Реферати українською » Политология » Криза Перській затоці 1990-1991 рр.: позиція навіть ООН


Реферат Криза Перській затоці 1990-1991 рр.: позиція навіть ООН

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Є. П. Болдирєв

Друга половина 80-х рр. сучасності ознаменувалася серйозними змінами у міжнародній політиці. СРСР та перейшли з позицій протистояння до реалізації спільних кроків у справі ядерного роззброєння і політичного діалогу. У Європі пройшла хвиля «оксамитових» революцій, що до ліквідації Організації Варшавського договори та розвалу соціалістичної системи. У той самий час закінчення «холодної громадянської війни» не сприяло зниження регіональної напруженості, було б закономірним процесом і натомість радянсько-американських відносин. «Центри сили», створювані на «периферії» міжнародної політики, починають важливої ролі у своєму регіоні, а й загрожують безпеки усього світу. Особливо актуальна цієї проблеми роблять припущення про володінні тій чи іншій країною «третього світу» зброєю масового знищення чи новітніми звичайними озброєннями. До регіональним «центрам сили» наприкінці 80х ХХ століття можна віднести Ірак, у якого цього періоду найчисленнішими збройними силами серед країн Перської затоки [1]. Криза Перській затоці, викликаний окупацією іракськими військами території Кувейту, був першим великим озброєним конфліктом після завершення радянсько-американського протистояння, і серйозним випробуванням всієї світової співтовариства. Агресія Іраку мінливому світі викликала необхідність по-новому оцінити можливості ООН організацію, що має «підтримувати міжнародний світ образу і безпека продукції та із метою приймати ефективні колективні заходи запобігання і усунення загрози світу і придушення актів агресії чи інших фінансових порушень світу» [2]. Є різноманітні погляду про роль Організації Об'єднаних Націй і члени Ради Безпеки для розв'язання регіональних труднощів і, зокрема, ситуацію навколо Кувейту. На думку ряду дослідників, «перехід СРСР та від конфронтації до взаємодії надав позитивне, оздоровляющее вплив на Організацію Об'єднаних Націй» [3], дозволив «вивести вступ до Союзу з паралічу» [4]. Зазначалося також «відродження ООН як ефективного механізму рішення міжнародних суперечок» [5]. Такий підхід особливо распространён під час й після кризи у Перській затоці. Певною мірою це було викликане новизною ситуації, коли Рада безпеки ООН практично одностайно висловила осуд діям Іраку, а наддержави вперше у історії спільно шукали вихід із ситуації. Позиція США оцінювалася, переважно, через призму резолюцій Ради Безпеки ООН. Подчёркивалось, створення і дії антиіракської коаліції грунтувалися на дотриманні Статуту ООН і рішень РБ. Особлива увага приділялася досвіду міжнародного співробітництва. Висловлювалося припущення, що, «діючи у межах Ради Безпеки … СРСР та напевне може забезпечити ефективність механізму підтримки військової стабільності» [6].

Вже під час воєнних дій «Буря" в пустелі» з'явилися думки деяких наших фахівців, що з меншим оптимізмом оцінювали роль ООН і позицію у вирішенні кризи навколо Кувейту. Директор Інституту Близького Сходу при Колумбійському університеті у Нью-Йорку Р. Буллиет зазначав: «Помилковим було початкове політичне рішення США звернути назад іракську агресію … Помилкою був і розгортання у регіоні таких великих сил» [7]. На його думку, у районі Перської затоки «варто було розмістити невеличкий контингент, який відігравав би роль заборонного бар'єра для Багдада і до санкціям ООН» [8]. Точку зору про «достатності» економічних санкцій проти Іраку і неадекватності силових дій антиіракської коаліції, очолюваної США, була і й інших дослідників. Справді, внаслідок морської авіації та повітряної блокади іракська сторона втратила 97% свої доходи, насамперед рахунок різкого зниження експорту нафти; на 90% скоротився імпорт промислової продукції, сировини й напівфабрикатів; через нестачу мастильних матеріалів, хімічних компонентів і запасними частинами виникли серйозні складнощі у роботі нафтопереробних та інших підприємств [9]. Проте важко було очікувати, що це санкції дадуть реальні політичні зрушення в найближчій перспективі. У той самий час залишалася окупованій територія раніше суверенної держави, іракську владу руйнували економічну інфраструктуру Кувейту і робили репресивні заходи проти місцевого населення. Не можна забувати і злочинну практику утримання іноземних громадян, у ролі заручників, яких режим С.Хусейна використовував у ролі «живого щита», розміщуючи у своїх об'єктах. Ці факти відзначали необхідність рішучих дій із боку країн світу. З огляду на небажання Багдада підкоритися рішенням Ради Безпеки, силове вплив уявлялося невідворотним, хоч і вимушеним кроком.

Діяльність Організації Об'єднаних Націй також була предметом критики фахівців. На думку Р. І. Морозова, «фактично ООН під час операції «Буря" в пустелі» від подальшої участі у ній, перейшла у бойову стадію припинення іракської агресії, усунулася, і антиіракська коаліція було створено поза ООН під керівництвом США» [10]. У цьому Статут Організації й положення резолюцій Ради Безпеки дозволяли їй забирати він ініціативу управління багатонаціональними силами у районі Перської затоки. І тут дії проти Іраку могли набути вигляду миротворчої операції ООН і вибори проходитимуть під контролем Генерального секретаря організації, Ради Безпеки і Военно-Штабного комітету. На перевагу такий варіант розвитку подій вказувала позиція СРСР та інших держав. Для США такий також міг заподіяти певні вигоди, оскільки позбавив б С.Хусейна можливості витлумачувати «Шквал до пустель» лише як силову акцію Білого дому проти народу, заперечуючи участь країн світу [11]. Реакція Сполучених Штатів на агресію Іраку проти Кувейту пішла виключно швидко. Вже ніч із 1 на 2 серпня 1990 року, відразу від початку вторгнення іракських військ на кувейтський територію, постійний представник США в ООН Т. Пікерінг направив Генеральному секретарю лист про негайному скликанні засідання Ради Безпеки до розгляду питання про ситуацію навколо Кувейту. Примітно, що аналогічний крок кувейтської боку пішов пізніше, за кілька хвилин. У цих дій Рада безпеки 2 серпня 1990 року рішуче засудив вторгнення Іраку й зажадав виведення його військ з кувейтської території. У наступній резолюції містилися норму закону про економічних санкції щодо агресора та створення особливого комітету для контролю над виконанням. До чого прагнутиме стояли перед США під час кризи? На місце можна поставити захист економічних інтересів країни. Окупація Кувейту й висунення військових контингентів Іраку до кордонів інших держав серйозно позначились в світовому ринку енергоносіїв. Виникли побоювання, що дії Іраку можуть викликати «нафтової шок», та був і великий енергетична кризи в усьому світі [12]. Слід зазначити, що думки економістів про загрозу затяжного обвалу нафтових цін виявилися перебільшеними і після двох місяців спекулятивних ігор з «військової премією» ринок у певній мері стабілізувався [13]. У умовах США мали дбати про безпеку нафтовидобувних країн Перської затоки, чимало з яких також були союзниками Вашингтона у регіоні. У межах політичних цілей адміністрації Дж. Буша - старшого доречно звернути увагу до одне із тез його передвиборною програми, який проголошував головною зовнішньополітичної метою країни «забезпечення лідируючої ролі США у світі». Безумовно, зміни у радянсько-американських відносинах змусили Білий дім підкоригувати це положення і зробити його менш прямолінійним [14]. Події серпня 1990 року давали можливість Сполученим Штатам закріпитися у районі Перської затоки і ще більше поширити своє впливом геть нафтовидобувні країни регіону. Уряд США від початку кризи не виключало варіанта військового тиску Багдад. Багато в чому формування такого стилю відносин Білого дому до Іраку вплинув що зберігся з рейгановских часів теза, що діалог та контакти можуть успішними бути, лише коли вони проводяться з позиції сили. З 9 серпня 1990 року США починають розміщувати свої військ у район Перської затоки. Але це ставило перед американської дипломатією ряд складних завдань.

Найважливішою їх було досягнення підтримки дій США із боку Радянського Союзу. Інакше іракська проблема «могла перетворитися на класичне протиборство наддержав» [15]. З іншого боку СРСР був, поруч із США, Китаєм, Великою Британією та Францією, постійним членом Ради Безпеки ООН. Радянська сторона висловила осуд іракської агресії і схвалила резолюцію 660, але адміністрація Дж. Буша - старшого вважала за потрібне провести екстрене засідання глав зовнішньополітичних відомств двох десятків країн. Зустріч міністра закордонних справ СРСР Еге. А. Шеварднадзе і держсекретаря США Дж. Бейкера пройшла 3 серпня 1990 року у аеропорту «Внуково-2». Тут було прийняте спільне заяву, у якому зазначалося: «СРСР та підтверджують свій заклик до Іраку здійснити безумовний вилучання з Кувейту. Суверенітет, національна незалежність, законна влада і територіальну цілісність кувейтського держави мусять цілком відновлено і забезпечені» [16]. Прагнення двох десятків країн силоміць домагатися припинення іракської агресії утримувалося й у наступних словах заяви: «...навіть СРСР вважають, що світове співтовариство має лише засудити цю акцію, а й у у відповідь неї зробити практичні кроки. Сьогодні СРСР та роблять незвичний крок -спільно закликають все міжнародну спільноту приєднатися до них й у міжнародному масштабі призупинити все постачання зброї Іраку» [17]. Результати зустрічі Президента СРСР М. З. Горбачова з Дж. Бушем - старшим до Гельсінки 9 вересня 1990 року остаточно дала зрозуміти, що радянська сторона підтримує ідею припинення іракської агресії, хоч і віддає пріоритет мирним, переговорним методам. Радянський Союз перед схвалив все Резолюції РБ ООН проти Іраку і підключився для реалізації економічних санкцій проти агресора.

Заручившись підтримкою СРСР, США зробила низку аналогічних кроків щодо Китаю. Але вони виявилися трішки менше успішними і за голосуванні за резолюцією 678, яка санкціонує застосування сили проти Іраку після 15 січня 1991 року, китайський представник у Раді Безпеки ООН утримався. Для розгортання свого військового контингенту США потрібно було також згоду держав Перської затоки. За добу від початку кризи, 3 серпня 1990 р., Саудівська Аравія і Єгипет закликали до «самооборони» від можливого іракського вторгнення. 7 серпня о Ер-Ріяд прибув міністр оборони США Р. Чейні. У результаті переговорів із королем Фахдом Чейні фактично отримав згоду розміщення із Саудівською Аравією американських підрозділів. Того ж день президент США Дж. Буш -старший розпорядився спрямувати у Саудівську Аравію американських військ і бойові літаки ВПС США. Метою розміщення американських солдатів на саудівської території було оголошено захист цієї країни від можливої агресію з боку Іраку [18]. Дії США мали підтримки й інших країн. Президент Єгипту Хосні Мубарак дозволив американським ВПС використовувати повітряний простір своєї країни й дозволив авіаносної групі із шести кораблів на чолі з атомним авіаносцем «Ейзенхауер» пройти через Суецький канал. Для американських військ відкрили свої військові бази Іспанія, та Італія. Почалося формування антиіракської коаліції, у якому до січня 1991 року ввійшло 26 держав. Військові приготування США у період не виходили далеко за межі статті 51 Статуту ООН, яка декларувала право держав «на індивідуальну чи колективну самооборону». Проте задля ведення повномасштабних бойових дій в проти Іраку вимагалося схвалення світового співтовариства на вигляді спеціального рішення Ради Безпеки, закріпленого у відповідній резолюції чи резолюціях. США активізують своєї діяльності у межах ООН з досягнення найсприятливіших умов військового, економічного і політичного тиску Багдад. Американська сторона стала упорядником і ініціатором прийняття практично всіх резолюцій Ради Безпеки, що стосувалися подолання кризи у Перській затоці. Безумовно, в усіх члени ООН був із ними згодні. І тут, як свідчить У. З. Сафрончук, обіймав посаду заступника генерального секретаря ООН в 1987-1992 роках, постійний представник США при ООН Том Пікерінг проводив інтенсивні консультації з представниками країн -членів Ради Безпеки. Їхньою метою було досягнення одностайного схвалення резолюцій. Певну опозицію Сполучених Штатів становили Ємен і Куба. Під час обговорення найпершої резолюції по Кувейту постійний представник Ємену в ООН аль-Ашталь заявив, що "Ірак входить до складу Ліги арабських держав і треба під час вирішення питання про агресію цієї країни проти сусіднього арабського держави враховувати позицію й зусилля цієї організації. У результаті під час голосування за прийняття резолюції 660 Ємен утримався. Аналогічна ситуація виникла інших засіданнях Ради Безпеки, де на кількох боці Ємену виступила і Куба, яка традиційно займає антиамериканські позиції. Решта ради цілому демонстрували схвалення всіх резолюцій, вкладених у ліквідацію іракської агресії проти Кувейту [19].

Не завжди проект резолюції, запропонований США, приймався у обсязі. Особливо це стосується рішенню застосувати силу задля забезпечення санкцій проти Іраку. У остаточному варіанті резолюції 665 члени Ради Безпеки прибрали усяке нагадування про слові «сила», замінивши його нейтральним «заходи, які можуть бути необхідними» [20]. Це зробило і так втілити небеззаперечну резолюцію вразливою у межах відповідності принципам міжнародної законності. «У принципі, - пише У. З. Сафрончук, - з міжнародно-правової погляду, якщо слова «заходи, відповідні...» означають використання військової сили, то резолюція 665 було прийнято з порушенням Статуту, бо у цьому випадку обов'язково має бути посилання статтю 42» [21]. У статті 42 Статуту ООН, наступній за статтею про заходи, які пов'язані з допомогою Збройних Сил, говориться: «Якщо Рада безпеки визнає, що заходи, передбачені у статті 41, може стати недостатніми або вже виявилися недостатніми, він уполномочивается робити такі дії повітряними, морськими чи сухопутних сил, які виявляться необхідні підтримки або відновлення міжнародного світу та безпеки. Такі дії можуть включати демонстрації, блокаду та інші операції повітряних, морських і сухопутних сил Членів Організації» [22].

25 серпня 1990 року Рада безпеки був у складніших умовах, ніж було передбачено по

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація