Реферати українською » Право » Правоспособность і спроможність фізичних осіб. Інститут опіки й піклування


Реферат Правоспособность і спроможність фізичних осіб. Інститут опіки й піклування

Страница 1 из 5 | Следующая страница

ПЛАН:

Запровадження……………………………………………………………………. 2

1. Поняття «Особи». Правоспособность……………………………………..5

2. Дієздатність і її обмеження………………………………………. 15

3. Інститут Опеки і Піклування……………………………………… 19

Укладання…………………………………………………………………. 27

       

Список літератури………………………………………………………….. 28

Запровадження

 

Людям, співтовариствам, установам – надавалося якість особи, придававшее правоздатності: соціально юридичної категорії, що йде від державної влади яка полягає у можливості мати правничий та обов'язки. Рабовладельческое суспільство визнавало обличчям (persona) , тобто. істотою, здатним мати права, не кожної людини. Це суспільство було надто наочним свідченням те, що правоздатність (здатність стати суб'єктом, носієм прав) не є природжена властивість людини, а представляє, як і сама держава, право, надбудовне явище на базисі економічних відносин суспільства. Інакше кажучи, правоздатність коріниться у соціально-економічному ладі цього товариства у цей період його розвитку. Але правоздатність значно втратила б свій сенс, але виражалася зовні. Це виходить в дієздатності: можливість особи своїми діями набувати правничий та створювати собі обов'язки.

У виконанні вітчизняної романістиці стверджували, що римське право знала поняття правоздатності і дієздатності – це твердження некоректно. Сущностная сторона названих категорій римлян розробили детально, ми й понині користуємося їх висновками. Римські юристи не тяжіли до дефініцій: «Будь-яке визначення в цивільному праві небезпечно, бо мало випадків, як його неможливо було заперечений» (Д.50.17.202)[1]

Зрозуміло, регламентація правоздатності була однакового в все періоди римської історії. Разом з недостатнім розвитком економічних відносин йшло розвиток виробництва і правоздатності вільних людей. Принаймні перетворення Риму з невеликої сільськогосподарської громади на величезне держава з розвиненою зовнішньої торгівлею строкаті відмінності правоздатності окремих груп вільного населення (римських громадян, латинів, перегринов) стали згладжуватися, прірву між вільним та рабом і далі лишався. Зрештою, був, досягнуть великий на той час результат – формальне рівність вільних людей області приватного права.  

Також велике значення до розгляду займає інститут Опеки і Піклування – це правової інститут, службовець для поповнення відсутньої чи обмеженою дієздатності особи у вигляді відповідних дій інших, спеціально значимих осіб, талановитими в свідомим вольовим актам, - опікунів і опікунів.

Це питання мають фундаментальне значення в існуванні і функціонування правової системи. Право осіб належить виключно сфері ius civile. Це обмеження свідчить про громадянську громаду квиритів як точку відліку щодо статусу особи.

Актуальність даного інституту правоздатності і дієздатності ми й нині щодо громадянського пава, т.к. саме більшість римського права запозичена в громадянське право, де даний інститут було перетворено удосконалений у зв'язку з сучасним розвитком економічних пріоритетів і товарно-грошових відносин.

Поняття «особи». Правоспособность.

Фізична особа (у вузькому значенні) всякий індивід, якому право дозволяє здійснення наданих йому публічних і приватноправових інтересів, як одно неухильне виконання покладених нею публічних і приватноправових зобов'язань.

Фізична особа (у сенсі) всякий кому закон гарантує під собою підстави, тілесну недоторканність, честь гідність.

У римському приватному праві обличчям вважався всякий правоспособный, всякий кому закон дозволяв мати власністю, розпочинати договірні відносини коїться з іншими особами, про те, щоб набувати правничий та через те зобов'язуватися до відомим діям. Отже, складається поняття суб'єкта права.[2]

Суб'єкти права виступають на правовому спілкуванні як абстрактні особи (persona). Сукупність правових якостей які висловлюються включеність суб'єкта у той або ту сферу соціального життя, регульованих нормами права, визначальних статус особи (status). Що статус, тим повнішим правоздатність- можливість бути суб'єктом правий і обов'язків. Право осіб включає у собі критерії класифікації осіб, які визначають відповідність між статусом і правоздатністю, і навіть визначальних справжню здатність особи здійснювати юридичні акти – дієздатність.

Це питання мають фундаментальне значення в існуванні і функціонування правових систем. Право осіб належить в виняткової сфері ius civile (це єдина ситуація коли преторе втручається у право осіб, відпущених за грати без дотримання належної форми, до прийняття lex Iunia Norbana – була дуже не тривала за часом). Це обмеження свідчить про громадянську громаду квиритів, як у точку відліку щодо статусу особи. Якщо з природному праву (ius naturale) все люди формально рівні, то плані історично певних правових систем (ius gentium) спостереження обмеження: стосовно рабам і чужинцям права окремої громадянської громади (ius civile) виступають привілеєм. З цього погляду повноправними є тільки членів civitas – civis.[3]

Не знаємо достовірно, коли як виникло в римлян це вчення про правоздатності. Мабуть, римляни стали свідомо розрізняти її складові тоді, коли, беручи союзи з іншими народами, вони почали надавати союзникам що з прав, які використовували римські громадяни (большею частиною громадянську правоздатність, тобто. jus conubii і commercii), чи коли римські громадяни сталі у покарання позбавляться каких—либо прав (большею частиною, політичних).

Повнота якості суб'єкта громадянського права полягала у готівки у особи двох категорій: правоздатності і дієздатності.

Соціальна неоднорідність римського суспільства відбито у інституті правоздатності.

Правоспособность – здатність мати права, бути суб'єктом права, отже, отримувати законну захист із боку всіх медичних інституцій держави.

Щоб виступати повноправним суб'єктом у сфері приватного права з подразумеваемой правоздатністю (caput), людина мусила відповідати подвійний сукупності умов. По-перше, повинен бути людиною з позицій природного права (мати розумну душі і людське тіло з отчетливыми ознаками статі). По-друге, він має представляти обличчя (persona) з позицій громадянського права.

Повна правоздатність у сфері приватноправових відносин, своєю чергою складалося з цих двох елементів:

· Ius conubi, тобто. право вступу до законний римський шлюб, у якому діти отримували декларація про римське громадянство, а батькові належала владу дітьми.

· Ius comercii, тобто. означало право здійснювати майнові угоди та мати майновими правами, признававшимися у тодішньому римському праві, наприклад, право набувати квиритскую власність, (укладати зобов'язальні договори і вживати при цьому форми, визнані римським правом, наприклад, mancipatio, in jure , nexurn, stipulatio тощо. Jus commercii тягне у себе неминуче й те право –actio, тобто. право звертатися до римський суд захисту своїх суб'єктивних прав. Обыкновенно (хоча й завжди) з jus commercii з'єднується і testamentifactio, тобто. здатність робити у вигляді заповіту (testamentum) розпорядження у разі смерті.

Деякі вчені ще включали такі елементи, як:

· Jus suffragii, тобто. активну політичну правоздатність, тобто. франшиза в народному зборах

· Jus honorum, тобто. пасивну політичну правоздатність, тобто. право виступати кандидатом на магістратські должности.[4]

Правоспособность виникає:

1. Природним шляхом (з народження).

2. Искусственным шляхом. (Г.1.17. «Обличчя, що задовольнить трьом умовам старше понад тридцять років, було власністю пана по квиритскому права й одержало свободу внаслідок законного відпущення за грати…. »).

Але й зачата дитина не народжений, зізнавався для особливих випадків (коли ставав спадкоємцем батьківського чи материнського майна).

Така регламентація тож обсяг римської правоздатності була непостійної історія римського права. Разом з недостатнім розвитком римського й держави стиралися правові відмінності окремих груп населення (наприклад, патриції, плебеї). У 212 р. Імператор Каракалла дарувавши права римських громадян всьому вільному населенню імперії отже було досягнуто формальне рівність всіх вільних людей тому однині і у сфері приватного права.

Правоспособность припинялася із смертю особи, або з максимальною втратою.

Правоспособность визначалася трояким станом:

· Стан свободи – Status Libertatis – для протиставлення вільних і рабів

· Стан громадянства – Status Civitas – для протиставлення римлян неримлянам

· Сімейний стан – Status Familiae – для протиставлення самостійних глав сімейства для підвладних членам.

Обличчя могло за тими або іншим суб'єктам причин втратити одне із статусів і тоді її правоздатність або втрачалися зовсім (в рабство), або обмежувалася (при усыновлении).[5]

Відсутність однозначного володіння котримсь з трьох найважливіших статусів громадянського права могло дати основу юридичне спору. Стан свободи (чи несвободи), становище у римської сім'ї (самовластное чи підвладне) були встановлено з допомогою судовий процес по приватним позовами; було вироблено спеціальні позови – засоби захисту чи заперечування статусу. Не міг встановлюватися судом лише статус громадянства – належність до римському громадянству визначалася публічно-правовими коштами підприємців і публично-правовым порядком гарантувалася.

Відповідно до цим «Головне поділ у праві осіб, у тому, що – чи вільні, чи раби… З вільних людей одні – вільні, інші – вольноотпущенники» (Г.1.9,10)

Правове положення громадян, у залежність від статусу:

 1. Статус свободи (status libertatis)

1). Раби (servi)

а). Розглянемо, передусім, становище рабів, який відрізняється двоїстістю. Так було в відповідність до цивільною правом (ius civile) servi res sunt (тобто. “раби суть речі”), але у відповідність до природним правом (ius naturale) за рабами зізнавалася людська особистість.

Заходи із регулювання становища рабів:

- Закон Петронія 19 р. н.е. – заборонив віддавати рабів в гладіатори;

- Эдикт імператора Клавдія – надав свободу кожному старому і хворому рабові, кинутого своїм паном;

- імператор Домициан (I ст. н.е.) заборонив кастрацію рабів;

- імператор Адріан (II ст. н.е.) заборонив аморальну торгівлю рабами; запроторивши матрону з Умбрики п'ять років за жорстокість до рабиням;

- імператор Антонін Пій (2 підлогу. II ст. н.е.) видав конституцію, за якою а) насильство над рабами й незаконна їх вбивство переслідували кримінальним покаранням (проте кримінального переслідування в архаїчному Римі піддавалися навіть тварини); б) якщо раб шукав захисток у храмі або в статуї імператора – отримував захист і його пан міг стати змушений продати раба іншому.

- імператор Юстиніан (VI в.) визнав родинні зв'язки рабів (cognationes serviles).

Б). Майновий стан рабів

- здатність набувати, тобто. раб мав юридичної дієздатністю, міг діяти від імені пана (ex persona domini)

- формально зобов'язання рабів не поширювалися вбити пана, але він зобов'язаний був відшкодувати заподіяний ними збитки;

- рабові не міг пред'явити позов, але його визнавалося натуральне зобов'язання;

- відповідно до преторским едиктом відповідальність пана за зобов'язання свого раба регулювалася чотирма позовами:

1). Позов про пекулии (de peculio); 2). Позов инститорный (institoria); 3). Позов экзерциторный (exercitoria); 4) Actio quod iussu – відповідальність пана обсягом даних паном рабові розпоряджень.

У). Особливий статус державних рабів.

2). Вольноотпущенники (liberti).

У давнину (VIII-II ст. е.) все вольноотпущенники ставали римськими громадянами (cives Romani). Потім після закону Юнія Норбана виділилися latini iuniani, про які Гай сказав: “жили як вільні, вмирали як раби”. Одержуючи латинське громадянство, ці відпущеники позбавили політичних прав, права створення сім'ї римськими законам і право заповіту. До особливої категорії ставилися т.зв. peregrini dediticii (тавровані) – вільні, які мали громадянства і право мати Римі та навколо. Всі ці відмінності знищили лише Юстинианом.

Майнове і соціальний становище вольноотпущенников

1) вольноотпущенник у відсутності виборчих прав (та його син вже мав їх).

2) Відповідно до праву патронату (ius patronatus) вольноотпущенник cохранял деякі зобов'язання в відношення до пану: а) зобов'язаний сприяти йому повагу, у відсутності права порушувати проти нього його дітей инфамирующих (тобто. бесчестящих) позовів. Б) мав матеріальні зобов'язання (officium), якщо давав після звільнення клятвена обіцянку (iurata promissio) пану. У). патрон та її діти у разі збідніння мали права вимагати від вольноотпущенника коштів у їжу – alimenta. Р). Патрон та її діти мали спадкові права на майно вольноотпущенника, що той помирав без заповіту.

3). Колоны (coloni).

Колоны як вільні орендарі чужій землі існували вже у епоху республіки і принципату. Проте юридична залежність колонів з'явилася згодом і пов'язані з реорганізацією імператорами оподаткування землі. У імператорських земельних кадастрах враховувалося як якість землі, а й своїх обрабатывавших її колонів. Становище колонів погіршується з середини III в. н.е. і має власну передісторію:

- Закон Манциана (75 р. н.е.?) ввів регулювання грошової і натуральної податі колонів, встановив 6 днів на рік обов'язкової роботи колонів вбити пана.

- Закон Адріана (117-138 рр.) підтвердив і розвинув попередній закон.

- Конституція імператора Костянтина 322 р. наказувала примусове повернення колонів на оброблювану ними землю.

- Закон 357 р. н.е. заборонив землю без колонів. Отже, вони почали хіба що рабами самої землі (servi terrae ipsius).

1.   Цивільний статус (status civitatis)

Придбання громадянського статусу робило людини суб'єктом права.

Основні цивільні права:

1). Право набуття власності (ius commercii).

2). Право вступу до законний шлюб (ius conubii).

3). Пассивное виборче право (ius suffragii).

4). Активне виборче право (ius honorum) – в архаїчному Римі мали лише патриції.

5). Право бути римським воїном (militaria).

6). Право заповіту (testamenti factio).

Не всякий вільний був громадянином. Деякі категорії позбавили цивільних прав: 1) Эрарии – позбавлені виборчого права, 2) Латины – позбавлені виборчого права, і навіть права давності володіння. 3). Перегрины – позбавлені цивільних прав (ius civile). Їхні стосунки з римлянами будувалися відповідно до правом народів (ius gentium), спеціально для розбору судових справ Росії із ними обирався преторе перегринов. 4). Дедитиции – позбавлені всіх прав.

Імператор Каракалла в 212 р. н.е. видав рескрипт, за якою всім жителям імперії крім дедитициев було дароване римське громадянство. У VI в. імператор Юстиніан вкотре підтвердив цього закону.

2.   Сімейний статус (status familiae)

Сімейний статус ділив всіх римських громадян дві категорії: personae sui iuris (особи свого права) і personae alieni iuris(лица чужого права). До перших ставилися глави сімейств чи домовладыки (patres familiarum), яким належала всю владу над майном сім'ї та усіма домочадцями. До других відповідно ставилися всі члени сім'ї, що перебували на батьківської влади. Абсолютна влада домовладыки (pater familias) називалася manus. Конкретне її

Страница 1 из 5 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація