Реферати українською » Русский язык » Рецензія на повість С. А. Алексієвич «У війни не жіноче обличчя»


Реферат Рецензія на повість С. А. Алексієвич «У війни не жіноче обличчя»

Я залишила дитинства в брудну теплушку.

У ешелон піхоти, в санітарний взвод...

Я прийшла зі школи в бліндажі сирі,

Від Прекрасної Дами в “мати” і “перемати”.

Оскільки ім'я ближче, аніж Росія,

Не змогла знайти...

Ю.Друнина

Особливою главою нашою вітчизняною літератури є проза про події війни. Цю тему породила дуже багато видатних творів, у яких описується життя й боротьба російського народу роки Великої Вітчизняної війни з німецькими загарбниками. Та сталося, що наші уявлення про війну пов'язані з чиноммужчини-солдата. І це зрозуміло:воевали-то переважно представники сильної статі — чоловіки. І чому зазвичай забувають сказати про жінок, у тому, як і вони також багато зробила перемоги. Протягом років Великої Великої Вітчизняної війни жінки як рятували і перев'язували поранених, а й стріляли з “>снайперки”, підривали мости, ходили в розвідку, літали літаками. Ось про ціженщинах-солдатах і відбувається промову на повісті Світлани Алексієвич “Війна має нежіноче обличчя”. Саме про цю книжку мені хотілося б вам розповісти. Тут зібрані спогади багатьохженщин-фронтовиков, у яких розповідають свою долю, у тому, як склалося їхнє життя у ті страшні роки, і про все, що вбачали там, на фронті. Але цей витвір щодо прославлених снайперах,летчицах, танкістів, а про “звичайних військових дівчат”, як вони себе називають. Зібрані разом, розповіді жінок малюють образ війни, в якої зовсім нежіноче обличчя.

“Усі, що ми знаємо про жінці, найкраще вміщається в слово “милосердя”. Є й інше слово — сестра, дружина, друг і найвища — мати... Жінка дає життя, жінка оберігає життя. Жінка життя й — синоніми” — так розпочинається книжка З. Алексієвич. Так, у нашому уявленні жінка — це ніжне, крихке, необразливе істота, що саме захисту. Однак у ті жахливі воєнні часи жінці довелося стати солдатом, йти захищати Батьківщину, щоб зберегти життя майбутніх поколінь.

Коли прочитала цієї книжки, то то мене дуже вразило, що таку величезну число жінок воювало у роки Великої Вітчизняної війни. Хоча але немає, напевно, нічого дивного. Щоразу, коли загроза нависала над Батьківщиною, жінка підводилася її захист. Якщо згадати історію, можна знайти чимало прикладів, підтверджують цієї істини. За часів російська жінка як проводжала на битву чоловіка, сина, брата, горювала, чекала їх, але у важкі часи сама ставала поруч. Ще Ярославна піднімалася на фортечну стіну і лила розплавлену смолу на голови ворогів, допомагаючи чоловікам захищати місто. І на роки Великої Вітчизняної війни жінка стріляла, вбиваючи ворога, що обрушилося із небаченою жорстокістю їхньому будинок, її дітей, родичів і близьких. Ось уривок із розповіді Клавдії ГригорівниКрохиной, старшого сержанта, снайпера. “Ми залягли, і це спостерігаю. І тепер Я бачу: один німець піднявся. Я клацнула, і він упав. І тепер, знаєте, мене всю затрясло, мене лихоманило всю”. Не єдина вона така. Не жіноче це її справа — вбивати. Усі де вони зрозуміти: як це можна вбити будь-яку людину? Це ж людина, хоча вона ворог, але. Однак питання поступово зникав з їхньої свідомості, яке заміняла ненависть до фашистам через те, що вони робили з народом. Адже вони нещадно вбивали й дітей і дорослих, спалювали людей живцем, цькували їх газом. Я раніше чимало чула про звірства фашистів, але це, що прочитала у книзі, справило прямо мені величезне враження. Ось тільки єдиний приклад, хоча в творі їх сотні. “Під'їхалимашини-душегубки. Туди загнали всіх з онкозахворюваннями та повезли.Ослабленних хворих, які могли пересуватися, знесли і наклали в лазні. Закрили двері, усунули у вікно трубу від машини та всіх їх отруїли. Потім, точнісінько як дрова, ці трупи кинули на машину”.

І як могла хтось тоді думати скоріш про собі, про своє життя, коли ворог ходив по рідної землі й так жорстоко винищував людей. Ці “звичайні дівчини” і замислювалися з цього, хоча багатьох було з шістнадцять-сімнадцять років, як і моїмровесницам сьогодні. Вони повинні були простими школярками і студентками, які, звісно, мріяли про майбутнє. Однак у одного дня світ їм розділився на минуле — лише доступне який ще вчора: останній шкільний дзвінок, випускний бал, перше кохання; і війну, що зруйнувала всі ці мрії. Ось як почалася війна для медсестри Лілії Михайлівни Будко: “Перший день війни... Ми на танцях ввечері. Нам по шістнадцять років. Ми рушали компанією, проводимо вкупі одного, потім іншого... І ось два дні цих хлопців, курсантів танкового училища, які нас проводжали з танців, привозили каліками, в бинтах. То справді був жах... І сказала мамі, що піду на фронт”.

А ВіраДаниловцева мріяла стати акторкою, готувалася до театрального інституту, але почалася війна, і її пішла в фронт, де стала снайпером, кавалером двох орденів Слави. І таких історій про покалічених життя безліч. Кожна із жінок був створений свій дорога на фронт, та їх об'єднувало одне — бажання врятувати Батьківщину, захистити його від німецьких окупантів і помститися за смерть близьких. “В Україні в усіх був один бажання: лише у військкомат і лише проситися на фронт”, — згадуєминчанка Тетяна Юхимівна Семенова.

Звісно, війна — це жіноча справа, але це “звичайні дівчини” були потрібні на фронті. Вони готові до подвигу, але з знали дівчата, що таке — армія що таке — війна. Пройшовши шестимісячні, бо часом і тримісячні курси, вони мали посвідчення медсестер, зараховувалися саперами,летчицами. Але вони вже були військові квитки, але солдатами вони ще було. І про війну, і фронті мали лише книжкові, часто цілком романтичні уявлення. Тому важко їм на фронті, особливо у перші ж дні, тижня, місяці. Важко було звикнути до постійнихбомбежкам, пострілам, убитим і пораненим. “Я досі пам'ятаю свого першого пораненого. Обличчя пам'ятаю... Він мав відкритий перелом середньої третини стегна. Уявляєте, стирчить кістку,осколочное поранення, все вивернуто. Я знала теоретично, що робити, але, коли... це побачила, мені стало погано”, — згадує Софія КостянтинівнаДубнякова, санінструктор, старший сержант. Витримати на фронті треба було комусь, а дівчиську, яку перед війною мати ще балувала, оберігала, вважаючи дитиною. СвітланаКатихина розповіла, як перед самої війною мати не відпускала її без провідника до бабусі, мовляв, ще маленька, а ще через 2 місяці ця “маленька” пішла в фронт, сталасанинструктором.

Так, не відразу й нелегко давалася їм солдатська наука. Знадобилося взути кирзаки, надіти шинелі, звикнути до форми, навчитися плазувати по-пластунськи, копати окопи. Але вони з всім впоралися, дівчини стали відмінними солдатами. Вони виявили себе у війні як відважні і витривалі воїни. І гадаю, що тільки завдяки підтримці, їх хоробрості і сміливості ми змогли перемогти у війні. Дівчатка пережили всі труднощі й випробування, аби врятувати Батьківщину і захистити життя майбутнього покоління.

Завтра я прокинуся і з мене буде сяяти сонце. Я впевнена, що буде світити і наступного що і за місяць, і рік тому. І саме з здобуття права жили безтурботно і щасливо, щоб це “завтра” мені відбулося, ті дівчини т- мої однолітки — 50 років тому ішли у бій.

Список літератури

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайтуlitra/


Схожі реферати:

Навігація