Реферати українською » Психология » Людина, його внутрішній і світ


Реферат Людина, його внутрішній і світ

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Підвищений інтерес, що виявляється після днее час до загальнолюдським проблемам, цінностям, інтересам, цілком природний і закономірний Але він ні з жодному разі (значить, у світі реально суще ствует “людина планетарний”, поза часом і простран ства, крім конкретно-історичних громадських вус ловий. Будь-яка історична епоха, всяке національне суспільство має особливе соціальне обличчя, і чоло століття — теж. Адже не що інше, як громадський суб'єкт, свого роду “ансамбль” чи, кажучи словами До. Маркса, “продукт громадських відносин”^

Що це конкретно означає? Передусім те, що [людина розвивається змінюється у процесі онтогене за і филогенеза, під час історії, разом із суспільством. Через війну, якщо відвернутися природних індивіду альных відмінностей окремих людей,(оИй виступають типич ными представниками громадської середовища, де живуть, чи взятих у сукупності громадських отноше ний і зв'язків (економічних, політичних, культурних тощо. буд.). Далі, кожна людина індивідуалізує су ществующие суспільні відносини, т. е. вони нахо дят своє специфічне переломлення у свідомості і чувственно-предметной діяльності. Нарешті, людина — як об'єкт, а й суб'єкт громадських отноше ний, він може активно впливати ними, “произ водити суспільство”, продовжувати його сферою прояви й шпп собом реалізації власної сутності. Інакше кажучи, еволюція людини — слідство еволюції суспільства) і у людині слід шукати причини змін в усіх суспільних справах.

40


Остання обставина слід наголосити спеціально, оскільки у нашої філософської теорії длитель ное час детермінація сутності людини системою громадських відносин трактувалася однобічно, на кшталт невідворотного, “залізного” закону, де за суще ству людині й не залишалося місця для соціального творчості. У метафізичної інтерпретації чоловік і суспільство ставилися такі умови, коли перша лише виконував роль ретранслятора другого. Формационная теорія була пристосована для схематичного объясне ния того, як відбувається у історії зміна способів про изводства матеріальних благ, хоча головний вона має сенс і підсумок t розкриття всесвітньо-історичного процесу дви жения людини шляхом свободи, перед самим собою, чи саморух його зі своєю сутності.)

Захопившись штучними проблемами “діалектики базису і надбудови”, ми втратили процеси действи тельной “зворотний зв'язок” чоловіки й суспільства, личнос тное вимір будь-якого соціального явища і дії, глибинний перебіг людську індивідуальність, стає особистістю. Стало звичайним, коли саме індивідуальність ототожнювалася з індивідуалізмом, протиставлялася громадської природі людини, .'соціальному становленню особистості.^

Банальний теза про людину як функції обществен ного розвитку служить теоретичним аргументом, оправ дывающим перетворення його — Творця і творця — на певний живої інструмент й держави, їх “елементарну частку”. Чим менш демократично загальне твердження ство, тим більшій кількості людей уготована така неза помітна доля, яку передбачив ще Платон у своїй вченні про ідеальне державі.

З демократизацією всі сфери життя створюються об'єктивні умови для розкріпачення сущ-ностных сил людини, його суб'єктивного волевиявлення, активного і цілеспрямованого вторгнення процес і механізми громадської детермінації власної сущ ности. 'Людина має можливість не так на словах, а фактично творити суспільство, природу і саме го себе. Результатом цих зустрічних рухів у систе ме “суспільство — людина” то, можливо побудова граж данского суспільства і правової держави, високий рівень розвитку особистості, її потенційних здатне стей та потреб.) науці міцно утвердилось положення про неоспори- /

41


мій соціальної сутності людини Справді,;

людина — не напівзвір Мауглі і Робинзон-оди нічка, він усе людське стоїть у суспільстві, чого рез суспільство, завдяки йому.) Саме тому підкреслював К.Маркс (1818-1883 рр.), “сутність людини не є аб стракт, властивий окремому індивіду” (Маркс До., Ен гельс Ф. Соч. Т. 3. З. 3). У той самий час громадська сутність людини не є щось надособистісне і вне-личностное, конфронтуюче окремої людини в ка честве абстрактно-всеобщей сили. вона є сущно стью і кожного окремого індивіда, щодо його власної де ятельности, життя і власного багатства.

(Це означає, що людське сутність, прису щая всіх людей, персоніфікується, набуваючи ін дивидуальные риси й особливо їх носіїв. Уни версальная родова сутність людини існує як така, а проявляється у спілкуванні між людь ми, відносин між ними обміні їх діяч ностью і здібностями. Тим самим було загальна соціальна сутність людини або його універсальні родові ^сутнісні сили стають власністю індивідів) У інтегрованому вигляді вони розвиваються й развива ются історично як творчі сили, спрямований ные використання і перетворення власних потенційні можливості, нашого суспільства та природної сре ды.

На думку польського філософа Т. Ярошевского, тер хв “природа” (“natura”) стосовно людині мо жет означати: 1) природу .людину, як біологічного істоти; 2) соціальну природу людини; 3) історії ческую природу людини; 4) сутність людину, як сукупність зазначених властивостей, характеризуючих його специфіку стосовно іншим природним істотам; 5) спе цифические биопсихические властивості, характер, риси особи і т. п. даного конкретного індивіда (див.:

Ярошевский Тадеуш М. Роздуми про людину М 1984. З. 48-49).

(Оскільки сутність людини виявляється в взаимо дії індивідів у різноманітних галузях, може бути охарактеризована як процес розгортання заходи її буття, взятих у історичному социоприродном кон-f тексті. 1.Чем це буття насиченіші у матеріальному, інтелектуальному, моральному і в естетичному отноше^ ниях, чим він багатші і вільніше, тим, за загальним правилом, повинні прагнути бути набагато змістовніші, вільніше про-

42


живающие у цьому суспільстві люди. І навпаки, буття людей, обтяжена жодним бідністю (злиднями) і бездуховно стью, породжує спотворений тип людського спілкування, і є або менёё^массовые-деформацйи свідомості людини та / поведінки людей. На якості спілкування сказыва ются, певне, та ще якісь специфічні генотипные ро довые моменти, супроводжують розвиток людини не одне покоління.}

Сутнісні сили людини, отже, носять об'єктивного характеру, оскільки вони з'являються і фор мируются у суспільстві; вони суб'єктивні, оскільки присва иваются людьми, стають їх власністю, особистим надбанням^ Так предмети, створені працею людей, об'єктивуються, відчужуються від нього, зберігаючи у собі суб'єктивність своїх творців. Тим самим було людина — саме протиріччя: він одночасно , суб'єкт і той, творчий індивід і авторитетний суспільний^ продукт, владар і раб власних потребнос-j тей і здібностей.

/На суперечливу природу людину, як б накла дываются всі протиріччя те, які мікро- і макросвіту. Можливо, одне з глибоких противо речий соціального розвитку наприкінці XX в. у тому, що нестримний процес інтернаціоналізації про изводства і обмінів, усуспільнення праці, зростання вза имосвязи і взаємозалежності людей в дедалі більш рас ширяющихся межах закону та різноманітних формах^вступает в конфлікт із багатьма сущн-остными проявам" ін- V дивидуальн6ст'и"человека, щодо його власної ментальнос-тью, тонким і ранимим внутрішнім миром./Человек раз вивается всередині історії суспільства, всередині природи й свого власного історії, у процесі руху до дру-* гим людей і саморуху, І рух не отлича ется гармонійністю, воно повно різних колізій. невідповідностей і антиномій^

Зрозуміло, проблема людини не вичерпується зазначенням на перипетії його сутності. До того є дослідники, які воліють узагалі не исполь зовать цю філософську категорію. Михайловський агности ками, вони тим щонайменше вважають, що насичення сутність людини дає щодо його розуміння. Еге. Фромм свідчить: “Нині ідея людської при пологи, чи сутності людини, користується поганий сла виття, частиною через скептичного ставлення до метафизи ческим і абстрактним термінам типу “сутність челове-

43


ка”, частиною через втрату переживання людяності” {Фромм Еге. Душа людини. М., 1992. З. 370).

Кредо самого філософа: “Вірю, що сутність чого ловека збагненна”. Проте трактування її досить необыч на. (Для Фромма сутність людини “противо речием, яке закладено у умовах самого человечес кого існування” (там-таки. З. 87). Возникающий кін фликт вимагає свого вирішення; з кожної нової сту пені, досягнутої людиною, виникають “нові противо речия, які примушують його й далі шукати нових рішень. Цей процес відбувається триватиме, поки чоло століття не досягне своєї кінцевої мети — стати полнос тью людяний, що він стане цілком єдиним зі світом” (там-таки). Інакше кажучи, людина реалізує свою рухливу субстанцію, сутність під час длитель іншої еволюції, стаючи тим, що є потенци ально: людина розумна перетворюється й у челове ка^ людяного.

"Ця глибока думку конкретизує теза про социаль іншої сутності людини, який вирощує себе, немов кристал, осмисливши минуле існує і створюючи суще; совер шенствуется. досягаючи поступово бажаного результату — бути людяний. Можливо, це констатація примі нительно до людини загального закону розвитку від про стого до складного, від нижчого до вищої? Адже за Гегеля “предмети істинними, що вони суть те що повинно бути, т. е. якщо їх реальність відповідає їхньому поняттю” [Гегель Р. Наука логіки. М., 1975. З. 401).

( Людина сама творить власної сутності — істинність, роблячи у своїй тернистий шлях пізнання, виробляючи у собі нові справді людські якості, форми руя нові сили, примножуючи здібності, підвищуючи потреб ности, розсовуючи кордону власного гуманістичного покликання заради торжества культури, повної, загальної людяності щодо вільних людей.

Справедливо стверджується, що це особа — це соці альная складова людини чи сукупність його соціальних якостей. Особистість — сутнісне в челове ке. Жо не можна у своїй ігнорувати те, всі соці альное у людині відчуває різного рівня вплив його біологічного походження та розвитку^ Социаль ное і біологічне у людині не можна ані ототожнювати, ні підміняти, ні відривати одне другого((см.: Дуб нин М. П. Що таке людина. М., 1983. З. 115-116). Вони уявляють собою певну систему взаимодей-

44


ствующих елементів. Завдяки цьому людина оказыва ется здатним виконувати своїх функцій, використовуючи та киє інструменти свідомості, як розум, волю і почуття. У пересічної людини біологічне як включено в соціальне, а й підпорядковане йому. Доминантами філософ ского свідомості виступають людина й світ, слідчий але, наукові знання і світоглядна функція. ,

> Біологічна організація людини — вінець природ-^ ного розвитку, найдосконаліше речей, що появи лось Землі за її еволюцію^ Проте пр.евосход^ J ство- людини над планетним тварин і рослинним світом пов'язано зовсім з відзначеним досконалістю, і з інтелектуальної міццю, теоретико-познавательными можливостями людей, їх 'моральними засадами. Об'єднуючи у собі дві формы'материи, дві реальні різнорідних світу — природний і соціальний, людина виступає в универсуме як мікрокосмів

Причому людина — не “примха природи”, як статі гают деякі, та її поява пов'язано не і сліпого випадком в загальній еволюції. <^еловек — природний ная щабель розвитку неорганічної світу і живий матерії. Як підкреслював У. І. Вернадський, людина не є “незалежне від навколишнього (біосфери і ноосфе ры) вільно чинне природне явище. Він зі-^ ставляет неминуче прояв великого природного р процесу, закономірно що триває протягом по крайнього заходу два мільярди років”! {Вернадський У. І. Размыш ления натураліста. Наукова думку, як планетне явле ние. М., 1977. З. 19).

Саме тому виникає запитання: не впадаємо ми в од носторонность, говорячи про соціальності людини, його тия? Не ігнорується при цьому біологічний чинник? Ще Аристотель стверджував, що людина є обществен-! ное тварина. Тут схоплено те й інше. Действитель але, людина — втілене єдність биосоматического (тілесного) та духовної початку, у зміст поняття “людина” входять, відповідно, дві якісно непро днородные складові: біологічну і соціальну.

Вже сьогодні це визначає, що досягнення гармонії з-поміж них — важко досяжною є мета, а зазвичай їхню взаємодію рясніє відмінностями, невідповідностями, протиріччями, конфліктами, що з'являються, проте. у межах нерасторжимого єдності, хоч і щодо го. Людина, відійшовши від природи й знайшовши соціальну сутність, перервав нитку власне тваринного розвитку.

45


Він відокремився від своїх “братів менших”; ізолювавши себе від нього, залишилася сама однією з могутньої природою.

Людина й у створений ним світі початку й ^ нашій державі досі не знайшов умов і можливостей для справді існування. Звідси драма тизм нашого буття, відчуженість багатьох, їх самотність у натовпі (“чужій у своїх”), крайній індивідуалізм, відособленість від України всього і від усіх, не улаштованість, озлобленість, ностальгія по спорідненню з праматерью-природой, незадоволеність сьогоденням і страх перед майбутнім.; Цю реальність висловлює экзис тенциализм, заперечуючи сутнісне визначення людини. Представники цього філософського напрями (М. Хай-деггер, До. Ясперс, А. Камю, Ж.-П. Сартр та інших.) отожде ствляют існування людини з його сутністю чи вважають, перше передує другому.

У экзистенциалистской інтерпретації сутності чоло століття вона спалахнула ідентифікується з його існування, останнє ж є лише “вічним ходом до б тию”. Так думав латиноамериканський філософ До. Аст-рада.

Бессущностное визначення людини може бути визнано науковим, однак у ньому містяться і раціо нальные моменти. (Ідея у тому, що людина, існуючи,^ ще знайшов своїй суті, свідчить про процес становлення особистості. Існування людину, є його^ становлення, в потенції перехід у вищу каче-| ство буття. Існування людини у на відміну від суще-| ствования тварин є усвідомленим. Людина —1 унікум природи, це — життя, яка вперше сама| себе усвідомлює^ |

Усвідомлюючи тлінність, минущий характер свого! існування, фатальність життя (характернейшая осо-' бенность життя індивіда у тому, що вона прохо дит), люди надходять двояко.(Аристотель уїдливо зазначав, що навколо лише люди збирають, як мають жити вічно, інші витрачають, як відразу ж помруть .j Суть

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація