Реферати українською » Русский язык » “Плач про полоненні і кінцевому руйнуванні Московської держави”


Реферат “Плач про полоненні і кінцевому руйнуванні Московської держави”

С.В. Перевезенцев

Це з найяскравіших емоційних творів періоду часів Смути, у якому висловилися відгуки на лиха, які має Росію.

Анонімне “Плач про полоненні і кінцевому руйнуванні Московської держави” виник, як припускають В.Ф. Платонова влітку — восени 1612 р. у одному з провінційних міст, мабуть в Казані. Текст “Плачу” використаний упорядником з так званого “Казанського сказання”, компіляції, що датується М. Н. Тихомировым тими самими місяцями 1612 р., яких В.Ф. Платонов відносить створення “Плачу”. Сам “Плач” рано отримує общеруське поширення: в 30—40-е рр. XVII в. його скорочена редакція входить у збірник, складений жителями Устюга Великого (БАН, Арханг. До. 51), в 1672—1674 рр. входить до складу московської історичної компіляції про Смутном часу (ГИМ, Повне зібр. Уварова, № 896). У XVII ж столітті “Плач” приєднався як заключній глави до “Сказанию Авраамия Палицына”. Вперше було опубліковано В.Ф. Платоновим.

За своїм характером “Плач” нагадує твори XIII–XIV ст., у яких давньоруські книгарі намагалися зрозуміти причини “загибелі Русі” під час татаро-монгольської навали. Найбільше окремі фрагменти “Плачу” близькі до “Слову про погибелі Російської землі”, оскільки у зачині “Плачу” його невідомий автор оспівує справжню похвальну пісня Росії її красі.

Але цього відношенні автор “Плачу” йде далі автора “Слова про погибелі Російської землі”. І основною причиною у цьому, що, по найглибшому переконання автора “Плачу”, до початку XVII століття Росія стала істинним богообраним державою. Тому епітети й поняття, які у “Плачі” застосовуються до характеристиці Росії пов'язані й не так з описом її краси, скільки є підтвердженням її богообраності — “преславныя”, “ясносияющия”, “превеликия”, “превысокия”. “Багатьма лети” що створювався Російська держава — це “пиргъ (стовп) благочестя” і “богонасажденныи виноград”, воно виконано “християнскою вірою святою” й сяє “яко сонце на тверді небесней”, блиском своїм уподібнюючись янтарю. Висота й слава “великия Росії” відома всьому світу, а сама Росія настільки піднялася з усього світу, що стала страшна “бесерменомъ і германомъ та інших языкомъ”. А російський народ оголошується єдиним істинним “языкомъ християнским”. Адже саме у Росії, в Успенському соборі, разом із вселенськими святими батьками, здійснювалися священні таїнства “про врятування въсего світу”, яка “яко другии рай бысть православнымъ благочестя заради”.

Особливо підкреслюється значення Москви, як богообраного міста. Столиця Росії, Москва — це “высокоименитыи і преславно царьствующии град”, “самої землі око”, “вселенней світлість”. Саме тут Успенському соборі зберігається Володимирська ікона Божої Матері і тому Москва є єдиному у світі містом, що під заступництвом Богородиці — “Пречистыи Владычицы нашея Богоматере граді та історично-культурну спадщину”. І Покрову Божої Матері, розпростертий над Москвою, неодноразово рятував столицю Росії від многоразличных напастей. У результаті автора “Плачу” іменує Москву “дщерью Новаго Сіона”, хіба що розвиваючи той ряд идеалов-образов, що виникли у Росії XVI столітті, поглиблюючи їх старозавітні аналогії.

Варто нагадати, які самі поняття “Сион”, “Ізраїль”, “Єрусалим” сягають біблійної символіці. Так, “Новий Єрусалим”, відповідно до Откровению Іоанна Богослова, — це святого міста, “новий, сходящий Божий з неба”, символ чистоти і порядку правди, “бо сила Божого освітила його” і “врятовані народи ходитимуть світом його, і царі земні принесуть до нього славу і честь свою”. “Ізраїлем” десятки разів називається обраний Господом народ.

Так само глибокий та спосіб “Сіона”, святої гори у Єрусалимі, десятки разів сприймається як “вышний Єрусалим”, вважається символом присутності і благословення Божиего. Отже, Москва, звана “Новим Сионом”, у разі сприймається як обраний Богом місто, настільки ж, як древній Єрусалим. Образ “дщери (дочки) Сіона” також перегукується з Біблії — до книжки пророка Ієремії. Цей образ використовується пророком Иеремией вважається символом зрадливої дочки, яка порушила закони, встановлені Господом-Отцом. Тому Господь загрожує зрадливої “дочки Сіона” численними карами до її гріхи.

Отже, Москва “дщерь Нового Сіона”, — це богоизбранный місто, який забув про Господе і погрузнув у гріхах. Використання цього дозволяло автору “Плачу” оплакати гріховність Москви з одночасним підкресленням ідеї її богообраності.

Як бачимо, текст “Плачу” показує, ідея особливої богоизбранной долі Росії, виражена до цього часу навчаннях “Москва — Новий град Костянтина”, Росія, як “Третій Рим” та інших, до початку XVII століття стала як загальноприйнятої, а й основною лінією переважають у всіх релігійно-філософських побудовах російських мислителів цього періоду. А старозавітна символіка, уподібнення Росії старозавітному “богоизбранному Ізраїлю” придбали саме стала вельми поширеною у свідомості покупців, безліч в релігійно-філософської думки рубежу XVI–XVII ст.

Визнаючи богообраність Росії, автор “Плачу” відчуває тим більше потрясіння від того, як швидко Російська держава “приятъ руйнування і всеяднымъ огнемъ погоре!”. Адже це, що кари і кари Росію були послані лише Самим Господом. Причому покарання Божии такі великі, що й “єдина еси спасителница і хранителница” Росії, Богородиця, “нас остави”. Отже, ідея “загибелі Русі”, начебто покійна до минулого, знову став головним визначенню релігійно-філософських роздумів.

Відповіді на численні риторичні запитання, що ставить автор “Плачу”, цілком традиційний — “грехъ заради наших Божии превеликии гневъ разлияся”. Проте автор “Плачу” не стає в простий констатації цього факту, а дає розгорнуту характеристику цих гріхів, хіба що показуючи страшну картину морального недосконалості, що запанував на Русі. За його думка, лиха, які має Росію, содеялись Промислом Божим “за неправди і поза гордение, і поза грабление, і лукавъство, і поза інша злыя справи”. Трохи нижче картина гріховності доповнюється: “...Щоправда въ человецехъ оскуде, і воцарися неправда і всяка злість, і ненависть, і безмірне пиянъство, і блудъ, і несытное мъздоимание, і братоненавидение умножися, яко оскуде доброта, і обнажися злість, і покрыхомся лжею”.

У разі автор “Плачу” не випадково вживає множину — “і покрыхомся лжею”. Річ у тім, що таке глобальні потрясіння були викликані лише глобальної ж гріховністю всього російського суспільства. Ідея глобального, загального гріха — одне з головних ідей “Плачу”. У тексті цього твору говориться: “Від великих благородныхъ, від премудрыхъ і по простих, і въкратце річку, — від голови і по ногу вси неисцелными струпы обязашася і Содом і Гомора і прочихъ бесчисленныхъ бесовъских язвъ исполнишася”. Саме у передчутті загальні гріхи з'явився в Русь “предтеча богоборнаго анътихриста”, “сынъ тмы”, “сродникъ погибелі” — Лжедмитрий I, з приходом якого автор “Плачу” пов'язує початок власне часів Смути.

Проте автор “Плачу”, розмірковуючи у тому, “цього заради падеся превысокая Росія, і разорися толикии твердыи столпъ”, вказує на конкретних винуватців. Ними виявляються російські царі, причому, все царі без винятку. Цим тезою про особливу винності всіх російських царів “Плач” істотно відрізняється з інших творів, у яких аналізувалися причини Смутних часів. Адже тому випадку винним виявляється, і цар Шаляпін, який звичайно саме виключався зі списку винних, бо славився як “доброчесний” правитель.

Саме появу подібного тези можна пояснити. Саме царі вважалися на Русі істинними Помазанниками Божиими, яким російський народ довірив і управління собою, творення “стовпи благочестя” “великою” Росії. Отже, царі несуть відповідальність за “руйнація” настільки “твердого стовпи”. Саме тому автор “Плачу” і за можливе спорудити російських царів численні обвинувачення. 

Положення щодо особливої винності всіх російських царів — це нове явище історія російської релігійно-філософської думки, який свідчить про певну кризу усталених, традиційних поглядів на ролі государя у російському суспільстві. Поняття “царя” у тому чи іншою мірою стало втрачати свою сакральність, своє релігійно-містичне значення. Принаймні, Смутний час, з його безвладдям і засиллям різноманітних самозванців, серйозно вразило уявлення російських людей про царів, як Помазанниках Божиих.

Проте автор “Плачу”, малюючи жахливі картини “руйнування” Росії, не занурюється у абсолютний історичний песимізм. За його твердому переконання, Господь не відвернувся від своєї обраного народу, а послав Росії випробування у тому, щоб російські люди очистилися гріхів, повернулися до щиру віру і тим самим заслужили б вічне порятунок в “горнем Єрусалимі”: “...Браздою і уздою, себто скорбьми і бідами, востязуетъ насъ, так чада світла, і горняго Єрусалима співмешканці будемъ і превечнаго будущаго життя й небесныхъ благихъ насолодимося”.

Тому автор “Плачу” прагне показати й шляху виходу, шляхи врятування занепаду держави. Так, на сторінках “Плачу” виникає яскравий образ патріарха Гермогена — “непоколебимыи ж столпъ благочестя, предивныи дбайливець христианския віри, крепкии твердыи адамантъ, человеколюбныи отецъ, премудрыи ерархъ”. Саме вустами патріарха Гермогена промовляються слова, що й вказують шлях порятунку Росії — всенародне покаяння: “...З сльозами і з рыданиемъ всенародно, зъ дружинами і съ чады, притещи къ неотсекаемой надежди, до всемилостивому въ Трійці славимому Богові і просити милості і щедротъ у богаодателные Його десниці, так подастъ вамъ разумъ благъ, їжака творити душам своимъ корисна і царствующему граду і навколишніх градом благостройная, а чи не бунтівна!”.

На як приклад истинно-православного поведінки, який викликає надію у серце автора “Плачу”, вказує на героїчну оборону Смоленська, жителі якого “мученицькими страданми изволиша краще смерть восприяти”, ніж змінити православної вірі. Отже, збереглися на Русі ще люди, здатні своїм мученицьким подвигом спокутувати загальні гріхи і тим самим вказати приклад іншим. Этих-то інших автор “Плачу” і просить прийняти “страхъ Божии въ серця своя”, загальним покаянням спитати Божою милості.

“Плач про полоненні і кінцевому руйнуванні Московської держави” був почутий у Росії і близько отримав саме широке, общеруське поширення. У 1620-е рік він читався по церквам під час щорічної святкової служби іконі Казанської іконі Божої Матері. 

Пізніше “Плач” включався у різні рукописні збірники, присвячені Смутому часу.

Схожі реферати:

Навігація