкого зростання. У Анкарі ж, навпаки, виробляли своюцентрально-азиатскую стратегію значною мірою для прискорений прихід західних (передусім американських) капіталовкладень як власне в турецьку, і неї вцентрально-азиатскую економіку. Звідси багато в чому – і неадекватні обіцянки Анкари, і завищені очікування Ташкента, Алма-Ати, Бішкека і Ашгабада. Результатом сталі та невиправдано різким коливанням в двосторонніх відносинах Туреччини з регіону, та поступово переважили вЦА настрої недовіри з нею й розчарування.

Якщо за цьому пам'ятати загальну для країнЦА тенденцію до більш тверезим і прагматичним оцінкам своїх зовнішньополітичних партнерів, то динаміка сприйняття Ірану у сенсі – це, скоріш, рух зі знаком «плюс», а Туреччини, – скоріш, зі знаком «мінус». Періодичнорегенерируемие Заходом чергові проекти з участю Туреччини (сьогодні – це передусім транскаспійські трубопровідні проекти) дозволяють, тим щонайменше, і далі відзначати вищевказанусинусоидальную динаміку. А найбільш несприятливим сценарієм у плані для Туреччини, найімовірніше, стане неминуча, коли у середньостроковій, то в довгостроковій перспективі нормалізація американо-іранських відносин, що ні просто призведе до різкого посиленню позицій Тегерана в усьомумакрорегионе, а може надовго вивести Туреччину у складі пріоритетних регіональних гравців.

Втім, й у час, і перспективу по крайнього заходу опосередкований вплив Туреччини у Азії полягатиме в накопичений нею, хоча йнебесспорном, досвіді світської модернізації, особливо важливому для правлячих режимівЦА, досі продовжують непрості пошуки власної моделі соціально-політичного та розвитку. Слід зазначити, що певне подібність політичних традицій, однотипність проблем, завдань, які суспільством, ураженим «постколоніальним» синдромом, в 90-х роках багато чому зумовили під час виборів нових типів орієнтації й самоідентифікації звернення країнах Центральної Азії, і, зокрема, Узбекистану до досвіду держав «південного пояса». У узагальненому плані йшлося і про виборі між чотирма основними моделями:

1) світська турецька модель;

2) ісламська іранська модель – ісламська республіка під керівництвом ісламського духівництва;

3) змішана чи перехідна пакистанська модель – світський режим у межах ісламської держави;

4)етатистская авторитарна китайська модель.

У цьому слід підкреслити, що орієнтація на або ту модель опосередковано могла означати і орієнтацію відповідний держава. Нерозуміння цієї обставини, зокрема турецьким керівництвом, зумовило деякі додаткові складності втурецко-узбекских стосунках у 90-х роках. Насправді Узбекистан використовував переважно елементи китайської і турецької моделей. У першому випадку йшлося про економічні реформах, які просто передують політичним, і навіть протікають і натомість авторитарної стагнації у політичному області. З турецької ж моделі була передусім узята ідея відділення релігії потім від держави, до певної міри – концепція батька нації (Туреччина періоду Ататюрка) і, нарешті, – спроба інтегрувати мусульманську країну на немусульманське геополітичне простір.


1. Стан і розвиткуузбекско-иранских відносин

Взаємини між двома державами протягом усього періоду існування можна охарактеризувати як натягнуті у цілому недружні. Тон багато в чому заданий кількаразовими жорсткими висловлюваннями президента Карімова щодо неприйнятність іранської моделі і загрози для втручання Ірану у внутрішні справи деяких країн Азії. Зі свого боку, і керівництво ІРІ поспішило занести Узбекистан список ісламських держав, які вже з переважної культурно-релігійної традиції хіба що визначено перебувати у сфері іранського впливу. У кінцевому підсумку роздратування з одного сторони, і розчарування з іншого лише поглибили взаємне відчуження.

Разом про те становлення двосторонніх відносин між Узбекистаном та Іраном збіглася у часі з періодом відходу Ірану від старої активної політики ісламської солідарності (почасти заміни в політику паніранізму). Втім, вже у другій половині 90-х років помітне прагнення Ірану до переважного розвитку економічних відносин і водночас створенню системи регіональної безпеки і співробітництва. Як передбачалося у Тегерані, така система могла забезпечити стійку стабільність з усього периметру іранських кордонів, запобігти відродження військово-промислового потенціалу Іраку й ефективно протистояти американському політичному й економічному присутності вмакрорегионе, що включає Середній Схід і південні республіки колишнього СРСР. Проте, донедавна Іран незмінно виявляв внутрішню суперечливість нової стратегічної лінії, цим лише підживлюючи що зберігаються у регіоні побоювання про поновлення політики експорту ісламської революції.

У 90-х роках було виявлено і геть, втім, неминучі розбіжність у регіональної стратегії і тактиці Тегерана і Ташкента. З причин, Іран, з одного боку, спочатку підтримував тенденції до ісламізації і ісламську опозицію на Таджикистані, з другого – шиїтськухазарейскую громаду і водночас таджицьке урядРаббани-Масуда в Афганістані. Узбекистан ж, навпаки, підтримав антиісламські сили у Таджикистані і водночас узбецьку громаду в обох державах. Наступне зближення позицій по таджицькому (в 1995–1996 роках) й почасти афганському вектору не виправиласохраняющееся і нині глибоке взаємна недовіра.

Серед іншого цьому сприяє і незмінно деклароване прагнення Узбекистану закріпити у себе у власних очах країн світу статус майже головного регіонального гаранта (з усіма звідси політичними і фінансовими наслідками) з підтримки стабільності у Центральній Азії, і протидії агресивному ісламському фундаменталізму, джерело якого, як неодноразово озвучувалася керівництвом РУ, був у Тегерані.

Одночасно всі чіткіше відбувалося закріплення проамериканського крену в узбецької зовнішню політику, що вони остаточноантагонизировало Тегеран, який, своєю чергою, у пошуках регіонального та міжнародного противагиОПТА дедалі більшу ставку починає робити за Росію, намагаючись вивести відносини із нею до рівня стратегічного партнерства. Узбекистан ж, навпаки, саме у США намагається знайти тимчасовий противагу же Росії та неминучих інтеграційних процесів з СНД.

Проте, у плані узбеки наміру навіть у угоду американцям відмовитися від співробітництва з Іраном у сфері транспортних комунікацій, як і від ведення досить тонкої ігри робилися із іранцями афганському і таджицькому напрямах. З іншого боку, як і раніше, що підстав, щоб прямо звинувачувати Іран якому не пішли втручання у внутрішні справи Узбекистану, немає, у Ташкенті їй немає довіряють.

У цьому позиція Узбекистану відрізняється відомої суперечливістю. Так, тіснероссийско-иранское співробітництво, з одного боку, постійно викликає свого роду ревниву реакцію Узбекистану, яке наполягає, принаймні, на необхідності попередніхроссийско-узбекских консультацій до прийняття стратегічних рішень щодо лінії, зокрема, російсько-іранських відносин. З іншого боку, після закріплення тактичної проамериканської орієнтації в узбецької зовнішню політику постійним чинником стають також критичні виступи із боку узбецького керівництва щодо неприйнятних для США аспектівроссийско-иранского співробітництва, наприклад, з проблематики поставок російських ядерних реакторів в ІРІ.

Натомість, за умов украй натягнутихузбекско-иранских іузбекско-туркменских відносин чинником додаткового негативної дії на стан та розвитку двосторонніх відносин між Ташкентом і Тегераном стаєирано-туркменское зближення,виявившееся вже на початку 90-х років.

Неодноразоводекларировавшаяся взаємна зацікавленість у розвитку економічних зв'язків і формально оголошений пріоритет торгово-економічних угод досі навряд чи сприяли збільшення вкрай незначного обороту двосторонньої торгівлі, обсяг що його 90-ті роки стабільно тримався лише на рівні 15–30 млн. дол. Лише з урахуванням зрослих виплат затранспортно-транзитние послуги ІРІ відповідні показники за підсумками 1999 р. склали вже близько 130 млн. дол. У той самий час фактичний обсяг взаємної торгівлі значною мірою забезпечується передусім численнимиторговцами-челноками, кількість яких із другої половини 90-х тримається лише на рівні 40–50 тис. чоловік. Іранський бізнес у Узбекистані представлено час 19 появою спільних підприємств, і навіть кількома іранськими фірмами зі стовідсотково іранським капіталом. Серед останніх особливо вирізняється «БанкСадират Іран», здійснює розрахунки з експортно-імпортних операціям.

З погляду як іранських, і узбецьких експертів, подальші перспективи торгово-економічного співробітництва безпосередньо залежить від взаємодії області транспортних комунікацій. Проте, реалізація в 1996–1997 роках іранських залізничних проектів (лініїМешхед–Серахс–Теджен та ялинкові гілкиСерахс–Бандар–Аббас) не привела ні з значному зростанню товарообігу, ні, тим паче, до якоїсь значимої переорієнтації узбецького вантажопотоку на південне (>трансиранское) напрям, потім свого часу серйозно розраховували як і Ташкенті, і у Тегерані. У середньому протягом останніх три – чотири роки загальний обсяг міжнародного транзиту узбецьких вантажів становив 13,5–14 млн. т., які розподілялися так: більш 13 млн. т. перевозилося по північномуказахско-российскому маршруту, від 300 до 500 тис. т. йшло трасоюТашкент–Алма-Ата–Урумчи, від 100 до 200 тис. т. – потранскаспийскому маршруту через Туркменістан (>Ташкент–Туркменбаши–Баку–Поти) і по 250 тис. т. – лінієюТашкент–Теджен–Серахс–Бандар–Аббас. Отже, понад 95% всіх міжнародних транзитних перевезень РУ відбувається за північному маршруту. Принципово ситуацію не змінить ні плановане в 2001–2002 роках введення у експлуатацію залізничної трасиАндижан–Ош–Кашгар, ні перспективи збільшення обсягів перевезень потуркменско-кавказскому ітуркменско-иранскому маршрутам.

При певних умов, тим щонайменше, двосторонні економічні зв'язку можуть одержати новий додатковий імпульс й не так у межах традиційнихОЭСовских планів з розбудові альтернативних Росії транспортних проектів, як у рамках багатостороннього (>Россия–Индия–Иран–ЦентральнаяАзия–Кавказ) проекту «>Север–Юг».

Втім, незалежно від сценарії, потрібен час задля подолання вже сформованих у іранської боку дуже критичних уявлень Узбекистан, що як нині, і у у середньостроковому періоді розглядається лише як другорядного зовнішньоторговельного партнера. Треба враховувати і обмежені економічні можливості самого Ірану, які диктують необхідність особливо суворого вибору пріоритетних країн-партнерів, до що у в рамках СНД сьогодні належать лише Росія, Азербайджан і Туркменістан.

Особливе місце у двосторонніх відносинах належитьетноконфессиональному чиннику. Відомо, що у території Ірану скільки-небудь чисельно значуща громада етнічних узбеків відсутня. Відповідно ж до останньої загальносоюзної переписом населення 1989 року, число офіційно зареєстрованих персів (чиирони) в Узбекистані не перевищувало 28 тис. людина. Найбільша перська громада чисельністю 19.459 осіб була зареєстрованаСамаркандской області. Разом про те дані польових досліджень дозволяють оцінити в 100 тис. людина громадуирони м. Самарканді й уСамаркандской області й 70–80 тис. чол. – в Бухарській області. З урахуванням невеликих іранських громад за іншими районах Узбекистану можна говорити приблизно про 200 тис. узбецьких персів.

Окрема й досить делікатна тема – це наявність іранських етнічних коренів в ряді політичних діячів Узбекистану. Так, виходець з самаркандськихирони є ІсмаїлДжурабеков, друга політичним впливу країни постать. Він, зокрема і з свого етнічного походження, усі 90-ті роки служив об'єктом підвищеної зацікавленості іранської боку, що, слід визнати, було завжди виправдано.

Самостійне значення має тут шиїтська самоідентифікація узбецькихирони, додатково закріпляюча їх окремий статус. Водночас у рамках даної самоідентифікації виявляються живучими і чималі етноконфесійні забобони і образи. Наприклад,перси-шиити скаржаться на неможливість повноцінно відзначити центральні вшиизме дні поминання імама Хусейна (чиАшура): їх вимушено відзначають лише стінах мечетей, не проводячи жалобних маніфестацій вулицями міста. Це малозначиме – здавалося б – обставина слід, тим щонайменше, також брати до уваги як потенційно вибухонебезпечного чинника, котрі можуть проявитися за умови відповідною внутрішньополітичною дестабілізації в в Узбекистані й активізації зовнішнього ісламського (іранського) чинника.

Різко вища в усьому світі політична роль мечетей (особливо шиїтських)

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація