Реферати українською » Наука и техника » Столітня ефірна війна


Реферат Столітня ефірна війна

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Микола Носков

Я глибоко вдячний доктора технічних наук В.А.Ацюковскому з м. Жуковського Московській області, який надіслав мені збірник (у його редакцією) основних робіт експериментаторів по ефірному вітрі, до складу якого статті (досі не перекладені російською мовою) з його особистим перекладом, які допомогли мені під час написання цієї статті.

Столітня ефірна війна, нав'язана фізикам Лоренцем і Ейнштейна і що їх релятивістами, триває, хоча з часу виникнення були незаперечні докази існування ефіру. І ось 1977г. настав апофеоз цієї боротьби, коли американські фізики, вимірявши швидкість Сонячної системи щодо з так званого «реліктового» випромінювання [1], довели правоту Міллера, який обчислив зразкову напрям і швидкість Сонячної системи (він писав, що більше 200 км/сек і, то, можливо, 300 і 400...) з допомогою коефіцієнта захоплення Френеля і інтерференційних вимірів ефірного вітру щодо Землі з урахуванням часткового захоплення нею ефіру.

Проте після цього релятивісти продовжують наполягати на своєму омані, оскільки зайшли у ньому настільки далеко, створили «блискучі» надскладні математичні формализмы, так «наламали дров» у невгамовних фантазіях із відмовою від від здоровим глуздом, що нині їм якось незручно повернутися в грішну землі і зізнатися у цьому, що даремно стільки часу морочили голову всьому людству.

Але ефірна війна триває ще й тому, що прихильниками теорії відносності, фактично перебуваючи при владі, займаючи у ній ключові посади, і навіть захопивши свого часу усі засоби інформації (цей стан зберігається тепер), справили підробку у науці щодо результатів експериментів Майкельсона, Морли і Міллера. Цей підробку свідомо перетворений на штамп як непорушної істини школяреві, обожнює, і вченого.

Питання ефірі далеко ще не безневинний, він стоїть у «сонячному сплетенні» фізики, і неправильне його прийняти рішення завдає значну шкоду науковим поглядам.

У перших експериментах (звіт 1881г. [2]) своєму интерферометре Майкельсон отримав ефірний вітер від 3 до 3,5 км/с, що ні відповідало орбітальної швидкості Землі за 30 я км/с, це був суттєвий результат.

Вже звіті 1881г. він він і заперечити Лоренцу, авторитет якого тоді був великий, що його слово у науці сприймалося на віру за істину остання інстанція: «...Експеримент показав, що гіпотеза стаціонарного ефіру виявилася помилковою». Та наслідок в 3...3,5 км/с він вимушений був (не без тиску ззовні) вважати похибкою експерименту. І його було зрозуміти: труднощі першого експерименту полягала у його недосконалість. Прилад був такий чутливий до перешкод, що «навіть кроки на тротуарі за сто метрів від обсерваторії становили причину для повного зникнення інтерференційних смуг».

До 1887г. Майкельсон що з Морли закінчили серію експериментів на удосконаленому интерферометре [3], який був на кам'яною плиті, плаваючою в ртуті, а довжина променя було збільшено із першого до 11 м. Наприкінці звіту 1887г. автори написали: «...очікуване усунення – 0,4 смуги. Справжнє ж усунення було менш як 1/20, а можливо, й менше, ніж 1/40 смуги, тобто. відносна швидкість Землі та ефіру, можливо, менше 1/6 орбітальної швидкості Землі та вже звісно менше 1/4».

1/6...1/4 швидкості Землі на орбіті означає 5...7,5 км/с (!), що й більше, ніж у експериментах 1881г., як і написав згодом Міллер: «це зовсім відрізняється від нульового результату, тепер нерідко приписуваного цей експеримент авторами робіт з теорії відносності».

На додачу до звіту Майкельсон і Морли виклали поради експериментаторам, що продовжуватимуть інтерференційні досліди: «...безнадійно намагатися вирішити питання русі Сонячної системи з допомогою спостережень оптичних явищ лежить на поверхні Землі. Не неможливо знайти відносне рух апаратом, подібним застосованому в описаних експериментах на середніх висотах над рівнем моря, наприклад, на вершині окремою гори. Мабуть, якщо експеримент буде коли – або проводитися за таких умов, кожух апарату може бути виконаний із скла чи взагалі відсутні».

З усіх наступних експериментаторів лише Міллер виконав ці поради Майкельсона і Морли, і він отримав позитивні результати з визначення ефірного вітру. Усім іншим, певне, потрібно було довести, що ефіру й ефірного вітру немає, ніж підтвердити справедливість теорії відносності, тому вони робили екрани з металів й провели свої досліди в цегельних будинках.

Після 1887г. події розгорнулися так. Лоренц [4] [5] до пояснень «негативних» результатів експериментів Майкельсона – Морли і експериментів Кауфмана з рухом швидких електронів в поперечному магнітному полі висунув гіпотезу про взаємне скорочення поздовжніх лінійних розмірів рухомих тіл і її основі – ідею загального принципу відносності (див. статтю «А може бути загальний принцип відносності?!», «М.К.», №20, 1995). У період із 1887 по 1905г. вони з Пуанкаре обговорили у пресі всіх аспектів принципу відносності. Однак сталася подія: разом із завершальній з цього питання роботою Пуанкаре [6] (точніше на 25 днів раніше) вийшла друком стаття Ейнштейна «До електродинаміку рухомих тіл» [7], у якій основним постулатом було скорочення довжин рухомих тіл (хоча, як до слідства, до цього й призводило), а сталість швидкості світла незалежно від руху приймача як наслідок, повна відмова від існування ефіру. Ні ефіру – проблем із ефірним вітром! Але і здоровим глуздом, оскільки не можна у своїй замислюватися над питаннями: що таке світло, як світло коригує свою швидкість щодо приймача тощо. Фізика внаслідок перетворюватися на математичний формалізм, а придумані постулати і заборони – до законів природи. Захоплення ініціативи фізиці Ейнштейна і його прибічниками був блискавичним, енергійним і тотальним.

Але експериментатори не здавалися. У довгу виснажливу боротьбу з теорією відносності включився професор Кейсовской школи прикладних наук Д.К.Миллер. Йому допомагали проф. Нассау, д-р Штремберг, проф. Морли, президент Інституту Карпети там Мерриам, директора обсерваторії Гэль і Адамс, інженер проф. Нефф, д-р Лагнер, проф. Мартін, Шэкланд і ще.

Міллер спільно з Морли побудував (1900...1904г.) интерферометр (всю конструкцію була вдосконалена і старанно виконана) учетверо чутливіший від які застосовувались раніше. Досліди в підвальному приміщенні Школи прикладних наук в Клівленді в 1904...1905гг. показали ефірний вітер 3,5 км/с. Потім интерферометр було перенесено на Евклидовы висоти, де отриманого результату становив 3 км/с.

У 1906г. проф. Морли усунувся від активної роботи, і після тривалої перерви Міллер відновив експерименти в обсерваторії на Маунт Вілсон, поблизу Пасадены, у Каліфорнії в розквіті 6000 футів. У 1921...1925гг. було виготовлено 5000 окремих до різні годинник дні й ночі вчетверо різних пори року [8]. Всі ці виміру, у процесі яких перевірялося вплив різноманітних чинників, які можуть спотворити результат, «дали стабільний позитивний ефект, відповідний реальному ефірному вітрі, коли б він пов'язана з відносним рухом Землі та ефіру зі швидкістю близько 20 км/с»...и певним напрямом, яке надалі Міллер після тривалого аналізу представив як сумарне рух Землі та Сонячної системи «зі швидкістю 200 км/с або як, апексом в сузір'ї Дракона близько полюси екліптики з прямим сходженням в 262° і нахиленням 65°. Щоб витлумачити цей ефект як ефірний вітер, необхідно припустити, що земля захоплює ефір, отже позірна відносне спрямування районі обсерваторії зменшується від 200 км/с або як до 10 км/с, І що захоплення ефіру також зміщує який азимут приблизно за 45° на захід».

Тим часом тривало вивчення експериментів Майкельсона і Морли 1887 року, хто був проголошені Ейнштейна і його послідовниками «негативними», тобто. нульовими.

Спочатку проф. Хикс [9] з Університетського коледжу Шеффілд в 1902г. (і це близько виникнення СТО!) встановив, що результати експериментів Майкельсона і Морли ні зневажливо малий, і звернув увагу до присутність у ньому ефекту першого порядку. Потім в1933 р Міллер [10] зробив повне дослідження цих експериментів: «...Полнопериодические криві понесли аналізу з допомогою механічного гармонійного аналізатора, який визначив справжнє значення полнопериодического ефекту; він, будучи сопоставлен із відповідною швидкістю щодо руху Землі та ефіру, показав швидкість 8,8 км/с для полуденних спостережень і побачили 8-го км/с для вечірніх». У Росії її, де позиції релятивістів були особливо сильні, і допускалася ніяка критика теорії відносності, Вавілов [11], президент АН СРСР, провівши дослідження підстав цієї теорії, висловив низку серйозних заперечень, яких релятивісти постаралися не помітити. Так, щодо експериментів Майкельсона і Морли він зробив: «Спосіб обробки результатів експериментів Майкельсоном такий, що всякі непериодические усунення виключаються. Тим більше що, ці усунення значні».

Боротьба Міллера з релятивістами була нерівною. Лоренц, прихильний свою ідею скорочення довжин рухомих тіл, прийняв нічиєї зі сторін (щоб у цій переконатися, досить прочитати його доповідь [12] на конференції 1927г. по експериментам Майкельсона і Морли; тому твердження релятивістів у тому, що Лоренц нібито прийняв їхній бік, не має сенсу). Зате прибічники Ейнштейна зайняли активної позиції, залучаючи різноманітні труднодоказуемые фізичні явища як свідчення його теорії.

Та найголовніше полягала у цьому, що наступні експериментатори не підтвердили результатів Міллера. І, якщо експерименти Міллера піддавалися огульної упередженої критиці, то досліди наступних експериментаторів, які отримували нульові результати, приймалися взагалі зволікається без жодної критики...

Увесь цей час, починаючи з 1887г., йде бурхлива дискусія з теорії експерименту (суперечка цей триває і тепер), і найнадзвичайніше полягає, що саме залежно від прийнятої теорії експерименту залежить його результат. Які ж можна було тоді вважати одні експерименти правильними, інші немає?!

Користуючись переплетенням помилок провідних фізиків з питань теорії експерименту, по теоретичним питанням фізики та, у зв'язку з цим, боротьбою гіпотез Френель – Стокс, Лоренц – Френель, Ейнштейн – Лоренц, Хедрик – Лоренц, Міллер – Лоренц, Міллер – Ейнштейн та інших., релятивісти провели масовану атаку" на світове думку учених. Де «трохи» спотворивши результати експериментів (як, наприклад, Майкельсоновских), де промовчавши отримані результатах (як, наприклад, про результати Кримської радіолокації Місяця), де притягши як свідчення факти, які перебувають нижче помилок експериментів, або можна пояснити у межах класичної фізики (як-от відхилення світлових променів біля Сонця чи аномальне усунення перигелиев планет), релятивісти з допомогою засобів створили культ теорії відносності і Ейнштейна, що й ні одноосібним автором ТЕ, але встав на чолі релятивістів побороти фізиків, котрі стояли позиціях класичної механіки і ефіру. Пішовши в високу сверхсложную математику, релятивісти вирішили, що вони недосяжні для критики.

Але ми нині бачимо, що перемога релятивістів виявилася пірровою. Через 50 років (1905...1958гг.) переможної ходи релятивізму з'явилися незаперечні докази правоти Міллера. З допомогою анизотропии фонового випромінювання (Єфімов і Шпитальная у статті «До питання русі Сонячної системи щодо фонового випромінювання Всесвіту» [13] справедливо стверджують, що «...називати фонове випромінювання реліктовим, як і час прийнято, неправомірно...») фізики знайшли [14], що сумарна швидкість Сонячної системи становить приблизно 400 км/с напрямом руху майже 90° до площині екліптики північ.

Щоб поставити крапку у цьому столітньому суперечці, відновити історичну і наукову справедливість, необхідно, мій погляд, присудити посмертно Д.К.Миллеру Нобелівську премію з фізиці, яку він заробив своїм подвигом у науці.

Post scriptum. Мабуть, ніхто з дослідників ефірного вітру не зважав факту, що Чумацький Шлях розташований із півночі на південь із невеликим відхиленням, залежать від пори року. Це означає, що Сонячна система своєї площиною рухається або на південь, або північ, як і виявив Міллер у експериментах по ефірному вітрі. Можна було також припустити, що швидкість Землі навколо Сонця набагато меншою, ніж швидкість Сонячної системи навколо центру Галактики, хоча би за співвідношенню мас і дрібних розмірів, як і з'ясували потім виміри анизотропии фонового випромінювання.

Список літератури

Б.Кори, Д.Улкинсон, Дж. Сміт та інших. Експерименти по анизотропии фонового випромінювання. У: G. De Vaucoulers. A. J., 58, s. 30, 1958. Пер. з анг. в АЖ, 36, стр.977, 1959.

А.А.Майкельсон. Відносне рух Землі та світлоносна ефір. Amer. J. Phys., 1881, 22, p. 120...129. Пер. з анг. в сб. «Эфирный вітер» під ред. В.А.Ацюковского, М., Энергоатомиздат, 1993.

А.Майкельсон, Э.В.Морли. Про відносному русі Землі в светоносном ефірі. Amer. J. Sci., 1887, 34, p. 333...345. Пер. з анг. в сб. «Эфирный вітер» під ред. В.А.Ацюковского, М., Энергоатомиздат, 1993.

Г.А.Лоренц. Интерференционный досвід Майкельсона. З книжки "Versuch einer Theorie der elektrischen und optischen Erscheinungen in bewegten Korpern. Leiden, 1895, параграфи 89...92. Пер. з ньому. в сб. «Принцип відносності» під ред. А.А.Тяпкина, Атомиздат, 1973.

Г.А.Лоренц. Електромагнітні явища у системі що просувалася з кожного швидкістю, меншою швидкості світла». Proc Acad., Amsterdam, 1904, v 6, p 809. Пер. з ньому. в сб. «Принцип відносності» під ред. А.А.Тяпкина, Атомиздат, 1973.

А.Пуанкаре. Про динаміку електрона. Rendiconti del Circolo Matematico di Palermo, 1906 (вступила у печатку 23 липня 1905г.) v. XXI, p. 129. Пер. з франц. в сб. «Принцип відносності» під ред. А.А.Тяпкина, Атомиздат, 1973.

А.Ейнштейн. До електродинаміки рушійної тіла. Ann. d. Phys., 1905 (стаття вступила у печатку 30 червня 1905г.), b. 17, s. 89. Пер. з ньому. в сб. «Принцип відносності» під ред. А.А.Тяпкина, Атомиздат, 1973.

Д.К.Миллер. Эфирный вітер. Доповідь, прочитаний в Вашингтонській Академії наук. Science, 1926, v. LXII, No. 1635. Пер. з анг. С.И.Вавилова в сб. «Эфирный вітер» під ред. В.А.Ацюковского, Энергоатомиздат, М. 1993.

W. M. Hicks.

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація