Реферати українською » Русский язык » Повернутися до чистоти


Реферат Повернутися до чистоти

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Людмила Крутикова-Абрамова

Федір Олександрович Абрамов народився 29 лютого 1920 року у багатодітної селянській сім'ї у далекій північної селі Вйрколе Архангельської області, у білих ночей і нескінченних лісів. На його випали загальні на той час негаразди: безбатченки, труднощі й радості селянської праці, біди колективізації, війна. Студентом третього курсу Ленінградського пішов добровольцем-ополченцем захищати Ленінград, був поранений, дивом уцілів в блокадному госпіталі і за переправі по Дороге життя. Назавжди він залишався вірний загиблим товаришам. Їх пам'яттю, їх долею вивіряв він свою поведінку, свій письменницький шлях. Але вона запам'ятала як героїзм молодих ополченців, а й злочинні дії тих, хто посилав у бій беззбройних хлопців. Не тоді чи почалося трезво-бесстрашное осмислення епохи майбутнім письменником?

У 1942 року, після доліковування у госпіталях, Абрамов повернувся на рідну Пинегу, де побачив також все життя запам'ятав подвиг російської жінки, російської баби, яка "відкрила другий фронт". Тоді й народився задум першого роману -- "Брати й сестри" (1958). Шістнадцять років виношувався роман. Тим часом Абрамов доучувався в університеті, захистив кандидатську дисертацію, завідував кафедрою радянської літератури. Через його серці пройшли нові біди й трагедії. Він побачив як драми селянські, а й драми міські, драми інтелігенції, драми недовіри і підозрілості з військовополоненими, до що перебували в окупації. Його обурював анкетне підхід до людей, анкетне добір кадрів, коли з "чистої біографією" отримували незаслужені привілеї, ставали зарозумілими кар'єристами. Його продовжувало мучити безправ'я селян, позбавлених паспорти й права пересування, які б сплачували непомірні податки.

Він побачив різке невідповідність народної життя і відображення їх у літературі, кіно, де панувала атмосфера загального добробуту та радісних свят ("Кубанські козаки"). Тоді Абрамов завів ручку і виступив як ратоборец як справжнє, неприкрашену правду. У 1954 року у журналі "Новий світ" він статтю "Люди колгоспної села у повоєнній прозі", де повстав проти лакувальної і тенденційно ідилічної літератури про село, проти згладжених життєвих конфліктам та спрощених характерів. І відразу здобувся на розвідку боєм -- "потрапив у постанову", де його віднесли до антипатриотам, до ворогів колгоспного ладу. Його проробляли на багатьох партійних зборах, майже позбавили роботи. Але він продовжував обстоювати своє право говорити правду про про народної життя.

Майже кожен річ Абрамова, крім першого роману, проходила важко. Спочатку -- бої в редакціях й у цензурі, потім -- атаки проработочной, тенденційної критики. Чого тільки наслухався за своє життя, у яких тільки став дорікати йому! Особливо розносної була критика повісті "Навколо й навкруги" (1963): озлоблений наклепник, очернитель, смакує недоліки, спотворює життя... Завершальним було складено обвинувальне листа від імені односельців "Куди звеш, нас, земляк?".

Але зламати Абрамова зірвалася. Він продовжував думати, писати і казати про найболючіших проблемах часу, шукав шляхи оздоровлення суспільства і людини, шляхи врятування Росії, її сіл, землі, людей. Він нескінченно ставив собі й інші питання: то й що нам робити? у яких порятунок Росії? Не все міг висловити у роки у пресі. Однак у розмовах із друзями, в щоденникових записах він передрікав багато речей, що здійснюється зараз. Наприклад, він був переконаним прибічником приватної власності, яка, з його погляд, головне гарантом свободи творчої особистості. Але водночас він попереджав: "Не можна доводити принцип приватної ініціативи, приватної власності украй. Повне роз'єднання людей. Духовне зубожіння. Божевілля на копійці. Оскільки бездуховність -- секс... Перетворення людини у свою протилежність. Наруга з людини. Усі комерція. Усі бізнес. Ні літератури. Мистецтва. Кіно тощо. буд. Регулювання держави необхідно"*.

У сучасному людстві його насторожувало одностороннє захоплення технічним прогресом, гонитва за матеріальними благами, які можуть призвести до глобальних катастроф. Він багато думав про гуманітарної переорієнтації людських устремлінь, характеризував термінову потребу захисту культурних, духовні цінності, накопичених людством.

Одне з небагатьох (він був далеким від групових пристрастей і тому нерідко залишався самотужки), розумів небезпека різного роду крайнощів і догм, односторонніх, спрощених суджень нашу історію, країні, народі й людині. Йому однаково були неприємні невтримне звеличення народу, ідеалізація народного буття й зневага до простого трудівникові. Його також насторожувала як ідеалізація західного життя, і зневага досвідом високорозвинених країн. Він побував у багатьох інших країнах, захоплювався рівнем життя і вмілим господарюванням у Японії, Фінляндії, Франції, Америці. Але він тверезо вдивлявся те що, усвідомлював чесноти та вади життя та поведінки народу ми й там.

Всевластие банків, капіталу, реклами, всі негативні боку технічної цивілізації особливе враження Абрамова і в Америці, загострили його тривожні думи про Росію, про шляхи людства. 8 серпня 1979 року підсумував свої сумніви: "Америка поставила тон граничною раціоналізації всьому світу. Америка -- це антипод поезії. Це бездуховність. Невже з цьому шляху йти всьому людству? Невже в людей немає шляху?" На листі до Ірини Дудник від 20 лютого 1980 року хіба що продовжував свої роздуми: "За місяць не дуже міг вникнути в всі труднощі американської життя. Але, знаєте, чого бракує Америці? Російського ідеалізму. Російського пориву до горним вершин духу людського... Не хотілося б жити у іншій країні. Тільки Росії. Сытость, індивідуалізм Заходу -- це не мені. Не мені".

У тетралогії "Брати й сестри", в повістях, розповідях, статтях Абрамов невпинно приковував увагу до найскладніших соціально-економічним, філософським, моральним і неординарним психологічним проблемам. Як справжній художник-провидец, розумів, що очищення уми і серця, без інтелектуального і морального розвитку кожної особи неможливі ніякі благотворні соціальні перетворення на країні.

Проте, чудово усвідомлюючи неправедність і навіть злочинність бюрократичної системи, Абрамов обмежувалося критикою можновладців, він пред'являв вимоги всьому народові. Він пропонував "глибше подивитись народ, всерйоз з'ясувати, що таке народ і Львівський національний характер. І лише велике і добре укладено у ньому?". "І на народі є велике мала, високе й нице, добре й люте". Він болісно розмірковував над найскладнішої проблемою: народ жертвою зла як і опора, живильний грунт зла.

У своєму знаменитому листі землякам "Чим живем-кормимся" (1979) він покладав відповідальність за безгосподарність країни як на правлячі верхи, а й у самих трудівників.

Книги Абрамова сприймалися і витлумачувалися критикою переважно як гостросоціальні речі, розповідають про трагедію російського народу, котрі волають до радикальних змін країни. А проблеми філософські, моральні, які лунали на його творчості, найчастіше отримували належного осмислення.

Його романи, повісті, розповіді -- літопис страждань багатомільйонного селянства. Він про трагедію розкуркулювання, про репресії проти ("Дерев'яні коні", "Франтик", "Поїздка до минулого"), про непосильних податках та найменшою трудовою повинності, коли жінок Сінгапуру й підлітків "гнали" на сплав і лісозаготівлі, про руйнуванні малих сіл, про дивовижно безглуздих "реорганізаціях" сільському господарстві, а кінцевому підсумку -- про трагедію народу і совість людини, якому давали гідно жити, працювати, думати. Люди страждають, замучені, зламані стають зі шпальт абрамовской прози як обвинувачення всієї злочинної тоталітарної системі.

Словами Павла Вороницына ("Навколо й навкруги") Абрамов висловив трагедію мільйонів, низведенных до кріпосного становища: "А я людиною не відчуваю, це ти розумієш?.. Чому в мене паспорти? Не особистість я, отже, так?"

Але Абрамов був далекий від одностороннього обличительства. Його книжки -- як обвинувачення, як скорбота, біль, і плач про Росію. У його книгах -- пошуки істини, пошуки причин події і тих життєдайних основ, які допомогли Росії не загинути, а вижити, вистояти, в великих муках і випробуваннях зберегти живої душі, людяність, доброту, совість, жаль, взаємодопомога.

Зрештою, все загострилися пороки сучасності -- пияцтво, наркоманія, злочинність, егоцентризм, цинізм, байдужість -- породжені гнобленням особистості, низькою культурою, нехтуванням правових і соціальних моральних норм, беззаконням.

Хоча Абрамов писав основному людей російської села, але право їх долею стояло життя і проблеми країни, проблеми загальнонародні, загальнодержавні, загальнолюдські. Недарма оповідання про закинутій селі названо "Справи російські...". Так, усе, що відбувається у селі, у районі, у селищі, на косовиці чи луці, де "плачуть коня", в селянської хаті, -- усе це "справи російські", справи загальні.

Федір Абрамов невпинно вивіряв кожну дрібниця, кожну випадковість вищої мірою -- мірою всенародного страждання чи блага, мірою погіршення чи поліпшення народної життя. І тому, що він і писав -- вона завжди розмовляв із читачем найголовніше: що заважає чи допомагає нам жити гідно, по-людськи.

Глибинну суть абрамовского творчості коротко висловив критик Є. Добин у листі щодо "Деревянных коней": "Трагедія же Росії та великого русского народа". Так, у книжках Абрамова завжди поруч двоє начал -- трагедийное, скорботний і життєстверджуюче. Скорбота, біль, жаль і захоплення, данина подяки звучать зі шпальт абрамовской прози, передаючи всю складність авторських почуттів стосовно багатостраждальному російському людині.

Ще 1969 року створили розповідь "Старі". Він обходив майже всі редакції, викликав загальне захоплення, але побачив світ лише через вісімнадцять років -- 1987 року. Це з кращих оповідань, яким дуже дорожив сам письменник. Розповідь вміщує величезні пласти нашої історії, наші біди, борошна, помилки, трагедії, і невирішені, важкі запитання, по сьогодні потребують відповіді. Головний із них -- як відновити справедливість, як спокутувати провину перед поколіннями російських людей, особливо російських женщин-крестьянок, які роками -- десятиліттями працювали до зносу, "рвали з себе жили -- в колгоспі, лісом, на сплаві", майже без на власний каторжну працю. Доля-трагедия російських селянок постає у своєму оповіданні поруч із трагедією тих, хто випив борошна репресій і таборів.

Завжди стриманий авторський голос у тому оповіданні піднімається аж до високих ліричних нот, аж до високої патетики: "Станьте, люди! Російська селянка йде. З вісімдесятирічним робочим стажем"; "Новий людина виросте -- переконаний. Однак все минеться з російській землі вкотре таке безкорисливе, святе плем'я?".

Абрамов продовжував ту лінію російської літератури, йдучи від Чехова і Буніна: безстрашно подивитись себе, не ідеалізувати народ, дати раду труднощі й крайнощі російського характеру. Письменник чудово розумів, що в рахунку долі країни й людства залежать тільки від політиків, а й від поведінки, умонастрої, устремлінь, ідеалів, культури і моралі мільйонів. Його завжди тривожило як всевладдя чиновників, які "все пожирають і внаслідок чого не відповідають", а й нерозвиненість громадянського мислення країни, полуграмотность, полуобразованность більшості. Він чудово бачив, що у занедбаному стані перебувають як економіка, побут, систему управління, а й свідомість, моральність, культура, стан уми і серця. Він хотів написати статтю, розповісти, як десятиліттями вытравляли у народі самостійність мислення: "Не смій думати, живи за наказом. Ніякої ініціативи. Выключи мізки".

Разом про те Абрамов говорив ще два в 1981 року: "Історичний досвід показав, що соціальними засобами неможливо оновити життя, досягти бажаних результатів. Потрібен одночасно другий спосіб. Це самовиховання, будівництво душі, своє ставлення до світу, інакше кажучи -- щоденне самоочищення, самокритика, самоперевірка своїх діянь та бажань вищим судом, котрий дано людині, -- судом власної совісті".

Проблема совісті й боргу -- одне з провідних проблем прози Федора Абрамова.

Багатьох знає своїх героїв письменник призводить до суворої самооцінці, самопроверке прожитим життям, до сповіді, прозрінню, покаяння. Исповедальные монологи, очисний прозріння, розрив із носіями зла, набуття високого сенсу життя таких промовистих постатей, як Пєлаґєя чи Микша ("Поїздка до минулого"), передають читачеві миючий заряд моральної енергії.

Як зберегти поезію минулого й "підняти село до рівня техніки та духовної культури сучасності" -- звідси думав Абрамов, створюючи "Мамониху". Він зіштовхує різні сили часу. Баба-Соха -- втілення народній мудрості про, давньої дерев'яної Русі, тісно що з природою. Геха-маз -- "машинний людина". А Клавдій -- роздоріжжі. "Уся повість, -- помічає автор, -- сутичка двох почав, двох наснаги в реалізації життя: грубої, механічної і живий, які сягають глибини століть". Поки тріумфує Геха-маз, його нині господар у селі. Трагедія у цьому, що сила його -- корислива, егоїстична, бескорневая, аморальна. Письменник попереджає про небезпечність неодухотворенной технізації життя. Чи не від таких чи, як Геха-маз, страждають наші лісу, річки, земля?

Зараз чимало пишуть говорять про нібито зруйнованому генофонді нації. Були й у Абрамова напади розпачу, коли йому здавалося, що немає Росії, загинула країна, виродився народ, перетворившись із нації в народонаселення. Але минав розпач, і знову вірував: "немає, жива Росія".

Колись Чехов сказав: вірую окремими людей. А Достоєвський вважав, що під час довгого загального розпаду та розброду комусь слід "прапор берегти", берегти справжні духовні підвалини та наукові цінності.

Про праведників, подвижників, светоносных людях, у яких "земля стоїть, життя тримається", чимало писав, і Федір Абрамов. Будучи на Соловки 1979 року, він віддав належне таких людей: "На Русі будь-коли переводилися праведники, ентузіасти, трудники. Ними завжди мешкала й житиме Росія".

Такими праведниками, трудниками постають в тетралогії "Брати й сестри" Михайло Потебенько та Ліза Пряслины, близнюки-брати Петро Миколайович і Григорій, Лукашин, Анфіса Петрівна, Марфа Репишная, Овсій Мошкин. У повістях і розповідях авторське увагу теж прикута до светоносным людям, що змогли навіть у важких умовах напівголодного існування й диктатури словом та кримінальною справою творити добро, відстоювати справедливість, укореняти людяність, совість.

Вустами Лізи Пряслиной Абрамов

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація