Реферат Куди йдуть діти

Т.Гагин

Діти від своїх батьків йдуть. Хтось в іншу квартиру, хтось у іншу сім'ю, хтось просто свою, окрему життя. Ідуть по-хорошому як важко, швидко та поступово, окрыленными чи надломленными боротьбою за «волю і». Так чи інакше — діти йдуть. Якщо ж немає, то психологічно підкуті оточуючі них тривожаться. А непідковані й просто наклеюють ярлики на кшталт «мамусин синку» чи «стара діва».

Якщо батьків дитина — завжди дитина, то тут для нього тут інше однозначно. Звідси й нерозуміння. І що жорсткіше закиди, що «забув», «залишила, кинула», «невдячний дитина», чим сильніший звучить вимога, власне, залишатися дитиною, «відповідати надіям», «бути опорою», то більше вписувалося нерозуміння між дорослими й дітьми.

ЩО ПОТРІБНО БАТЬКАМ

Батьки прожили більшу частину свого життя — життям дітей, їх турботами і турботами про неї, у них усе, що підважували і навіть більше, ніж могли (котрий іноді більше, ніж, напевно, треба було!). Для батьків довгі роки дитина, його благополуччя, його життя були здоровим глуздом і метою, майже найголовнішим суттю життя власної. Отож через двадцять з гаком років практично половина життя виявляється намертво впаяною в цієї людини. Який тепер хоче піти. Отдалиться. Унести піти з життя сенс, віднести головне.

Найважливіше — батькам треба знати (непросто почути для проформи, а узнать-поверить), що вони були хороші батьками. Що своїх дітей потрібні, що люблять. І, до речі, що він вдячні. І вкотре — люблять. Власне, більшість обвинувачень, хворобливих психологічних ударів, гірких слів дістається дітям від своїх батьків саме у з цим внутрішнім неспокоєм. Їм, батькам, байдуже насправді, миєте ви поли у домі, про те чи хлопцем проводите час, ту чи дівчину любите, наскільки правильно вибрали професію.

А ще накладається найголовніший страх — втратити своїх дітей. А ними — себе.

Страх цей було притаманний, напевно, всім батькам. У когось воно виявляється у жорсткі вимоги і мелочном контролі (утримати при собі!), в когось — в сльозах, і обвинуваченнях, в когось — лиховісного і холодному укоре, догляді у собі, в когось — в послужливої випереджальної турботі там, де турбуватися начебто й нема чого (зазвичай супроводжується прохальним і упрекающим поглядом одночасно).

— Слухай свою мати!

— Подивися, що зробила зі своїми батьком!

— Я тебе ніколи ні за чим не попрошу: сама повинна здогадатися, що ваші матері потрібно!

— Синку, не кидай нас, ми тобі ще знадобимося!

— Нам нічого й непотрібно, аби тобі добре!

І далі.

Не все проявляється так різко. Чим мудрішим батьки, проте явно усе відбувається. Але переживають вони однаково. Переживають жорстокість, нечутливість і невдячність дітей. Навіть якщо взяти знають, що це нерозумно і всі і має бути. А іще тут чоловічої криза: «Ким був у житті їхньому результаті» — і тяжко пережиті кожну жінку вікові зміни у організмі — клімакс. Усе це й за сприятливих умов проходить важко, а ви тут ще діти... Батькам дуже важливо знати, що їм люблять.

ЩО ПОТРІБНО ДІТЯМ

У максимально ранньому віці діти не відокремлюють свій світ у світі батьків, оскільки у такому єдності — заставу добробуту, спокою та безпеки для малят. Згодом їм стає дедалі важливо усвідомити себе людьми — окремими, самостійними. А частиною іншим людям, навіть батьків.

Дітям важливо переконатися, що чогось стоять, щось можуть бути взагалі живуть самі. Тому найкращі, потрібні й стратегічно важливі батьківські дії, які стосуються їхнього життя, сприймаються, мов втручання. Агресія. Вторгнення. Посягання.

Дитина, протидіючи такого втручання, проходить першу перевірку зважується на власну спроможність. Самость. Це нормальна річ в такому віці. Якщо ж в підлітковому вдалося погано, то — й у юнацькому теж. Людина не заспокоїться, доки перевірить і доведе собі, що він — сам. Сам думає (і має право думки, які батьки та інші впливові старші вважають неправильними), сам робить (зокрема і неподобства, як здається оточуючим), сама вирішує і саме вибирає. Сам! Це недостатньо дізнатися. Це ж треба перевірити. І життя батьків перетворюється на суцільний... Ну, ви знаєте.

У ребенке-подростке-юноше тим часом борються різні особистості: дитяча, прямо що з батьками, нова — шукає — і ще та, що її буде, заради якої яка шукає та діє зараз. Дитячої особистості бракує батьківського схвалення і кохання, які відкидає особистість шукає, відкидає разом із, що походить від «агресорів». Особистість майбутня взагалі здебільшого у розгубленості і спантеличенні. Адже його ще майже немає. І тепер девочка-отличница демонстративно вивалює при гостях з сумочки пачку презервативів, пристойний хлопець робить собі модну tattoo і проколює пупок. Але усе це підліткове, минуще і тому, звісно, кошмар, але — не найстрашніше. Для батьків.

Оскільки через два-три роки зовнішні, демонстративні прояви зійдуть нанівець, а твердження себе, сьогодення й самостійного, придбає глибші, отже, і більше важкі для батьків форми. «Дитина» вирішує сам не дрібниці, а серйозні речі: йде з інституту та вступає у інший (чи йде працювати), заявляє про майбутнє весілля, знімає квартиру. Чим більшою мірою юнак усвідомить і приймає себе, немов дорослого, то глибше стає рівень її самостійності. Людина шукає й встановлює відносини. Він будує своє розуміння його світу і порівнює його з принесених з дитинства (тобто — з батьківським). Він перебудовує стиль спілкування з батьками оскільки за потрібне, зі свого уявленню. Виникає відчуженість. І, нарешті, людина каже собі: «Але вони своє життя, а й у мене — своя. Ми різні люди».

До речі, їй немає вистачає такту сказати це тільки собі. Зазвичай батьки це теж чують. І розуміють по-своєму: ми, мовляв, дитині більше непотрібні.

У цей час життя взрослеющему людині найважливіше самість. Свобода, придбання особистого досвіду, проби та системні помилки — усе те, що піти може йому переконливо довести: як окремий і самостійна людина відбувся. І коли він чує, що це насправді «дурість і дитинство», то реакцію таких слова уявити, гадаю, нескладно.

ХТО КОГО ПОЙМЕТ

І ж у цьому робити? Як узгодити бажання й потреби і тих і інших? Спочатку — зрозуміти, у світі усе саме саме так. Не особисте ваше невдача, а нормальне життя, звичайні ситуації. З усіма сльозами, конфліктами, переживаннями і нервотрепками. Так буває у всіх.

До того ж — потрібно захотіти зрозуміти одне одного. Оскільки обвинувачення «не хочеш мене зрозуміти» знецінюється відразу, щойно з'ясовується, що який кидає його сам він не хоче, і не збирається розуміти іншого. Та й любое-то обвинувачення малий, що додає. Не отже, що став саме дітям неодмінно треба зрозуміти батьків або, навпаки, батькам — дітей. Йдеться щодо війні та щодо тому, хто має рацію і переможе. Це загалом байдуже. Йдеться у тому, що вони зрозуміли одне одного. Пішли назустріч, з обох сторін.

Я досі з внутрішнім подивом згадую одну свою консультацію. Точніше, його результати. Хлопець скаржився, що з батьком стають дедалі гіршим й більше, що й матері відносини псуються, обстановка у ній напружена, і в усьому, ледь що станеться, звинувачують що його. Ми разом, через чимало моїх запитань і, розбиралися у його почуттях, й у почуттях батьків. Наприкінці прозвучал-таки це запитання: «То що робити?» (Зауважимо, що виникло бажання щось робити було саме в нього, в хлопця. Якщо ж охоти немає, допомогти або, дуже складно, чи взагалі неможливо.) І тут, відходячи від міста своєї роками сформованій звички наскільки можна прямо щось «радити», я попросив хлопця (а йому було вже протягом двадцяти) йти ввечері до батька й в нарешті поговорити, що називається, задушевно. Якщо вдасться і тоді як душі щось таке виникне, сказати батькові, що він, син, його любить вухами й що батько йому потрібен. Ну, мала обстановка до такого ось прямому раді. Хоча, напевно, це все ж винятковий випадок. За тиждень хлопець прийшов знову. Але не на консультацію, а поділитися. Розмова із батьком (за пивом — пригощав син) вони відбувся. Так звичайно буває, але сталося: життя змінилася відразу. Того фатального вечора на свої слова про кохання батько майже відповів, замкнулося і пішов спати. Зате вранці вона сама прийшов і власним розбудив сина, назву домочадцям снідати, поки не вийшов за стіл, відвіз до інституту, а ввечері чекав, щоб зустріти і відвезти додому. І — майже розмовляв, просто усміхався. (А дядько судячи з опису, суворий.) Будь-яку спробу матері накричати на сина батько припиняв відразу. Так усю тиждень. Розповідав мені це хлопець бувши абсолютно ошелешеним. Характерна деталь: «А я йому такого не сказав, чого це вона сама не знав». Насправді ж для дітей очевидно, що батьків вони люблять (щоправда, з роками дуже глибоко у душі). Просто їм «це головне». А батькам це. І аж ніяк негаразд очевидно. Нещодавно, уже двох років, хлопець зателефонував власнику й прийшов знову. Я поцікавився, як справи в самісінький сім'ї. «Ну там усе добре, — хлопець усміхнувся, — самим я хотів запитати про інше...». Відразу підкреслю: так не завжди. І взагалі, на цей випадок винятковий.

Буває й по-іншому. Трапляється, що батькам мстяться (за минуле чи справжнє). Проте з віком, ніж спокійніше й упевненіше у собі стають молодики, то більше вписувалося дивитися на батьків як у «теж людей» (а чи не на джерело небезпеку своєї постаті).

Чим дорослішим діти, тим їм ставитися до батьків як дорослі люди ставляться до дорослого. І — як до людей дорогим і близьким. І — коханою й безцінною за потрібне. І тоді діти до батьків повертаються. Але доти ще треба дожити. До того часу важливо обидва боки не накоїти такого, що зробить те що дітей необоротним.

Схожі реферати:

Навігація