Реферати українською » Право, юриспруденция » Виникнення і розвиток вчення про правову державу


Реферат Виникнення і розвиток вчення про правову державу

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Витоки ідеї про правову державу слід шукати у його часи, коли природжена людська цивілізація лежить у колиски. Вже людина намагався усвідомити і вдосконалити форми спілкування із собі подібними, зрозуміти суть власній шиї і чужій волі народів і несвободи, добра і зла, справедливості і несправедливості, порядку й хаосу. Поступово усвідомлювалася необхідність обмеження своєї волі, формувалися соціальні стереотипи і спільні для цього товариства (роду, племені) правил поведінки (звичаї, традиції), забезпечені авторитетом і укладом самого життя. У процесі спілкування, і реалізації природних правами людини життя, свободу, власність викристалізовувалися норми природного права. Воно служило основним і особистою регулятором відносин між індивідом та постсовєтським суспільством і по певного моменту вдало гармонізувало їх.

З виникненням держави, цього унікального як не глянь продукту людської діяльності, ситуація змінилася. Воно спробувало зробити природне право своєї власністю і узурпувати можливість «творити» правові норми.

Держава почала посередником між індивідом та постсовєтським суспільством і, використовуючи гуманістичні початку права, створило йому основним інструментом досягнення своїх цілей. Людство змушений був знову шукати оптимальні форми співвідношення вже між особистістю, державою і громадянським суспільством, шляху розумного поєднання і задоволення їх потреб та інтересів, залучаючи при цьому право.

>Предпосилками вчення про правову державу вважатимуться ідеї про непорушності і верховенство закону, про його божественному і справедливому змісті, необхідність відповідності закону праву. Перший приклад істинного шанування праву як явища неминущому,возвишающемуся над суєтністю життя, дає антична історія: мудрий Сократ прийняв смерть, не побажавши уникнути караючої десниці суду. Про значення правових законів у розвиток держави й обмеження сваволі правителів писав Платон: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон немає сили та перебуває під чиєїсь владою. Саме там, де закон — владика над правителями, що - його раби, я вбачаю порятунок держави й все блага, які тільки можуть дарувати державам боги». Аналогічних поглядів дотримувався Аристотель, підкреслюючи, що «там, де відсутня влада закону, немає місця та будь-якої формі державних устроїв». Європейські вчені Нового часу прийняли естафету у античних мислителів. До. Ясперс, визначаючи правової держави як держава, у якому діє свобода, джерело якої в законах, писав, що класичний тип політичних свобод, гідних наслідування, спостерігався Англії понад 700 кримінальних років як розв'язано. І це дійсно, цьому можна знайти підтвердження. Зокрема, вже у,Нортхемптонскомстатуте 1328 р. говорилося, чого жодне корольовське розпорядження неспроможна спричинити хід правосуддя. На той час, колиДж.Локк написав знаменитий памфлет про уряді, в Англії вже є такий тип політичною системою, де реальним було на повагу до суду і діяла певна система стримування і противаг у відносинах.

Подальший розвиток ідеї про розмежування влади, про забезпечення права і свободи громадян отримали роботах Ш. Монтеск'є. «Якщо,— писав Пауль,— влада законодавча і виконавча буде з'єднано ніби одна особа чи установі, то свободи нічого очікувати, тому що побоюватися, що це монарх чи сенат стане створювати тиранічні закони у тому, щоб такожтиранически застосовувати їх. Не буде волі народів і у разі, якщо судова влада відділена влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона з'єднана з законодавчою владою, то життя й свобода громадян виявляться при владі сваволі, бо суддя буде законодавцем. Якщо судова влада з'єднана з позицій виконавчої, то суддя зможе стати гнобителем».

Філософське обгрунтування вчення про правову державу у його системному вигляді пов'язують із іменами Канта і Гегеля. Кант визначав держава як об'єднання широкого людського загалу, підлеглих правовим законам. Його категоричний імператив розуму вимагав надходити те щоб вільне прояв власного сваволі було сумісно зі свободою кожного і співвіднеслося зі загальним законом. Для Гегеля держава було те саме, як і право («наявне буття вільної волі»), але найрозвиненіша (всю систему права), у тому числі у собі все абстрактні права особи й суспільства. Тому система права, т. е. держава робить у його діалектичному розумінні, є царство реалізованої свободи.

Словосполучення «правової держави» вперше є у роботах німецьких учених До.Велькера (1813 р.) іИ.Х.Фрайхера фонАретина (1824 р.). Але коли перший юридичний аналіз даного терміна та впровадження його в науковий обіг зроблено їх співвітчизником Робертом фонМолем (1832 р.). Він розглядав правової держави як категорію безупинно що розвивається вчення про країну і ставив його п'ятим за рахунком після патріархального,патримониального, теократичного і деспотичного держави. Можна сміливо сказати, що відтоді ідея про правову державу понад століття посіла уми німецьких науковців і політиків.

У літературі виділяють три етапу розвитку німецької ідеї правової держави. У часи 1848 р. вона формувалася як теоретичне іконституционно-политическое підставу його створення. У 1848 р. у проектіПаулкирхенской конституції була спроба з'єднати ідеї про правову державу і розвиток демократії. З 1871 р. йшла детальна розробка принципу поділу влади, понять законом і судового захисту. Веймарська конституція 1919 р. інтегруваласяправогосу-дарственние іпредставительно-парламентские елементи. Нині діючий Основний Закон оголошує ФРНсоциально-правовим державою. Слід зазначити, що у німецьку літературу висловлено думка (є переважним, але не можна назвати явним) у тому, перше правової держави у Німеччині було побудовано у 1880 р.

Наприкінці ХХ століття у низці розвинутих країн склалися такі типи правових і соціальних політичних систем, принципи побудови яких багато в чому відповідають ідеям правової державності. У конституціях та інших законодавчі акти ФРН, США, Франції, Росії, Англії,АвЬтрии, Греції, Болгарії та ін країн містяться становища, безпосередньо чи опосередковано якими, що це державна освіта є правовим. У планетарному масштабі поширенню та її реалізації цієї ідеї активно сприяє ООН через свої організаційні структури та міжнародно-правові акти.

Основні засади правової держави

Принципи — це основні ідеї (вимоги), що визначають у своїй сукупності ідеальну конструкцію (модель) держави, яка могла б називатися правовим. Їх формування зумовлено об'єктивними і суб'єктивними чинниками: рівнем розвитку, науки, освіти та інших елементів, складових сукупний інтелект даної громадської системи;нравственно-духовним потенціалом суспільства, що виражається визнання більшість населення справедливим, отже, правовою існуючого державного будівництва; наявністю чи відсутністю стабільного механізму реалізації правових почав у діяльності державні органи; ступенем освоєння конкретним людиною права як частину власної свободи, свідомої провокації й у необхідних випадках і необхідних межах нею самою обмеженою.

З урахуванням історичних даних, суспільної відповідальності і державної практики і з позицій сучасного наукового знання можна назвати такі принципи правової держави.

1. Принцип пріоритету права. У літературі при характеристиці правової держави часто-густо вживається термін «панування права», походження якого, очевидно, пов'язані з англійським «>rull oflow» — «правління права» чи «панування права». Нанаит погляд, російський переклад даного терміна не адекватнийвкладиваемому до нього змісту і точніше було говорити про пріоритетності права. Це уникнути, з одного боку, трактування права як засобу придушення і насильства, з другого — фетишизації права як самодостатнього і самоврядного явища.

Принцип пріоритету права то, можливо розкрито при засвоєнні таких моментів. По-перше, право нерозривно пов'язане з людиною, це сторона її буття, універсальний засіб спілкування, і гарантія нормального життя. По-друге, держава єдине джерело формування права. В багатьох випадках воно лише оформляє, висловлює в правову форму абоестественно-правовие вимоги, або волевиявлення всього народу (>общества),-ираженное через референдуми, або становища, сформовані під час громадської практики, восооенности судової. По-третє, право виникло раніше, тому носить більш природний характер, ніж держава. За однією з версій, держава виник із необхідностіорганизационно-властной, силовий підтримки правових установлень у суспільстві із його нормально функціонувати.

Великімислители-«одиночки» здогадувалися пропро-исхожаении правничий та його роль життя людей, але тільки зараз можна сказати, що поступово, але послідовно усвідомлює цю його роль і вибирає право пріоритетом свого розвитку. Звідси необхідність обмеження структурі державної влади, зв'язаності правом діяльності державної машини, орієнтування держави щодо захист права і свободи людини.

У кінцевому підсумку пріоритет права означає: а) розгляд всіх питань суспільної відповідальності і державного життя з позицій права, закону; б) з'єднання загальнолюдськихнравственно-правових цінностей (розумність, справедливість) іформально-регулятивних цінностей права (нормативність, рівність всіх перед законом) зорганизационно-территориальним розподілом нашого суспільства та легітимної публічної владної силою; в) необхідністьидеологически-правового обгрунтування будь-яких рішень державних та громадських органів; р) його присутність серед державі необхідні висловлювання й дії права форм і процедур (Конституції і законів, системи потребує матеріальних та процесуальних гарантій тощо.).

2. Принцип правової захищеності людини і громадянина. Відразу слід підкреслити, що це принцип носить первинний, комплексний, непроминальний і абсолютний характер.

Людина як розумне і громадська істота у процесі життя, спілкування із собі подібними створює різні організаційні форми свого існування й встановлює прийнятні собі правил гри, норми. У цьому сенсі право і держави похідні від чоловіка.

Комплексність у тому, що під назвою принцип є основою всіх взаємозв'язків громадянина і з державою та її органами, і коїться з іншими громадськими утвореннями, іншими громадянами у межах правових відносин щодо найрізноманітніших об'єктів.

>Непреходящий характер зазначеного принципу обумовлений природним походженням права, виниклого, сутнісно, з прагнення людини зберегти, захистити свої життя, свободу, здоров'я та т.д. Інакше кажучи, право виникло і є як розумна сторона буття, міра свободи людини.

>Абсолютность (тотальність) цього принципу у тому, що це взаємовідносини індивіда із державою (його органами, посадовими особами) мають будуватися лише з правовій основі. Якщо вони самі за межі дії права, з боку держави це може призвести до сваволею,внеправовим насильством, ігноруваннямнуяод людини.

Принцип правової захищеності змістовному плані має специфічні правові ознаки. Це 1) рівність сторін і взаємна відповідальність держави й громадянина; 2) особливі тип правовим регулюванням і форма правовідносин; 3) стабільний правової статус громадянина і системи юридичних гарантій його здійснення.

1) Нормальні правові відносини припускають рівність і взаємну відповідальність їх сторін. Зрозуміло, держава, вступаючи у взаємини з безліччю різних громадських утворень і всіма громадянами, вже тому володіє величезним обсягом правий і обов'язків. З іншого боку, держава як сукупний представник народу має низку особливихправомочий, яких немає може бути окремої людини (видавати загальнообов'язкові норми, стягувати податків і т. буд.). І все-таки підстав щодо затвердження, держава має великими правами, ніж громадянин, немає. У конкретних правовідносинах вони рівних прав відповідні їм обов'язку. Причому правову державу може бути відпрацьований і механізм взаємну відповідальність порушення прав, невиконання обов'язків.

2) Оскількипрезюмируется, що правової держави іграиоданин — рівноправні учасники правовідносин, основний формою їх взаємозв'язків виступає договір (про зарахування працювати, позики, купівлі-продажу, найму житлового приміщення тощо. буд.). Договором вищу форму є конституція, якщо вона прийнято результаті всенародного голосування (референдуму). У ньому визначаються ті особливими правами, що передаються держави і що неспроможні належати окремому громадянинові, й ті природні права, що є зміст приватного життя громадян, і недоторканні для держави.

Для ліберальних соціальних систем характерно поєднання двох основних типів правовим регулюванням. Дії громадянина регламентуються пообщедозволительному типу, яке дозволяє робити всі, аж не заборонено у законі, заохочення творчість, соціально корисну ініціативу. Держава, його органи влади й посадові особи мають керуватись дозвільним типом правовим регулюванням, що дозволяє їм діяти не лише не більше своєї компетенції, робити лише те, дозволено законом.

3) Стійкий, стабільний правової статус громадянина (система його правий і обов'язків) і чіткий, безперебійно працюючий юридичного механізму забезпечення дозволяють людині сміливо дивитися вперед, не боятися, що його права можна будь-якої миті порушено.

3. Принцип єдності правничий та закону. У правову державу будь-який нормативно-правової акт має лише за формою і найменуванням, а й у глузду і змісту бути правовим. Це означає, що він має відбиватиестественно-правовие початку, відповідати міжнародно-правовим нормам про права людини і громадянина, сприймали легітимним органом структурі державної влади, законно обраним чи призначеним. І, насамкінець, за його виданні повинен бути використаний сув'язь правових засобів і прийомів, напрацьованих у світовій практикою. Це логічно вивірені і сумірних із гуманістичними принципами правові конструкції й поняття, адекватні нормі процесуальні форми, адресні типи і знаходять способи правовим регулюванням, послідовні демократичні процедура прийняття законів та інших.

4. Принцип правового розмежування діяльності різних гілок структурі державної влади. Влада державі таке може уособлювати одна людина (монарх, диктатор, харизматичний лідер), вони можуть належати групі осіб (хунті, верхівці партійно-політичної бюрократії). У разі для панівне неважливо, яким шляхом їм дісталася (революція, громадянської війни, переворот, у спадок тощо.). Для правової держави властиве демократичний спосіб придбання влади, наділення нею лише у відповідність до правом, законом.

Традиційна концепція поділу влади законодавчу, виконавчу і судову стосовно сучасним державам повинна розумітись не як розподіл влади, бо як створення стримування і противаг, сприяють безперешкодному здійсненню усіма гілками центральної влади своїх можливостей. Законодавча влада (верховна), обрана всенародно, відбиває суверенітет держави. Виконавча влада (похідна від законодавчої), призначувана представницьким органом влади, реалізовує законів іоперативно-хозяйственной діяльністю. Судова влада виступає гарантом відновлення порушених прав, справедливої покари винних. У Великобританії, навіть інших країнах судова влада стала джерелом і стрижнем формування усієї правової системи. У Росії її початок реальному поділу влади поклала судову реформу 1864 р. Уисторико-теоретическом плані, можна говорити про необхідність постійного вивищення судової влади,

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація