Реферати українською » Право » Діяльність римських магімтратів


Реферат Діяльність римських магімтратів

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Cavenat consules, ne quid
res publica detrimenti capiat.

(Нехай консули дбають, щоб
 держава не зазнала будь-якої шкоди)

 

I.          Едикти магістратів

 

Магістрат – державний орган часів Римської імперії, мав право установлювати загальні правила поведінки й мав вищу публічну й військову уладові.

Правом установлювати загальні правила поведінки володіли римські магістрати, що мають вищу публічну й військову уладові.

Однією із форм правоформування, специфічної саме для римського права, є едикти магістратів.

Термін «едикт» скидатися від слова digo (кажу) й спочатку позначав усне оголошення рішення магістрату у тій чи іншому питанню.

Едикти видавалися магістратом при вступі на посаду, вони він викладав програму своєї діяльності, обов'язкову для нього одну годину його служби. Формально едикт був обов'язковий лише у тому магістрату, яким він був виданий, й отже лише того рік, протягом якого магістрат перебував при владі. Однак на практиці тих пункти едикту, що виявлялися найбільш видалимо вираженням інтересів пануючого класу, повторювалися і в едикті знову обраного магістрату.

Приблизно із III століття до н.е. у Римі здобула досить помітний розвиток торгівля із іншими італійськими громадами, пізніше стали розвиватися торгові зв'язки із неіталійським країнами. У тієї ж годину йшов процес зосередження земельної власності до рук великих землевласників, інтереси які виявлялися іноді в протиріччі із інтересами рабовласників-комерсантів, хоча при цьому обидві сторони були зацікавлені в збереженні рабовласницького ладу.

Суспільні відносини значно ускладнилися й внаслідок цого старі норми цивільного права перестали задовольняти запитам життя. Нові потреби стали одержувати задоволення, зокрема, за допомогою едиктів магістратів, особливо преторського едикту. Саме praetor urbanus, відповідальний за керування містом ( й praetor peregrinus із 242 р. до н.е.) сконцентрував у своїх руках відправлення правосуддя (iurisditio). На основі свого права (ius iuris dicendi) преторе наказував судье, на якій підставі виносити вирок. Рішення претора визначалося наявністю норм ius civile, що обслуговують ті чи інше ставлення, але й на основі своєї вищої публічної й військової влади (imperium) він міг передбачити й специфічні кошти захисту і у цьому випадку провести весь розгляд самостійно. Такі екстраординарні процеси сприяли розвитку правової системи, оскільки дозволяли захищати, й означати визнати на неофіційному рівні відносини, що не передбачені ius civile. Наприклад, був уведень екстраординарний захист індивідуального тримання від зазіхань із боці третіх осіб за допомогою інтердиктів (inter dicere – забороняти) створюючи особливий інститут речового права – володіння (possessio). Хоча праву й надавався прогресивний характер, але й споконвічні норми, до які консервативні римляни відносилися із особливою повагою, формально вони не скасовувалися.

У компетенцію претора і інших магістратів не входило видання, заміна й скасування законів, однак як керівника судової діяльності претор міг додати до норми цивільного права практичне значення, чи навпаки, позбавити сили ті чи інше положення цивільного права. Наприклад, претор міг при відомих умовах захистити власника, залишивши при цьому без захисту того, хто був власником по цивільному праву, але й не міг “не власника” перетворити у власника. Джерело й пояснення цого суперечливого положення треба шукати в особливостях римського державного права, а саме: закон не може виходити від магістрату, закон виражає волю народу. Магістрат ж у силу приналежної йому imperium керує діяльністю суду і у цьому порядку дає судовий захист новим суспільним відносинам, котрі потребують в захисту.

Поряд з преторами, що володіли загальною iurisdictio, спеціальна юрисдикція придавалась курульным еділам (aediles curules), тобто магістратам, відповідальним за порядок у місті і особливо на ринках (cura urbis). У рамках своєї посади курульні еділи також володіли ius edicendi й теж видавали едикти.

Тісний зв'язок edictiones з officium, як по функції, то й за годиною дії, що обмежувалося перебуванням у посаді, пояснює чому магістрати стали повідомляти загальні принципи їхній iurisdictio із моменту вступу на посаду, фіксуючи на побілених дошках (in albo) процесуальні кошти, що протягом року будуть надаватися для захисту тихий чи інших відносин.

Gai., 1,6 :

Ius autem edicendi habent                Правом видавати едикти володіють

magistratus  populi Romani;            магістрати римського народу;

sed amplissimum ius est in                але й найбільш важливе право міститься

edictis duorum praetorum, в едиктах двох преторів

urbani et peregrini, quorum             міського й претора перегрінів, у

in provinciis iuris dictionem              провінціях такої ж юрисдикцією

praesides earum habent...                 володіють їхні губернатори.

У другій половині II ст. до н.е. затвердився новий вид процесу – per formulas, й в результаті цого едикти магістратів придбали особливе значення. Відтепер претор міг захищати відносини, не передбачені ius civile, не лише адміністративними, але й й звичайними цивільно-правовими коштами. Процедура per formulas поширювалася й на захист відносин, передбачених у законах, й в результаті цого в преторських едиктах поряд із позовами, заснованими на його iurisdictio, з'явилися кликни, засновані на ius civile. Ос-кільки останні виявилися в залежності від загальних принципів преторського правосуддя, це відбилося й на цивільних правах громадян.

У ХVII ст. до н.е. відбулося скасування процесу за допомогою legis actiones, у результаті чого едикти магістратів придбали майже монопольне положення в плані створення цивільних процесуальних коштів. Так сформувалася особлива нормативна система – ius honorarium (почесне право), що мало у відношенні ius civile прикладне значення: якщо громадянин не використовував особливі преторські кошти у захисті, він залишався в нормативних рамках цивільного права, що мало значення саме по собі. Розвиток преторського права модифікувало інститути цивільного права в їхньому практичному бутті.

Par.,2 def., D/ 1,1,7,1:

Ius praetorium est, quod         Преторське право – це ті, що запровадили претори

praetores introduxerunt adiu- зазаради поліпшення, чи доповнення, чи

vandi vel supplendi vel cor- виправлення цивільного права для

rigendi iuvilis gratia propter    суспільної користі.

utilitatem publicam.

 

Алі поряд із неординарним прийняттям рішень по окремих питаннях стали спостерігатися зловживання своєю владою претором. Претор міг відмовити в позові, навіть якщо він оголошений в едикті, а також видати протягом року едикт, який бі суперечив положенням едикту, виданого при вступі на посаду. Зловживання претора чи проконсула провінції могли бути припинені лише утручанням вищого чи рівного йому за рангом магістрату, яку б паралізувало несправедливе рішення – intercessio. Зрозуміло, можливість такого втручання був слабким нормативним бар'єром проти сваволі претора.

У 67 р.до н.е. із ініціативи плебейського трибуна Г.Корнелія був прийнятий закон, що наказував преторам відправляти правосуддя лише на основі edictum perpetuum:”…ut praetores ex edictis suis dicebant,-що поклало кінець порочній практиці змін оголошеної програми процесуального захисту.

Викорінювання edicta repentina в області правосуддя не торкнулася права претора приймати неординарні рішення по окремих випадках. Lex Cornelia перетворив едикт у систему норм, що регулюють поводження самого суднового магістрату, що відтепер зобов'язувався адекватно реагувати на потреби громадян у процесуальному захисті.

Сваволя претора у встановленні особливого режимові у окремих випадках обмежувався перспективою випробувати на собі самому по виходу із посади дію виняткової норми. Можливо, як реакція на помітну дезорганізацію преторського правосуддя в рокта диктатури Суллы, претором Гнеем Октавієм був виданий особливий преторський едикт. Цей едикт поширював дію decretum біля магістрату, що встановивши ius novum, у такий спосіб підкоряючи на майбутнє автора нововведення як бі його власної юрисдикції. Значення цого едикту збереглося й после прийняття lex Cornelia, що не обмежував право претора видавати decreta.

Стабільність едикту як форми позитивного права установилася уже до I ст. н.е. Кожен новий преторе при вступі на посаду відтворював у своєму едикті більшість положень едикту попередника, що передавалися щорічно, складаючи основу постійного тексту едикту – edictum tralaticum.

Відправленням правосуддя в провінції займалися екс-магістрати, в інших громадах Італії судові магістрати. Для цієї мети періодично влаштовували великі містах спеціальні збори – conventus, куди можна було б викликати жителів віддалених місць. Застосування процедури per formulas до спорів римських громадян між собою й із перегрінами зажадало від прокунсулів видання власницьких едиктів по моделі преторів Риму. Поступово первісна розмаїтість едиктів в окремих провінціях перемінилася уніфікацією, якій багато в чому сприяв провінційний едикт, прийнятий Ціцероном. Взаємне зближення провінційних едиктів й їхня неминуча залежність від постійно прогресуючих едиктів римських преторів підготували становлення уніфікованого edictum provinciale. Сприяло цьому процесу й розподіл провінцій, що відбувся в епоху Принципату, на сенатські і імперські, оскільки princeps  не протиставлявся populus. Imperium префекта , призначеного принцепсом, був еквівалентний владі проконсула, уповноваженого сенатом. Папіруси, що дійшли до відома наших днів, III століття засвідчили, що praefectus Aegupti видавав провінційний едикт. Гай (1,6) фіксує розходження відправлення правосуддя в провінціях лише на рівні эділів: якщо в провінціях римського народу малися еквівалентні їм магістрати, що іменувалися квесторами, то імператорських провінціях таких магістратів не було б.

З II століття н.е. едикт у значній мірі законсервувався. Це відбулося на тлі активізації імператорської канцелярії, одержання senatusconsulta законної сили, а розвиток права зосередилося в плані ius civile. Установа префектів – імператорських чиновників, що зосередили у своїх руках екстраординарне судочинство – змінилося характер iurisdictio, що власне кажучи означало ізоляцію ius honorarium, фіксацію його границь в плані змісту. Таке положення зробило логічною ініціативу Адріана, спрямовану на підсумкову систематизацію преторського права. У 131 році він доручив своїм квесторам – Сальвию Юліанові й Сервию Корнелію – провести загальну редакцію едикту. Ос-кільки відповідній цій задачі підготовкою володів лише Юліан, отже всю роботу виконав саме він, про що й говорити подвоєння його жалування (Dessau, 8973). Юліан, слова конституції “Tanta”, склав одну коротку книжку, об'єднавши в ній едикти обох преторів й едикт курульних эдилів. Однак це не означало злиття едиктів. Якщо до складання Юліаном окремої книжки юристи коментували окремі едикти як Ad edictum praetori urbani”, “Ad edictum praetori peregrini”,”Ad edictum aedilum curulium – то тепер Помпоній, Ульпіан й Павло пишуть “Commentaria ad edictum” узагалі. І ще, що дуже показово, що Гай, що писавши коментарі лише до частини складеної Юліаном збірки, повинний був спеціально уточнити: “Ad edictum provinciale”.

Збірник едиктів за редакцією Юліана стали сприйматися як “edictum perpetuum” у новому змісті – вічний едикт. З того моменту магістратам, що при вступі на посаду повинні були як й раніше повідомляти едикт, було б дозволено вносити в кодифікований текст лише необхідні доповнення (але й не виправлення). Це передбачалося в oratio Hadriani й сенатській постанові, що пішла за нею, за аналогією із навчанням самого Юліана, що визнавало за принцепсом право удосконалювати власні встановлення. На цій підставі претори й надалі вносили в едикт нові з статтею.

“Постійний едикт” у редакції Юліана не дійшов до відома наших днів, але й збереглися окремі фрагменти коментарів римських юристів до цого едикту. І за допомогою названих коментарів у новий годину були зроблені спроби реконструкції едикту.

II. Діяльність юристів

Римська юриспруденція Веде свій вухо від практичної діяльності юристів республіканського періоду. Економіка, що розвивається, й ускладнення форм обороту пред'являли нові різноманітні запити, що вимагали точного формулювання прав рабовласників. Поруч із цим протиріччя інтересів великих землевласників й багатіїв-лихварів на ґрунті розходження використовування тими і іншими методів експлуатації селян й інших незаможних шарів населення.

У древні часи в римському суспільстві юристами могли бути лише жреці (понтіфи), що складають як бі особливу касту, представники якої тлумачили закон, причому не присвячували маси у свої юридичні таємниці. По переказам, деякий Флавій, що служив переписувачем у демократичного реформатора Аппія Клавдія, викрав й обнародував збори чи формуляри трафаретів позовних виробництв, а також календар, що містив указівку, у котрі дні можна вести судові справ. З цого моменту юриспруденція стала загальнодоступної, але й у тій годину вона зберегла правлячий напрямок, іншими словами юристами були вихідці із привілейованого класу.

У республіканський період діяльність юристів мала практичний характер й виражалася в редагуванні формальних актів (cavere), у керівництві веденням судових справ (agere), у дачі радий (respondere). По уривках творів, що дійшли до нас, республіканських юристів й посиланням ними пізніших юристів варто визнати, що уже тоді юридична техніка досягла досить високого рівня.

Діяльність старих республіканських юристів виражалася, насамперед, у тлумаченні права.

Ita in civitale nostra aut iure,            Так було в нашій державі (правосуддя)

id est lege, constituitur, aut               чи будується на підставі права,

est proprium ius civile, quod             тобто писаного закону, чи діє

sine scripto in sola prudentium                  власне цивільне право, що

nterpretatione consistit                      установлюється без запису, одним

(d.1.2.2.12. Pomponius).                            тлумаченням знавців права.

У цих словах, сказаних римським юристом Помпонієм, підкреслена творча роль римського тлумачення законів й його значення як джерела римського права. Так, шляхом тлумачення 12 таблиць були вироблені інститути емансипації дітей від батьківської влади, спадкування за законом й багато чого іншого. Цим ж шляхом розвивалася велика частина інститутів цивільного права. Древнє тлумачення III-II ст. до н.е. трималося суто на словесній формі, у якій наділялися закони чи догоди. Цицерон цей стан й метод малює наступними словами – veteres verba tenuerunt

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Нові надходження

Замовлення реферату

Реклама

Навігація