Реферати українською » Наука и техника » Противоположны чи наука і релігія?


Реферат Противоположны чи наука і релігія?

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Силуянова І. У.

Потім не досить було помилятися розуміння Бога, але де вони, живе у великої боротьбі невігластва, така велика зло називають світом. Прем. 14, 22.

Боротьба між наукою і релігією сьогодні як ніколи загострилася, вважають сучасні ученые-атеисты, особливо обурюючись проти положень соціальної концепції РПЦ, зокрема, щодо новітніх біомедичних технологій: клонування, фетальній терапії, трансплантації органів прокуратури та тканин без згоди чоловіки й т. п. Ученые-атеисты обурюються заявами Церковно-общественного ради з біомедичної етики Московського Патріархату, у яких звертає уваги на аморальний характер багатьох технологічних новацій. «Знову релігія постає по дорозі розвитку науки», — стверджують ці вчені. І на у науковому середовищі знову пускають у хід старий набір атеїстичних, нітрохи не від марксистсько-ленінських поглядів на взаємовідносинах науку й релігії.

Як відомо, марксисти перетворювали реальне й опозиції об'єктивний різницю між наукою і релігією в протистояння. Протистояння ж припускає активну зіткнення, боротьбу, які мають привести, зрештою, до знищення релігії. Енгельс бачив у боротьбі прояв універсального закону природи, нашого суспільства та мислення, відомого в діалектичному матеріалізмі як закон єдності і протилежностей.

Справді, хто зможе заперечити існування протилежних станів, якостей, властивостей природних явищ, таких, наприклад, як асиміляція і дисиміляція речовин, магнітні полюси тощо. п.? Але це їхнє існування — не «боротьба», а прояв стійкості конструкції світоустрою. Універсалізацію в атеїстичному свідомості боротьби як невід'ємного властивості існування і абсолютизація до рівня «діалектичного закону» буття є різновид відомого в психіатрії стану «перенесення» суб'єктивних переживань зовні, зокрема — патологічна інтерпретація внутрішньої духовної боротьби гріха і муки сумління як універсального властивості і екстраполяція в навколо.

Жорсткий ідеологічний принцип протиставлення ще віри і знання до болю знайомий неодному поколінню російських учених. У матеріалізмі ХХ століття питання про співвідношення релігії, і науки — проблема перебування ефективних шляхів пізнання світу і подолання перепон для її перетворенню. У цьому шляху релігія у вигляді гальма, стримуючого рух.

Приміром, саме з такою розумінням релігії була пов'язана рішення Раднаркому СРСР про підтримку жахливих дослідів одержання «новогибридного людини» шляхом схрещування людей антропоморфними мавпами. У звіті 1928 року, представленій у Раднарком голові комісії з сприянню роботам Академії наук СРСР тов. М. Горбунову, керівник «досліджень» по злучці людей мавпами проф. І писав: «Серйозним гальмом щоб поставити цієї експериментальної роботи були також забобони релігійного й моральної характеру. У дореволюційної Росії аж ніяк неможливо як щось зробити, а й писати у цьому напрямі... Тільки найостанніші роки намітилася можливість поставити наші досліди без особливо значних витрат і побоювань зустріти заборона із боку церкви» (2).

Однозначне і жорстке розв'язання проблеми співвідношення ще віри і розуму, релігії, і науки, як несумісних і взаємовиключних явищ, досягалося використанням всіх коштів, до найжорсткішої політичної цензури й фізичного знищення інакодумців. Філософська, богословська і наукова література, у якій було представлена традиційна християнська позиція, було вилучено з бібліотек та заборонено видавати. Характерно, наприклад, що написана В.Ф. Войно-Ясенецким (3) на початку ХХ століття робота «Наука і релігія» побачила світ і став доступною читачеві ще на початку ХХІ сторіччя.

Один із типових і поширених коштів «діалектичного» розв'язання проблеми — це інколи пряме, інколи ж непряме пересмикування фактів. Наприклад, поширене така думка про релігію: вона нібито стверджує, що земля — плаский диск. У цьому ніде немає згадки, що у Біблії присутній опис нашої планети як земного шара(4).

Звинувачували Православ'я у тому, що його забороняло розтин трупів. У цьому замовчувалося, що у часи правління Івана Грозного в Аптекарському наказі 1581 року — найважливішому документі державного значення — наказувалося дослідження трупів з метою визначення причин смерті випадках неналежного подання медичної допомоги (5).

Буквально «відскакує від зубів» атеиста-медика також затвердження, що Католицька Церква переслідувала лікарів за анатомічні розтину. І ще серед «постраждалих» називають конкретне ім'я: основоположник анатомії, професор Падуанського університету Андреас Везалий (1514—1564). У цьому замовчується, що він було до смерті не було за те, що анатомував, а й за те, що, не зумівши визначити наступ смерті, почав анатомувати тіло якогось дворянина, що під час розтину раптом прийшов у свідомість. У цьому іспанському гранду було нанесено важкі каліцтва, разом із некомпетентністю (нездатністю визначити смерть людини) і ставилося Везалию на карб.

До речі, під час судового розгляду судья-инквизитор замінив грозившую анатому страту на... паломництво у Святу Землю (6).

На жаль, подібні підміни фактів досі є таке. У значною мірою це пояснює труднощі розуміння науково-технічної інтелігенцією те, що проблема співвідношення ще віри і розуму не зводиться до розкриття їх протистояння, чи «боротьби». Протистояння і «боротьба» є із інтерпретацій цієї проблеми, яка у західної матеріалістичної філософії. Поширення вона почала отримувати порівняно недавно, переважно лише з XVIII століття, і свого апогею сягнула вже до середини століття XX. Які ж витоки протиставлення ще віри і розуму?

Приобретай мудрість, здобувай розум: не забувай цього й не ухиляйся від слів вуст моїх.. Притч. 4, 5.

Слід звернути увагу те що, що у своєї суто логічного формі модель протистояння ще віри і розуму схожа з рішенням питання про стосунках ще віри і розуму у одному з напрямів католицизму. Таке єдність атеїстичної та католицькою позицій неминуче ставить під істинність обох. Крайня тенденція до поділу ще віри і розуму, до повного розмежування зі знанням, справді отримала послідовна розбудова в католицької традиції. Наприклад, у статуті чернечого ордена францисканців, заснованого XIII столітті Франциском Асизьким, рекомендується: «Нехай не навчаються грамоті котрі знають» (7).- Католицький святої Петро Даміані (1007—1072) думав, що умовою богопознания та порятунки є зневага до світу. У трактаті «Про святу простоту» розмірковує у тому, що, чи філософія необхідна для порятунку людства, Бог б надіслав для проповіді філософів, а чи не рибалок. «В усіх життєвих духовних і життєво важливих питаннях, яким людина стоїть у невіданні, молитовний плач, посередник між Богом і людини, є єдиним істинним і які знають наставником»,— пише він (8). Справді, в покаяння, що з вуст тата Івана-Павла ІІ 2000 року, до переліку гріхів католицизму — воєн та несправедливих судів з людей — довелося б й ті ряд теологічних помилок про розмежування ще віри і знання.

Ми відтворили схему підходи до проблеми взаємовідносини християнства та, властивого західному релігійному свідомості. Саме з цього позиції, логічно що з теорією двоїстої істини, виходить тенденція протиставлення ще віри і знання на її атеистическо - матеріалістичної інтерпретації. Проте багато хто приписують цьому гріху як католицизм, а й Православ'я. Чи так це?

«Російське Православ'я не мислить світу внехристианским чи "світським",— пише І.А. Ільїн.— Навпаки, християнське просвітництво і просвітління світу є його прямим завданням. Йому є всього, ніж живуть або живуть люди прийшли на землі, до того ж оскільки вона має у цьому світі велику і священну місію.

Царство Христове немає від світу цього (Ін. 18, 36), та про ньому возвещено світу і людству; і тому його ідея висловлена для світу цього як покликання і обетование. Неправильно думати, що Царство Боже подібно земним царствам. Також не так думати, ніби воно є для світу цього. Але "мир-сей" існує як найбільше полі (див.: Мв. 13, 38) 'ратай на посів і збільшення Царства Божого. Евангельское благовестие не у цьому, що зайнято землю і небо протилежні і непоєднувані, бо земля приречена гріха і суть діти гріха, але у тому, що небо вже зійшло на грішну землю від імені Боголюдину, що наблизилося Царство Небесне (Мв. 4, 17; порівн.: Мв. 12, 28; Мк. 1, 15; Лк. 4, 43; 10, 9, І; І, 20; 21, 31 та інших.), можливість і реальність негреховного мироприятия і миропреображения видані і засвідчені. Євангеліє несе світу не прокляття, а обетование, а людині — не помирання, а порятунок і. Воно вчить не втечу з світу, а християнізації його» (9).

Слід звернути увагу ще на одну важливу особливість християнського світорозуміння саме у з обговорюваної проблемою. Йдеться про затвердження особливого — внутрішнього — виміру людського буття, яке блаженний Августин називав «внутрішнім людиною». З цією особливим виміром логічно пов'язано й існування принципово інший тенденції розгляду проблеми співвідношення ще віри і розуму. Усвідомити собі внутрішнього і зовнішнього людини — отже зрозуміти, що є дві різних способи життя. Мета людини внутрішнього — порятунок душі, й наживання Святого Духа. Мета людини зовнішнього — піклування в поті свого лиця про повсякденних потреби. Пізнання зовнішнього світу — ефективний засіб задля досягнення практичної користі і земних благ. Стяжание Духа Святого — зовсім інше, не зовнішня завдання, що його виконання може і збігатися з вимогами зовнішнього життєвого світу, й іноді суперечити їм. Ця тенденція була виражена і в християнській філософії дуже довго: «...Що Афіни — Єрусалима? що Академія — Церкви?.. Панове має шукати у простоті серця (Прем. 1, I)» (10).

Реальність внутрішнього і зовнішнього людини, можливість і свободу відмовитися від зовнішнього піклування, прагнення концентрації свідомості на помислах Бога живлять монашеско-мистическую традицію релігійного затвора у світі. Але це затвор — завжди індивідуальний аскетичний подвиг ченця, минаючого від суєти світу, що у злі. Його не можна будувати до рангу моделі поділу релігійної і пізнавальною установок свідомості. Не можна будувати досвід чернечій аскези в догматичний принцип взаимоисключения і несумісності релігійного і пізнавального вимірів існування. Чому?

Насамперед, оскільки у цього принципу людина представлений однобоко: переважно як істота, що використовує свої сили для служіння лише своєму єству. Потім відбувається протиставлення внутрішнього і зовнішнього людини, ще віри і знання, світу духовного існування й світу зовнішнього, доступного розумного сприйняттю та практичного обробленню. Зовнішній світ дію цієї протиставлення виявляється духовно порожнім, нас дуже швидко перетворюється на об'єкт дослідження та згодом спустошує і окремої людини, перетворюючи їх у суб'єкт пізнання. Зайвим у цій спустошеним моделі виявляється, і вимога морального вдосконалення познающего, що тепер приречений те що, щоб керуватися суто практичними цілями, суб'єктивними установками, потребительско-познавательными завданнями. Через війну наука зводить своє призначення до примноження виключно об'єктивного знання про мир незалежно від цього, веде воно до порятунку познающего людини чи перешкоджає цьому, сприяє чи благоустроению душі, й життя чи ні. «Тому християнське мироотвержение є чи умовно тимчасова, душеочистительная установка ченця, "відкидає", щоб "придбати знову", закриваючого очі, щоб прозріти, шукає усамітнення і зосередження у тому, щоб по-новому сприйняти Бога, чоловіки й світ; тоді християнин "відкидає" не Божий світ знає як об'єктивний предмет, а свою пристрасть і пристрасні змісту свого досвіду і, очистивши і прозрівши, переконується, що нічого немає у самому нечистого, бо лише почитающему щось нечистим* тому нечисто (Рим. 14, 14—20)... Вони ж мироотвержение є сліпота, затьмарення духу, посягание на хулу і потяг до єресі; це є шлях від духовного скопчества до тілесному» (11).

По усевіданню Своєму Господъ поклав, відмінність. Сір. 33,11.

У той самий час не можна заперечувати реальне різницю між наукою і релігією. Наука і релігія — ця справді різні освіти. Такі самі різні, як наука і мистецтво, мораль право тощо. п. Наука і релігія, чи розум і віра, відмінні друг від друга. Але відмінність, різницю і розбіжності — це завжди протилежність. Протилежність виникає там, де те ж саме завдання намагаються вирішити прямо протилежними, взаємовиключними способами. У цьому прибічники однієї з способів заперечують правильність іншого. А наука і релігія різні оскільки ставлять собі і його вирішують не лише одну, а різні завдання.

Завдання віри — богопознание, завдання науки — піклування в поті свого лиця про повсякденних потреби, про хліб насущний. Пізнання зовнішнього світу — ефективний засіб задля досягнення практичної користі та благоустрою земного життя. Чи можна заперечувати значення винаходи колеса чи телефонному зв'язку? Християнство «розглядає науку як необхідний інструмент цьому житті» (12). Кожне наукове дослідження оцінюється за тими практичним результатам проекти влаштування земного життя людини, яких він може привести. А релігія спрямовує кожної людини до моральному вдосконаленню, улаштуванню себе самої, аби навести їх у Царство Боже. І тут привертає увагу одну принципову особливість християнського розуміння взаємовідносини ще віри і науки.

Для християнської традиції характерно розуміння пізнання зовнішнього світу - як можливості духовного вдосконалення внутрішнього світу людини.

«Віра дає вченому: творче здивування (Аристотель), живе почуття таємниці, справжню відповідальність, справжню обережність в судженнях, предметну скромність, волю до справжньої істині, силу живого созерцания»(13).

У християнстві не засуджуються і скасовуються наукової діяльності: кожен має залишатися 6 тому званні, як він покликаний (14). Та заодно в усьому треба залишатися християнином. Через це зберігається світ християнських цінностей — у душі, у науці, мистецтво, у державі. І тут може лише вже як розбіжності. Віра та наука здатні існувати

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація