Реферати українською » Политология » Проблеми світової політики і міжнародних відносин в сучасній політології


Реферат Проблеми світової політики і міжнародних відносин в сучасній політології

ворогом Німеччині якнайдалі континентальної країни є Великобританія. І хоча До.Хаусхофер бачив можливість розширення життєвого простору Німеччини сході, він схилявся союзу Росії та Німеччині у межах спрямований проти океанських держав євразійського блоку. Попри те що, що чимало концепції цього геополітика вплинули на зовнішньополітичну діяльність націонал-соціалістів, шляху, зрештою, розійшлися. Наприкінці Другої світової війни До.Хаусхофер був ув'язнений у концтабір, після звільнення з яких закінчив життя самогубством.

У другій половині ХХ століття центр геополітичних досліджень перекинувся на Сполучені Штати Америки. Засновником американської школи геополітики був адмірал А.Мехен. На відміну від німецьких і англійських геополітиків він вважав, що основою силового потенціалу держави є його морська міць, тому морських держав мають перевагу над континентальними. А.Мехен думав необхідним США підтримувати контроль над світовими морськими шляхами, що визначалося географічним розташуванням цієї країни. Американська зовнішня політика протягом нинішнього століття практично підтвердила ці висновки.

Особливе місце у американської геополітиці середини ХХ століття належить НіколасуСпайкмену. На відміну від Х.Маккиндера, він вважав ключем контролю за світом неХартленд, аРимленд. ПідРимлендом М.Спайкмен розумів євразійський пояс прибережних територій чи пізно це званий "маргінальний півмісяць", до складу якого у собі морські країни Європи, Близький і Середній Схід, Індію, Південно-Східну Азію Китай. Цей пояс справді охоплює Євразію із Заходу сходові і дає тому, хто контролює, чималі переваги. Тому М.Спайкмен заміняє формулу Х.Маккиндера своєї: хто контролюєРимленд - панує Євразією; хто панує над Євразією - контролює долю світу. На думкуСпайкмена, географічне розташування Сполучених Штатів дуже вигідно стосовно і доХартленду, і доРимленду. США одночасно звернені двома своїмипобережьями до найрізноманітнішихоконечностямРимленда, а ще через Північний полюс - доХартленду, отже мають можливість контролювати баланс сил в усій Євразії. Концепція М.Спайкмена, висунута ще під час другої Першої світової, теоретично обгрунтувала переорієнтування зовнішньої політики України США перевищив на активне втручання у політичні процеси поза Західного півкулі.

Подальшим розвитком ідей М.Спайкмена стала концепція іншого американського геополітика - З. Коена,поделившего увесь світ на геостратегічні і геополітичні регіони.Геостратегическими їм було названо тим регіонам, котрі грають визначальну роль світової політики й економіці. З. Коен виділив усього дві таких регіону: світ залежать від морської торгівлі океанічних і євразійський континентальний світ. Ядром першого геостратегічного регіону є територія самих США з прямими виходами до трьох головним океанами -Атлантическому,Тихому ПівнічномуЛедовитому.Сердцевина другого геостратегічного регіону - російський промисловий район, що включав європейську частину тодішнього СРСР, Урал, Західну Сибір і Північний Казахстан. Країни морського узбережжя Західної і Північної Європи також входять до складу першого геостратегічного регіону, як і континентальний Китай у складі другого, але займають у них периферійне становище. Цілком ймовірно, що це геополітична концепція відбивала світові реалії періоду "холодної громадянської війни" із властивою йому біполярної структурою міжнародних відносин.

Протягом років "холодної громадянської війни" геополітична ситуація у багатьох регіонах залишалася відносно стабільній. Закінчення ж "холодної громадянської війни" викликало, крім іншого, надзвичайно серйозні геополітичні зрушення, породили нестабільність в колись більш-менш спокійних регіонах. Ці зміни зумовили великий інтерес до геополітичних дослідженням в усьому світі, зокрема й у нашій країні. Такий інтерес цілком закономірне, оскільки геополітика відбиває об'єктивно існуючу взаємозв'язок між географічними чинниками і до зовнішньої політикою держави. Але слід пам'ятати, що геополітика - лише один напрям у дослідженні світової політики і міжнародних відносин і будувати реальної політичної курс враховуючи лише геополітичний аспект було б помилковим.

3. Теоретичні концепції світової політики і міжнародних відносин у політичному науці 50-60-х років

У процес становлення сучасної політичної науки сформувалося декілька напрямків теорії міжнародних відносин. Багато в чому вони пов'язані з попередньої історією соціально-політичної думки. Спочатку основна дискусія у сфері теорії міжнародних відносин розвивалася між представниками політичного ідеалізму і політичного реалізму. Перше напрям відтворювало підходи, характерні для таких мислителів, як Р.Гроций і І. Кант. Прибічники політичного ідеалізму сподівалися домогтися відмовитися від насильницьких, військових способів у вирішенні конфліктів між державами спираючись виключно на правові норми й моральні регулятори. Особлива роль відводилася міжнародних організацій, силі суспільної думки, системі "колективної безпеки. Прикладом політичного ідеалізму є ідеї, й практична діяльність президента США Вудро Вільсона, намагався після закінчення Першої Першої світової з урахуванням принципів християнської моралі домогтися такий перебудови міжнародних відносин, яка виключила у майбутньому війну як громадська явище. Практичним наслідком ідей діяльності У. Вільсона було створення першої універсальної організації - Ліги Націй. Однак у цілому політика, джерело якої в ідеалістичному підході, не досягла проголошених цілей й викликала глибоке розчарування самих США.

Однією з результатів цього розчарування було формування в молодий американської політології напрями політичного реалізму. Дане напрям грунтувалося на традиції, висхідній до М. Макіавеллі і Т. Гоббсом та поступово перетворилася на провідне. З погляду політичного реалізму, на міжнародній арені постійно йде протиборство держав, прагнуть збільшення свого впливу. На думку однієї з основоположників політичного реалізму, відомого американського політолога ГансаМоргентау, мети зовнішньої політики України мають визначатися в термінах національного інтересу й підтримуватися відповідної силою. Аналіз категорій "національний інтерес" і "національна сила" перебував у центрі уваги самого Р.Моргентау та інших представників американської школи політичного реалізму - Дж.Кеннана, До. Томпсона, Ч. Маршалла, Л. Халле, Ф. Шумана, Ч. і Ю.Ростоу, Р.Страуса-Хюпе.

У англомовної літературі поняття "нація" тотожне поняттю "держава", що він відповідає західним традицій та реаліям, де які вже сформувалося й національну державу, громадянське суспільство. Тому фактично про національно-державних інтересах. Представники школи політичного реалізму поділяють їх у постійні, основні і минущі, проміжні інтереси. До перших відносять:

1. "інтереси національної стратегії безпеки", під якими мається на увазі захист території, населення і ще державних інституцій від зовнішньої небезпеки;

2. "національні економічних інтересів", саме розвиток зовнішньої торгівлі, і зростання, захист інтересів приватного капіталу по закордонах;

3. "інтереси підтримки світового порядку", які включають стосунки з союзниками, вибір зовнішньополітичного курсу.

Проміжні інтереси за рівнем значимості можна вибудувати у порядку:

1. "інтереси виживання", тобто запобігання загрози самому існуванню держави;

2. "життєві інтереси", тобто створення умов, що перешкоджають нанесення серйозної школи безпеки і добробуту всієї нації;

3. "важливі інтереси" - запобігання нанесення "потенційно серйозної школи" є;

4. "периферійні чи дрібні інтереси", пов'язані з вадами переважно локального характеру.

Залежно від конкретної історичної ситуації, що складається у світовій політиці, перше місце висуваються ті чи інші основні чи проміжні інтереси у різних поєднаннях між собою.

Термін "національна сила", що застосовується в англомовної літературі, немає точного еквівалента у вітчизняній. Найбільш близький він таких понять, як "державна міць", "зовнішньополітичний потенціал держави". Йдеться ресурсах, які може задіяти задля досягнення цілей своїй зовнішній політики. При виявленні того. Що розуміють під "національної силою", представники повоєнної хвилі політичних реалістів США знаходилися під сильним впливом геополітичнихконцепций.Г.Моргентау багато запозичив у А.Мехена і М.Спайкмена. На його думку, до структури "національної сили входять такі елементи: географічне розташування, природні ресурси, виробничі потужності, військовий потенціал, чисельність населення, національного характеру, моральний дух нації, якість дипломатії.

Разом про те Р.Моргентау зовсім не від відкидав ролі правничий та моралі у політиці. Навпаки, він стверджував, що політична реалізм визнає моральне значення політичної дії. Проте американський політолог символізував існування неминучого протистояння між моральним імперативом і вимогою успішного політичної дії. Держава неспроможна, на його думку, діяти за принципом: "Нехай світ загине, але справедливість має восторжествувати!" Тому моральні критерії стосовно діям людей, визначальних державної політики, розглядати у конкретних обставин місця й часу, а вищої моральної чеснотою у відносинах мусить бути поміркованість і обережність. Р.Моргентау фактично виступив проти нав'язування будь-яким одним державою своїх принципів решті, стверджуючи, що політична реалізм відмовляється ототожнювати моральні прагнення будь-якої нації з універсальними моральними нормами.

Оскільки напрям політичного реалізму було провідним у США, отож у Західної Європи постулати цього напряму отримали саме стала вельми поширеною. Західноєвропейські політологи лише використовували концепцію Р.Моргентау та інших американських реалістів до пояснень тих чи інших подій у міжнародній політиці, тому його роботи були оригінальними в теоретичному відношенні. Винятком можна вважати французьку школу вивчення світової політики і міжнародних відносин. Її провідним представником у роки цілком правомірно вважався видатний французький соціолог, політолог і філософРаймон Арон.

Р.Арона не можна називати ортодоксальним прибічником школи політичного реалізму, оскільки вона гостро критикував багато основні тези, які у роботах Р.Моргентау. Разом про те, Р. Арон зрештою дійшов тих самих висновків, щокритикуемая їм школа політичного реалізму.

Р. Арон вважав, що з зовнішньої політики України держав характерні дві символічні постаті - дипломати й солдата, оскільки відносини між державами "складаються сутнісно з чергування війни і миру". Кожне держава має розраховувати у відносинах іншими державами в лише з свої власні сили та тому вона має постійно піклуватися про збільшення своєї економічної потужності. Р. Арон вбачав специфіку міжнародних взаємин у відсутності єдиного центру, який володіє монополією до насильства і примус. І він визнавав неминучість конфліктів між державами із сили і робив від цього висновок у тому, що підлягають поясненню передусім причини світу, а чи не війни.

Попри збіг низки базових принципів, і підходів французького соціолога з принципами і підходами школи політичного реалізму, з-поміж них зберігалися й істотні розбіжності. Р. Арон прагнув дати соціологічне пояснення багатьом феноменам у сфері світової політики і міжнародних відносин. Так, за класиками соціологіїХIХ століття, він символізував розбіжності між традиційним і індустріальним товариствами у найголовнішому питанні міжнародних відносин - щодо війну й мир.

У традиційному суспільстві, де технологічним й фактично економічним фундаментом є рутинне сільськогосподарське виробництво, обсяг матеріального багатства явно обмежений, а саме багатство зводиться переважно до двох головним ресурсів - землі та золоту. Тому, вказує Р. Арон, завоювання було рентабельним виглядом економічної діяльності (природно, для переможця). Отже, існувала раціональна мотивація використання збройної сили для присвоєння багатств, вироблених працею інших народів. З переходом до індустріального суспільству рентабельність завоювань стала неухильно падати проти рентабельністю продуктивної праці. Відбувалося це торік адже розвиток нових індустріальних технологій, широке використання досягнень науку й технічного прогресу зумовило можливість інтенсивного зростання сукупного громадського багатства без розширення простору й без завоювання силою сировинних ресурсів. Як підкреслював Р. Арон, у другій половині двадцятого століття економічна прибуток, яка може бути отримана внаслідок війни, сміхотворна проти тим, що дозволяє просте підвищення продуктивність праці.

Але всі перелічені вище обставини що неспроможні цілковито виключити військову силу у складі коштів досягнення зовнішньополітичних цілей. Хоча значення цієї сили зменшилося, а значення економічних, ідеологічних та інших нечисте насильницьких чинників зовнішньої політики України зросла, ризик виникнення воєнним конфліктам незнищенним залишився. Причина тому - збереження природного стану у відносинах як наслідок, потенційна можливість розбіжності, конфлікту державних інтересів, взаємного недовіри, фатальних помилок до прийняття зовнішньополітичних рішень. Попри кардинальні зміни у системі міжнародних відносин, зберігаються колишні стереотипи в мисленні політичних лідерів та військових, стереотипи, вироблені на той час, коли застосування військової сили було цілком очевидним. Особистісного чинника стає, в такий спосіб, дуже важливою чинником світової політики, а дослідженні міжнародних відносин головним напрямом - вивчення засобів і методів прийняття зовнішньополітичних рішень.

Модернізм виник середині 1950-х років і став своєрідним противагою яка панувала у сфері вивчення міжнародних відносин політичному реалізму. Виникнення нового напрями зумовлювалося різними причинами. По-перше, впливом технологічного і наукового прогресу, новими коштами Німеччини та можливостями для теоретичного і емпіричного вивчення міжнародних відносин. По-друге, змінами у світової політики, викликаними ослабленням наприкінці 1950-х років напруження "холодної громадянської війни". По-третє, приходом в американську політичну науку нової генерації учених. Куїнсі Райт, Мортон Каплан, Карл Фрідріх і КарлДойч, саме з тими іменами пов'язують народження модернізму, прагнули привнести в теорію міжнародних відносин нові й методи, частково запозичуючи їх із інших природничих наук.

Зусилля модерністів багато в чому були спрямовані розвиток певної альтернативної політичному реалізму загальної теорії міжнародних відносин. Надії створення як і теорії пов'язані з використанням на дослідження світової політики і міжнародних відносин загальної теорії систем. Перша така спроба було зроблено 1955 року Ч.Макклеландом, висунули те, що міжнародні відносини слід розглядати, як систему, що складається з взаємозалежних частин, структура якої у значною мірою визначає поведінка об'єднаних нею держав. Подальший розвиток дана концепція отримало роботах М. Каплана, Дж.Розенау, Р.Розенкранца, Д.Сингера та інших американських політологів. Вони вважали метою будь-якої міжнародної системи збереження внутрішнього стабільного стану.

У структурному відношенні міжнародна системаподразделялась деякі підсистеми і елементи, що у взаємодії з довкіллям проявляються як єдине ціле. Загальне стан міжнародних систем визначається незалежними й залежними перемінними. Тоді терміном "незалежні перемінні" позначалися основніактори міжнародних відносин (держави, міжнародних організацій), структура міжнародної системи (різні типи політичних вимог і інших спілок і угруповань), форми і різноманітні види взаємодії між основними елементами системи (економічні, військові, канали взаємодії умовах або конфлікту, або співробітництва). Залежні перемінні включали: могутність держави (здатність впливати на поведінка іншихакторов), управління силою (застосування сили одним

Схожі реферати:

Навігація