Реферати українською » Религия и мифология » Богослов'я діалогу: «принцип персони» архімандрита Софронія (Сахарова)


Реферат Богослов'я діалогу: «принцип персони» архімандрита Софронія (Сахарова)

Страница 1 из 2 | Следующая страница

священик ГеоргійЗавершинский

>Монотонность і нудьга, характерні нашій матеріалістичної цивілізації, спонукають багатьох шукати таких форм богослов'я, яка б їм розраховувати на абсолютну Основу, вартісну з усього відносним і тимчасовим. Світова глобалізація веде до більш активному прояву індивідуалізму як альтернативний життя, коли, відповідаючи на виклики сучасного світу, людина як індивід ставить за центр існування своє персональне гідність. І тут інакшість сприймається як індивідуалізм, а місце справжнього діалогу займає замаскований монолог.Разочаровиваясь в загальноприйнятих поглядах, чоловік у свого життя жадає особистісних проявів, які зазвичай розуміються як відносні і, отже, які мають серйозного значення. Тож у західному суспільстві предметом релігійних пошуків в дедалі більшому мірою стає абсолютна і безособова Основа, а східна релігійність, відповідальна подібним пошукам, легко заволодіває мисленням західної.

Залишаючись у межах лише психологічного розуміння, ми легко можемо прийти до уявленню про обмеженість і недосконалість людської особи і звідси дійти невтішного висновку у тому, що «>личностность» як основу буття неприйнятна до Абсолюту. Як наслідок, можна навіть передбачити, що поняття абсолюту й особистості є взаємовиключними, і звернутися для пошуку «>сверхличного принципу», «>трансцендирующего всеотносительное»[1]. Якщо особистість чи іпостась ототожнюється з обмеженою емпіричним індивідом, то вона може просуватися у тому пошуку віддаляються і далі.Предела для пошуків, фактично, немає, що, хоч як дивно, надихає багатьох продовжувати їх. У цьому реальність відносин людини з Богом стає дедалі примарною і наприкінці кінців, взагалі випадає з полем зору людини, залишаючи її на самоті безбожжя.

Принцип особистісності також «йде від будь-яких визначень», але передбачає «потенціал у розвиток, для включення до себе повноти Божественного і людськоїбития»[2]. Справжній діалог полягає випостасном принципі, що є загальним, як Божественного, так людського буття. Коли Я входить уипостасное стосунки із Ти, цьому плані завжди присутній «вічне Ти», що підтверджує, що діалог справді відбувається наипостасном рівні. І назад, саме «вічне Ти» спонукає людське Я для пошуку справжнього чиипостасного діалогічного відносини Я-Ти. Ці екзистенційні затвердження буде далі розглянуті у світі богословського принципу персони, сформульованого архімандритомСофронием (Сахаровим).

Свій життєвий шлях збереження та богослов'я батько Софроній завжди розглядає у зв'язку з близькими духовними відносинами зі старцемСилуаном, як і зі своїми особистим досвідомбогообщения. У богослов'я діалогу важливо особливо звернути увагу мали на той справжній діалог, який має місце між старцемСилуаном та її духовним учнем батькомСофронием, що вони обидва переживають присутність «вічного Ти» справді персонального Бога.

СтарецьСилуан та її учень жили у період реальної загрози самому існуванню чоловіки й відчували, що уберегти світ від хаосу і сповненого руйнації може лише глибока особиста молитва за. Ця загроза свого часу підштовхнула релігійних мислителів і філософів уже минулого століття до переосмислення гуманізму з урахуванням особистісного підходу. Чимало їх ми, спираючись за свої традиції Молдові і утвердження, намагалися запевнити своїх сучасників у цьому, що немає нічого більш важливого, ніж людська особистість, яка ставлення до інший особистості, якої надається менше значення. Філософи і богослови прагнули винести з недавньої гуманітарної катастрофи Другої світової війни. У цьому небагато їх прожили життя оскільки навчали у своїх писаннях. Яскравий приклад цього відповідності нам дають життя й богослов'я архімандрита Софронія (Сахарова).

Будучиобеспокоенним зростаючим впливом східного містицизму, архімандрит Софроній попереджав у томуегоцентрическом характері, що маєобезличивающая практика очищення розуму від України всього відносного і змінного. Така практика в можуть призвести «до розсуду Божественного запрацювала самій природі людини», отже, досамообожению[3]. І тут людському Я приписується свого роду «абсолютність», і тоді ставлення Я до іншого не вимагає підтвердження «вічного Ти» Бога. Батько Софроній пише, що ця «абсолютність» є «ніщо інше, відбитка БожественноїАбсолютности в істот, створених за образом Божу і котрі переживають стан світу, що було притаманно людини до його у світі». Проте, будучи однак відбитій, «абсолютність» вже перестає бути абсолютної. Тож у цьому випадку йдеться про природному відносному, а чи не абсолютному, дусі людини її «>сублимирующем пориві до Абсолюту». Батько Софроній стверджує, що, досягнутий чином, всяке стан споглядання слід розуміти це як самоспоглядання, ніж як споглядання Бога. «У умовах ми відчиняємо собі красу створеного світу, а чи неПерво-Битие. В усьому цьому людини немаєспасения»[4].

Через те становища, що людина створений «за образом й подоби Божої», слід шукати форму чи принцип, який би стосується й Богу, і до людини. Цей принцип, з одного боку, повинен виходити Божий як Творця відповідно до Його триєдиним буттям, які представляють собою досконале спілкування любові, з другого боку, залишатися у тому для всіх людей. Проте дорога, сповідуючи які дух людини входить у Божественну вічність, різний кожного з нас, що на множинність тварного людства і вкриваю його розмаїтість у єдності образу.Аскетическийотшельнический досвід минулого і практика общинної монашому житті привели батька Софронія до того що, щоб сформулювати принцип персони як справжній слід вічності втварном бутті людини. Саме це принцип, укладений у кожній людині як образ Божий, зсередини, імпліцитно спонукає людей перебувати друг з одним зі спілкуванням любові.

Батько Софроній пише, що душа знаходить себе, передусім, коли він доведеться Богу обличчям до обличчя. «>Персона народжується понад, тому вона підпорядковується законам природи, але перевершує земні межі і вторгається в інші сфери. Вона може бути описана. Вона єдина іуникальна»[5]. Оскільки батько Софроній вважав іпостась, чи «персону», вищої основою буття, він не формулював ніякі інші визначення особистості. «Як принцип, визначальний всі інші аспекти буття, персона заборонена ніяким обмеженням, отже, і якій не пішли іншомуопределению»[6]. Він представляє персону як активне одкровення й уряд пропонує свого роду «динамічний визначення» людської особистості, яке розкриває їх у «здатність до самопізнання і самовизначенню», в «володінні творчої енергією» й у «дар пізнання як створеного, а й Божественногомира»[7].

Головне богословська досягнення батька Софронія у його затвердженні, що людина, є чином Абсолюту,ипостасен, оскількиипостасно Абсолютна Буття. Його віра у Бога як духу, і в іпостась як образ буття людини призвела до усвідомлення, що, аналогічно, як Божественний Логос сприйняв людську плоть, ставши видимим і пізнаваним, людський дух теж безформний і абстрактний, але наділений можливістю самовираження у вигляді власного тіла. Людська іпостась справді є, оскількиВоплощенний Христосипостасно відкрив, що Бог – це ілюзорний плід людського уяви, створений зі страху перед невідомими безособовими сферами, а справжня реальність. Божественний Духобъемлет все суще іипостасно повідомляє цю можливістьчеловеку[8].

Здатність людини до спілкування не перетворюється у життя автоматично, як така. Реалізація її потенціалу можливе тільки у коханні, що дає найбільш глибоке зміст особистісного буття, «найбільш піднесене вираз його сутності». Особистість актуалізує не через протиставлення, а ще через ставлення любові. У цьому вся дар любові полягає подобу Богу. «Особистість як така є досконалістю, що перевершував усі іншітварние досконалості. Радіючи яка відкрилася йому свободі, людина споглядає Божественний світ». Особистість перебуває поза межами наукового чи філософського ухвали і, тому, непізнавана ззовні до того часу, поки сама не відкриє себе. «Оскільки Богтаинствен, отож у людині є потаємні глибини. Людина ні творцем буття, і його завершенням. Альфа і Омега – це людина, а Бог.Богоподобие людини залежить від образі її буття. Подоба буття – те подобу, про який говоритьПисание»[9].

Власне, Одкровення Триєдиного Бога полягає у розкриттіипостасних відносин, які характерні як длявнутритроичного буття, а й зовні покликані стати притаманними людини. Бог запрошує людини до особистого чиипостасному брати участь у ЙогоОткровении. Діалог ініціюють дві взаємодіючих (>di) речі (>lgoi) – «мислячий адресат світового розуму (>lgoj) і причинний принцип який спонукає розуму (>lgoj)»[10]. ОдкровенняБога-Словадиалогично, тобтоипостасное запрошення, представлено як і особистісному, це у безособовому витворі. Сам «спосіб твори» такий, що вона передбачає можливість розпізнавання особистісного принципу як «який спонукає розуму» й терміни прийняття цього принципу всім усім серцем і без хоч би не пішли сумнівів у тому, що Бог – це і є Той, Хто у вічності каже «АЗЕСМЬ». Такою є справжнє запрошення до діалогу тих, створених здатними вимовити самі слова в справжньому діалозі з Богом. Проте чи такий діалог? Та навіть якщо – так, хоч чином?Архимандрит Софроній формулює відповідні питання дещо інакше: «Де справжнє Буття, і міраж нашого пропащого уяви? Де воістину жива вічність, і оманні тяжіння нашого духу досознаваемим нашою ж розумом ідеям? Чи є принципперсони-ипостаси обмежувальним сам собою, і отже – недостойним інеприложимим до Бога, чи воістину саме цей принцип є образЖивого Абсолюту: ЯЕСМЬСЫЙ?»[11].

Якщо говорити, у термінах підтвердженого, чи справжнього діалогу, то поставлені батькомСофронием питання можна переформулювати так. У чому справжня інакшість Ти, і що – ілюзорний стереотип, той? У чому саме полягає вічний він спонукує логос, і що – уявна ілюзія нашого розуму? Чи є Я за своєю сутністю обмеженим і, отже, недостойним справжнього діалог із вічним Ти Бога? Або поняттяипостасного відносини застосовно як до Живій Абсолюту, і до Я людини?Архимандрит Софроній дає за свої питання наступний відповідь: Якщо ми погодимося, що принцип персони є сам собою які обмежують, тоді наші аскетичні зусилля буде на пресходженні цього принципу лише у. І навпаки – якщо ми усвідомимо його як єдиний можливий образ Абсолютного Буття, владно тягне нас, ми станемо молитися: «Отче наш,Иже еси нанебесех…»[12].

Мовою богослов'я діалогу цей відповідь то, можливо переформульований так. Якщо людина визнає, що його Я є саме собою обмеженим, тоді або йому їй треба прагнути перевершити своє Я вийти за межі. Але Якщо людина усвідомлює свою Як єдиний спосіб входження силою який спонукає логосу в діалог із вічним Ти Абсолютного Буття, тоді й або він знаходить можливість звертатися до Ти Бога своїм Небесного Батька.

>Первородний гріх зруйнував гармонію відносин людини з Богом, яке наслідки виявилися трагічними для всієї всесвіту, яка втратила своє єдність і що стала роздрібненої. На місце діалогічного відносини Я-Ти прийшлообъективированное ставленняЯ-Оно, і справжній діалог став не притаманний людської природою її «занапащеному» стані. Без підтвердження вічним Ти Бога відносини у створеному світі виявилисязатрудненними, а відкритість людей, їх причетність одна одній стала сприйматися як підозріле і потенційно небезпечне явище. З огляду на занепале стан людської природи, батько Софроній запитує: «Чи може творіння зіштовхнутися з Творцем?». Він бачить можливість зустрічі з Богом і пізнання Бога як Особистості через покаяння, яке, своєю чергою, можна тільки у особистих відносинах. Можна навіть сказати, що справжні особисті стосунки, чи, як ми їх назвали, справжній діалог, неможливі без покаяння. Саме покаяння, сутнісно, є усвідомлене дію однієї особи щодо інший, з якою є намір примиритися.

Серед двох найвагоміших мислителів, писали діалог, поняття покаяння практично немає вдиалогических одкровеннях іудейського мислителя МартінаБубера, тоді як ЕммануїлЛевинас у своїй етичному підході до діалогу кілька наближається до православному уявленню пропокаянии[13]. Оскільки що у діалозі, на думку Левінаса, передбачає відповідальність, про покаянні можна говорити, коли порушена етична сторона відносин. «Без закону гріх мертвий <…>, але прийшла заповідь, то гріх ожив» (Рим. 7, 8-9). Гріх, яка у людські стосунки і зруйнувала їх, виявляється чи «оживає» через моральний закон, якого він, власне, «мертвий», тобто неможливо виявляє себе. Покаяння так можна трактувати, як спробу повернутися до виконання законом і, отже, до відновлення відносин. Зосереджуючи свою увагу переважно на практичних аспектах діалогу,Левинас не що увінчується успіхом в проясненні такого тонкого предмета як покаяння. Однак у відносинах діалогу, коли вони мають місце, покаяння, безсумнівно, покликане зіграти на вирішальній ролі, оскільки він сприяє відновленню діалогу й веде до того що, щоб ставлення діалогу стало справжнім.

Відновлення діалогу, здійснюване через покаяння, має життєве значення, що у випадках, коли боку діалогу втрачають взаємність, отже, і піклування про підтвердженні діалогу, стосункам проникає недорозуміння, і можуть припинитися. Через війну покаяння приходять прощення і примирення.Ипостасний принцип, відповідно до архімандритуСофронию, потрібно сформулювати у категоріях особистісної любові, і творча людина неспроможна розпочатиипостасний чи справжній діалог любові, якщонераскаянний гріх турбує його совість. Поширення наслідків первородного гріха призвела до того, що з людини можливість любити виявилася тісно що з покаянням і прощенням, і справжнє покаяння стало необхідною передумовою справжнього діалогу любові, тобто таких відносин людей друг до друга, які б подібними відношенню Бога до людини.

Православне розуміння справжнього діалогу може бути висловлено так. Справжній, чи підтверджений, діалог здійснюється, коли людина через покаяння стає здатним розпізнавати у собі «вічне Ти» Бога. Для свого розкриття «вічне Ти» спонукає нас розпочати діалогічні відносини Я-Ти з іншого людської особистістю. Те, що інакшість Ти робить Я здатним до каяття, не стільки умовою, скільки наслідком такого спонукання чи призову «вічного Ти». Гріх завжди є результат гордості, чи самості, які дозволяють нам дізнатися й про прийняти іншого особистість, що має той самий і навіть

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація