Реферати українською » Международные отношения » Росія у Великій Європі: стратегія безпеки


Реферат Росія у Великій Європі: стратегія безпеки

Страница 1 из 3 | Следующая страница

>Оглавление

Запровадження. 2

1. Європейська безпеку: діалектика припливів і відпливів. 5

2. Крига між двома берегами: розморожування відносин між Росією і НАТО 13

3. Нові орієнтири можливостей. 18

Укладання. 25

Список літератури.. 27


Запровадження

 

Партнерство Росія – до ЄС є невід'ємним елементом європейській безпеці. Прагнення гарантуванню безпеки, як відомо, спочатку служило головним стимулом до об'єднання, інтеграції у Європі залишається теперішньому етапі загальноєвропейського процесу необхідною передумовою співробітництва Києва й процвітання по всьому континентальному просторі без розділювальних ліній, старих чи нових.

Головним змістом нашого стратегічної співпраці із Європейським Союзом і є створення Великої Європи – єдиної й квітучою, згуртованої основі спільних цінностей, здатної колективно пильнувати саме їхні і протистояти новим загрозам відкритого демократичного суспільства.

Європейська орієнтація російських зовнішньоекономічних зв'язків досі знайшла недостатнє свій відбиток у політиці. З одного боку, окремі політичних діячів ще довго орієнтувалися колишній статус наддержави, що заставляв їх сприймати як рівноважного партнера лише США, з другого боку, багато західні уряду вважали Росію європейським партнером. Останніми роками почалося зближення, та все ж цьому шляху доведеться ще пройти чималу дистанцію. Ясна уявлення у тому, яке Росія має зайняти у Європі, доки сформувалося ні в російських, ні в західних політиків. Через розширення НАТО сходові і запланованого відкриття дверей Європейського Союзу кількох держав Центральній і Східній Європи цю тему набуває особливої значимості.

У результаті написання даної роботи автором було опрацьовано дуже багато книжок та журналів, автори яких висловлюють свої думки до цієї проблеми. Наприклад, деякі статті присвячені політичному розвитку Євросоюзу й його Росію, де автори розглядають можливі економічні та військові загрози, які можуть виникнути для Росії у з розширенням ЄС, і навіть підкреслюють можливості, що відкриває прагматичне співробітництво. Розширення НАТО сходові, якому присвячена ще одне стаття, як і розцінюють як проблема, зокрема як військово-стратегічна загроза. Автор бачить змогу дій російської сторони, передусім, у поглибленні діалогу і з НАТО, і з її окремими країнами-членами. ОБСЄ, яку російська зовнішня політика довго наділяла особливої роллю, цілком реально оцінюється це як дискусійне форум, як тільки організація, визначальна європейську політику. Російський автор пише, що вона, в такий спосіб, технічно нескладне собою альтернативу НАТО. Про те, питання роззброєння сьогодні вже є є, як раніше, ключовим аспектом відносин між Росією і Центральною Європою, свідчать ще кілька статей, у яких розглядаються змінилися рамкові умови для ставлення до ядерного і звичайному роззброєння.

Книжка під назвою «Сучасне стан відносин ЄС-Росія» теж привертає до собі особливу увагу, позаяк у на відміну від інших російських публікацій – вона обмежується проблематикою загроз, що з розширенням НАТО сходові, і намагається подати ОБСЄ у як альтернатива НАТО. Її автори скоріш походять від реальностей Європейської політики і серйозно займаються перспективами, що відкриваються передроссийско-европейскими відносинами у зв'язку з розгортанням європейської Спільної зовнішньої та політики безпеки (>СВППБ). У цьому контексті докладно обговорюються такі проблематичні питання, як дії НАТО і майбутня роль російського створення ядерної зброї.

У своїй роботі автор ставить собі завдання: сформулювати актуальні проблемироссийско-европейских відносин, європейської безпеки й виявити об'єктивні можливості розв'язання.


1. Європейська безпеку: діалектика припливів і відпливів

Переддень нового тисячоліття ознаменував сутнісно переломний той час у організації європейській безпеці. Подолання військової конфронтації між Сходом і Заходом; безпрецедентне розвиток цій основіразоруженческого процесу, який прийшов змінюють гонці в Європі; формування нової виборчої системи співпраці між її західною та східною частинами в усіх галузях, включаючи військово-політичну; розвиток загальноєвропейських механізмів – усе це дозволило вперше у історії фактично усунути небезпека великомасштабної війни на континенті у світі.

Разом про те за десятиліття по закінченні «холодної громадянської війни» зрозуміли, що потужний історичний потік позитивних змін став помітно слабшати і більше, містить у собі руйнівну енергію зворотної хвилі. Подолання військової конфронтації обертається зникненням бар'єрів щодо силовий політики.Устойчиво котра розвивалася 90-х років тенденція до демілітаризації міжнародних взаємин у Європі висадили в повітря агресією НАТО проти суверенної держави, Югославії, – вперше у повоєнної історії. Це сою чергу, порушило стримуючіморально-психологические бар'єри використання силових методів у конфліктних ситуаціях іншими державами в. З даної погляду друга «чеченська кампанія», ніби до ній ставитися, цілком логічне: Захід, почавши бомбардування Югославії, сутнісно благословив Росію силовий сценарій розв'язання проблеми Чечні. Як Косово, і Чечня з'явилися відбитком того глибокої кризи, у якому опинилися система європейської безпеки йроссийско-западние відносини.

Саме відбитком, а не причиною. Наприкінці минулого століття, і ще до його косовських подій, очевидно, що деклароване прагнення стратегічного партнерства між Заходом та Сходом (Росією) не переросла з політичної риторики у тому відносин. Та й чи міг бути інакше в тих різному спрямованості векторів розвитку, які притаманні Заходу та Сходу: з одного боку – прогресуючі інтеграційні процеси, відносна фінансово-економічна, соціальне й політичне стабільність, з іншого – наростання дезінтеграційних тенденцій, кризових явищ та політичної нестабільності. Це створює серйозну перешкоду ходу загальноєвропейських процесів, які тому мають нині цілком об'єктивні межі незалежно від державної волі. Деяка ейфорія, як і відчувалася межі80–90-х років Заході, була дуже нетривалої. Захід цілком швидко й зрозуміло усвідомив, наскільки великі обмежувачі у справі побудови єдиної безпеки Європи і сподівалися з огляду на це пішов шляхом подальшої консолідації власних структур безпеки. Вони стають дедалі більше потужним полюсом тяжіння – але тільки до Центральної і Східної Європи, що становить геополітичні межі розширення західної системи, але тепер й багатьох пострадянських держав, що стає додатковим дестабілізуючим чинником. Усе це ще більше лімітує формування загальноєвропейської, а тим паче єдиної системи європейській безпеці, що у ідеалі мусила дозволяти вирішувати практичні завдання зміцнення континентальної безпеки і загальну стабільність на спільної основі.

Неадекватність таких загальних механізмів у цілому інститутів ООН та ОБСЄ сучасним викликам безпеки, відносна відособленість західного й східного полюсів Європи ведуть до посилення чинників, діючих урозріз із генеральними тенденціями її розвиткупостконфронтационний період.

По-перше, акцент держав зміцнення власної системи безпеки Демшевського не дозволяє ефективно, на загальноєвропейському рівні протидіяти посилюється нестабільності й конфліктності Сході Європи, де доки склалася власна міждержавна система безпеки. Остання обставина своєю чергою, звужує потенціал загальноєвропейських механізмів, які у принциповому плані можуть спиратися на сильні західні структури, але з суті позбавлені дієвих, інституціоналізованих опор сході. Спроби Росії створити опору з партнерами із СНД виявилися малоефективними – очевидна що слабкість і значне звуження зони Ташкентським договором скоріш підкреслюють дезорганізованість пострадянського простору безпеки, ніж дозволяють слід його структуростворюючим елементом сході.

По-друге, цих умовах у країнах посилюється прагнення обмежити можливості Росії проводити рішення на області європейській безпеці, що у практиці може призвести до звуження поля партнерства з-поміж них. У цьому колективні механізми дедалі менше здатні стримувати прагнення західних країн інститутів до власних дій на міжнародній арені, не спираються на загальноєвропейський згоду, зате в дедалі більшому мері розглядаються у країнах як важливий і дієвий канал впливу Сході, зокрема – на Росію. Це і «східна» спеціалізація ОБСЄ, фактично не яка орієнтована рішення західних проблем, і посилення тиску відділу міжнародних організацій Росію у зв'язку з так званій антитерористичній операцією на північному Кавказі, і їх знизити роль Росії у врегулюванні конфліктів біля СНД з допомогою витіснення її міжнародні структури.

По-третє, курс держав використання як опорною конструкції європейській безпеці Північноатлантичного блоку, який володіє сильним військовий потенціал, обумовлює як збереження, а й посилення силових чинників Європейської політики. Навіть якщо його країнам НАТО удасться переконати міжнародну спільноту, що Косово є «особливий випадок», його нова стратегічна концепція, що дозволяє проектувати військову силу межі зони відповідальності НАТО з урахуванням власних рішень, відтепер служить документальним, а чи не емоційним підтвердженням здатності, а й готовності союзу вдаватися застосування сили у вирішенні спірних міжнародних проблем. А, враховуючи, що лідируючі позиції з НАТО належать США, використання силових методів у рішенні проблем безпеки дозволяє Сполучених Штатів зміцнювати своєї ролі у європейській політиці загалом. І Косово послужило ще однією, особливо вагомим для США, доказом дієвості саме таких інструментів й не так кризового реагування, як у забезпеченні енергетичної і підтвердженні свого безумовного лідерства у Західному співтоваристві, у Європі у світі цілому. Не лише перешкоджає демілітаризації міжнародних відносин, а й до витискуванню Росії із системи європейській безпеці. Ставши наприкінці 1990-х років принциповим опонентом Заходу за багатьма кардинальним питанням міжнародних відносин, Україна, тим щонайменше, не має достатніми можливостями реального протидії йому через міжнародних організацій, дедалі більшевитесняемие навіть НАТО з практичної політики безпеки і втрачаючи і так обмежений потенціал і авторитет.

І, нарешті, по-четверте, що зберігається іусилившаяся після Косово суперечливість і концептуальна невизначеність майбутнього європейської системи безпеки неможливо ефективно протидіяти новим викликам, які прийшли змінюють військово-політичній конфронтації, передусім етнополітичним конфліктів. Рішучу застосування сили у Косово, рекламоване Заходом як дієвий метод антикризового поведінки, насправді породило одночасно серйозні сумніви щодо доцільності реалізації таких сценаріїв у майбутньому. Як з'ясувалося, логіка розвитку воєнних дій, вчасно не перекладеної в конструктивне русло політичного врегулювання, може взагалі призвести до втрати реальних перспектив політичного рішення кризової ситуації, і навіть її інтернаціоналізації. А в умовах відсутності узгоджених антикризових дій, загальноєвропейських за змістом, локальним кризам перетворюються на серйозний джерело міжнародних протиріч, як і демонструє ситуація навколо Югославії й Чечні. Європейським країнам удалося у листопаді 1999 року в стамбульському саміті ОБСЄ погодитися між собою і прийняти Хартію європейській безпеці.

Усі перелічене вище свідчить у тому, ідея колективної безпеки все у Європі, з такими труднощами збережена після похорону концепції «загальноєвропейського вдома», переживає глибоку економічну кризу. Сьогодні у моді покладати всю відповідальність при цьому на західних країн, хоча звинувачувати в зраді наївно. Насамперед, вони зовсім не від відмовилися від самого ідеї єдиної європейської безпеки й продовжують проповідувати її ідеали. Однак у повною мірою віддаючи усвідомлювали про неможливість її здійснення у реальному перспективі, адаптують свою практичну політику саме з об'єктивної обмеженості колективних інструментів забезпечення безпеки. Тому – ніякої зради, либонь у останні роки Захід проводив цілеспрямовану політику зміцнення й розширення власних інститутів власності та механізмів безпеки і не робив ставки колективні інструменти.

Здається, розширення вже поставило всі крапки з усіх літерами, де мають стояти. Та вона продовжувала жити ілюзіями, обстоюючи омріяне про ієрархічної системі безпеки з ОБСЄ на вершині піраміди. Тобто, якщо Захід дотримувався чітко певним стратегічним курсом, Україна обрала у собі сутнісно тупиковий політичне напрям. У разі, коли з сфер практичної політики російську пропозицію були виключені через відсутність підтримки з боку основної маси учасників ОБСЄ відстоювання цих позицій на рівні декларативному ще більше звужувало наші можливості маневру і інші колективні форми організації безпеки у Європі. Через війну – руйнацію надій і ілюзій, фактичне самотність Росії у європейської середовищі. Тутроссийско-западние відносини протягом останнього десятиліття можна було б охарактеризувати словами російської пісні «все спіткала б і вірила серцю всупереч…».

Саме тому для Росії нинішню кризу виявився найчутливішим ставши сутнісно кризи її зовнішньополітичного курсу протягом останнього десятиліття. За відправну точку визначення майбутньої російської стратегії має стати визнання те, що єдність єдиної системи безпеки якщо буде виявлятися видимої перспективі, йдуть переважно лише з погляду нерозривність Спільного Європейського простору безпеки. Реальне організаційне єдність, основу якого б загальна система прийняття прийняття рішень та спільні механізми реалізації, – справа далекого майбутнього, хоча цієї мети сьогоднішні партнери міг би сформулювати вже нині. Досягнення такого єдності необхідними умовами не є лише спільна прагнення, але, головне, можна порівняти з західноєвропейськими параметрами рівень демократизації і загальну стабільність держав Півдні і схід від Європи, і навіть структуризація і інституціоналізація безпеки у тому просторі, що дозволяє поєднати у єдину систему її різні елементи.

Події того, особливо косовський криза, сприяє утвердженню у Росії такого тверезого бачення сучасних міжнародних відносин. Звісно, після саміту ОБСЄ у Стамбулі можна буде усвідомити, що країні зірвалася відстояти свою концепцію ієрархічної системи колективної безпеки все. Але, то, можливо, найважливіший результат полягає саме на зворотному: Росії вдається відмовитися від міста своєї нереалістичною, заганяє їх у ізоляцію концепції. У кожному разі, ми погодилися відносини із своїми партнерами у цьому, що ОБСЄ відіграватиме «ключову що об'єднує роль» у Європі. ОБСЄ використовуватиметься, «коли це доцільно, як гнучкого координаційної механізму у розвиток співробітництва, з допомогою якого різні організації можуть підкріплювати зусилля одне одного, використовуючи специфічні переваги кожної їх». Документально підтверджений в Хартії і декларований що з партнерами по ОБСЄ відмова Росії від думки «створювати ієрархію організацій чи встановлювати з-поміж них постійне розподіл праці» над жодному разі не ховає загальноєвропейські процеси. Зовсім навпаки, саме те й відкриває перспективу конструктивного загальноєвропейського співробітництва з урахуванням досягнутих принципових домовленостей, реалізація яких, ясна річ, вимагає додаткових політичних зусиль і спільних

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація