Реферати українською » Русский язык » Українська література XVIII в.


Реферат Українська література XVIII в.

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Українська література до XVIII в.

А. Білецький

Питання початку історії Української літератури має у науці історичні підвалини і не так давно був предметом жорстоких суперечок між українськими націоналістами та представниками російського великодержавного шовінізму. Суперечки ці, відкриті у російській науці відомої «погодинской гіпотезою» (історик М. П. Погодін в 1856 в «Записці про давньоруському мові» стверджував, що споконвічними жителями Київської Русі були великоруссы, а «малорусское» плем'я стало через Карпат на запустевшую після татарської навали і еміграції північ територію лише XIII—XIV ст.), і залишилися сутнісно не дозволеними буржуазної наукою. Якщо російські літературознавці з явною чи прихованої шовіністичної тенденцією «анексували» пам'ятники «Південно-західній Русі» XVI—XVII століть, то українські націоналісти відповідали цього «анексією» майже всіх літературних пам'яток, що виникають біля нинішньої РРФСР за доби феодальної роздробленості: це у курси історії У. л. потрапляли такі твори, як «Моління Данила», «Слово про погибелі російської землі», билинний епос тощо. п. Українським націоналістам потрібно було в що би там не стало довести першість і старшинство У. л. перед російській та залежність російської літератури з української. Росіяни буржуазні вчені ліберального табору, підходячи стосовно питання про з погляду вузького эмпиризма, підставі даних мови, пропонували вважати початком освіти «малоруської племені» XIII—XIV ст. (Шахматов), припускали, що «як древній Святослав з його чубом та її характером степового наїзника нагадає в прийдешнім не московського великорусса, а скоріш південнорусього козаки, так ліричний епос „Слова про похід Ігорів“ відгукнеться над північної пісні, а швидше, у південноросійської думі» (Пыпин). Українські націоналісти не пішли шляхом поступки та чи залишалися від згадки про «першості» і «старшинство» У. л., або починали її історію зі скарг на «сильнішого сусіда», який сам собі надав «нашу стару літературу, як і стару історію нашу», або, нарешті, погоджувалися визнати «київський період» общерусским.

З погляду марксистсько-ленінського літературознавства суперечки такого роду повинні прагнути бути просто зняті. Говорити про «націях» в сучасному буквальному розумінні стосовно історичного минулого до XVII в. (приблизно) звісно годі й говорити; але відомі елементи пізнішої «нації» — зачатки відокремлення у мові, своєрідні культурно-побутові риси тощо. п. — природно, вироблялися набагато швидше XVII в. Історик літератури неспроможна обійти цього своєрідності, маючи, проте, у вигляді, що освіта власне У. л., тісно що з формуванням української, все-таки належить до епохи XVI—XVII ст.

Так. обр. поняття «стара українська література» складається з пам'яток, що виникли Півдні території нашої Спілки за доби Київської держави X—XI ст. й у епоху феодальної роздробленості, і пам'яток, слагавшихся там-таки під час панування кріпацтва з XVI в. по XVIII в. включно та що й у історію російської літератури. Центральне місце у писемності першого періоду (її огляд — див. «Російська література») належить знаменитої героїчної поемі «Слово про похід Ігорів», у новій У. л. (як й у російської) колишньої предметом особливого уваги і вивчення. З 50-х рр. ХІХ століття є низка перекладів «Слова» (цілком у уривках) українською з., прозою і віршами (Максимовича, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Б. Дидыцького, З. Руданського, Т. Р. Шевченка (два уривки), Федьковича, Кендзерского, Огоновського, Шейковського, М. Чернявського, У. Щурата, Панаса Мирного та інших.; з радянських українських поетів перекладали «Слово» — Максим Рильский, У. Свідзінський, Наталю Забіла та інших.); сліди образів, мотивів, стилістичних прийомів «Слова» знайдемо в багатьох українських поетів XIX—XX століть (Шевченка, Куліш, Федькович, Франко; з поетів УРСР — П. Р. Тичина та інших.). Особливу увагу було до «Слову» і українська буржуазне літературознавство у плані відстоювання його «українську приналежність». Але боротьба за «приналежність» від даної пам'ятки між українськими, білоруськими і російськими націоналістами з хіба що сказаного в питанні про «нації» випадає зі сфери наукового вивчення пам'ятника.

У літературі Київської Русі XI—XII ст. «Слово» оточене пам'ятниками князівсько-дружинного й Вищої церковної творчості, що свідчать про високому культурному і літературному рівні, досягнутому образованною верхівкою. Така наприклад ораторська культова проза Іларіона і Кирила Туровського; така література «житій», зокрема і тих, що ввійшли згодом у склад неодноразово перерабатывавшегося в Україні «Києво-Печерського патерика». Такі ж багато хто історичні сказання та військові повісті, котрі входили у складі літописних склепінь. Стара літописна традиція, і після розпаду Київської Русі довго тримається ще сусідніх землях, подана у XIII в. Галицко-волынской літописом, надзвичайно важливим документом культурного розвитку т. зв. Галицької Русі, а XIV—XV ст. т. зв. «литовськими літописами», цікавішими, щоправда, в історичному, ніж у историко-литературном відношенні. У XIV—XV ст. землі: Київська, Чернігівська, Подільська, Галицько-Волинський, входять вже у склад польсько-литовського держави. Новий, другий, період літератури, фактично що розпочинаються чи раніше XVI століття, виникає при іншому співвідношенні класових зусиль і перестав бути прямим продовженням «київської» літератури.

Література XVI—XVII ст.

Війни з татарами, междоусобия, часткова еміграція північ, тиск польсько-литовських феодалів послабили і поділили стару феодальну знати, у Київській і Галицько-Волинського Русі распоряжавшуюся засобами «духовного виробництва». Її залишки неспроможна був у XV і XVI ст. творити скільки-небудь помітні культурні цінності. Але в міру того, як внаслідок зростання торгівлі росли міста, стала пожвавлюватися міська культура на Південно-західній Русі. Ставиться вперше питання національному мові, виникає потреба створити письмову «руську мову», відрізняється від слов'янської й польської. Цю «мову» переводяться книжки церковно-учительные і богослужбові («Пересопницьке Євангеліє», 1555—1561). Виникає потреба у друкованому верстаті (з 1490—1491 книжки Україні друкуються у Кракові, у Венеції; в 1573 виникає має свою друкарню у Львові, в 1580 — в Острозі), до шкіл, в «Платоне і Аристотеле», т. е. у його елементах античної культури, котрі з Заході мобілізовані буржуазією як зброю у боротьби з феодалізмом. Виникає потяг до побуті, вільному пут феодального аскетизму. Однак це запланований «ренесанс» обірвався від початку. Люблінська унія 1569, яка поєднала Литву із Польщею, відкрила польським феодалів шлях до Україну. Почався систематичний захоплення земель і пограбування українського селянства та міського населення. Тим більше що проникли з Польщею із Заходу реформаційні віяння змусили католицизм мобілізувати свої сили для реакції; провідниками цієї реакції були єзуїти, які є агентами польського панства у справі полонізації українського населення. Важливим моментом полонізації була пропаганда релігійної унії — підпорядкування українського православ'я польському католицизму, проголошеної у Бресті в 1596. Національна боротьба українського народу із Польщею прийняла оболонку церковно-релігійного боротьби — між католиками і уніатами, з одного боку, і «православними», з іншого. Очагами цієї боротьби стали т. зв. братства — церковно-общественные організації, — наприкінці XVI в. досягли свого найбільшого розквіту, і, організовані при братствах. Особливу популярність здобули яке засноване 1585 львівське братство і школа за нього, острозька школа і друкарня (1576—1580) і пізніша київська братська школа (1615), перетворена в 1631 в «колегіум». Братства орієнтувалися на грецьке православ'я і слов'янську мову — як об'єднання «православних» проти польського тиску. Літературним вираженням боротьби є низка церковно-публицистических творів, тягнеться від XVI в. майже половини XVIII, і у своїй сукупності що становить цілу бібліотеку в 140 назв (80 — від уніатів і католиків, 60 — від «православних»). З першого погляду всі ці писання («полемічна література») можуть узко-церковной писемністю, сводящейся до мелочно-педантским суперечкам про чільності тата, про різночитанні щодо одного місці т. зв. «символу віри», про богослужбових обрядах, про старому і новому календарі тощо. п. Але варто вчитатися у яких, і під цим оболонкою розкривається боротьба цілком реальних інтересів, напружена і нерівна боротьба українського народу із польськими окупантами, старающимися, як висловився один полеміста, «щоб у Україні було України». Полемічна література стала своєрідною публіцистикою, неодноразово переходившей то гнівну сатиру, то скорботну елегію. Тому найбільш чудові твори цієї полеміки з права можуть забрати місце у історії красного письменства. Такий напр. трактат скрывшегося під псевдонімом «Христофора Філалета» автора «Апокрисис чи одповідь на книжки про соборі берестейском» [1597], написана энергическим стилем, з місцями, перейнятими то гіркою іронією, то гнівом; відповідаючи польському панства, автор загрожує йому збройним повстанням хлопів: «утискання, кривди, сваволю доводять доти, що з зброю хапаються люди, навіть нездатні до цього; може, ви там замки, фортеции, а й у нас ми тут усе хати мазаные, але сягне бою, до пожеж, вся країна звернеться в попіл». Великий силою мови, сягаючої місцями справжньої поезії, відрізняється «Тренос, чи плач єдиної святої апостольській східної церкви» [1610] Мелетія Смотрицького, великого діяча своєї епохи [1577—1633], який сформував ніби між іншим відому граматику церковно-славянского мови, переизданную в 1648 у Москві колишню однією з перших навчальних посібників Ломоносова (2-ге вид., вийшов у Москві, напеч. в 1721). «Плач східної церкви», початкуючий книжку, написано майже ритмічною прозою, близька до формі голосінь і до форми дум; основне лихо церкви — ренегатство, з якою гнівно і скорботно повстає автор, згодом, проте, сам який перейшов до унію й у пізніших своїх творах оправдывавший такий перехід мотивами класової вигоди; з прийняттям унії відкриються «нашому шляхетскому стану двері до земським установам, до сенаторским звань», а міщанству — «до виконання міських посад у ратушах»; тим часом православ'ї «чернь узяла гору», і попи «повинні танцювати оскільки заграють хлопи». З багатьох інших полемістів слід зазначити ще Стефана Зизания, автора «Казання (проповіді) святого Кирила про антихристі» [1596] — памфлету проти папизма, який отримав поширення Московської Русі XVII століття, а згодом використаного російськими старообрядниками їхнього боротьби; міщанина Юрія Рогатинца з його «Перестрогой» [1600—1615] і Захарія Копистенського, автора книжки «Палинодия, чи книга оборони» [1621—1622], видатної по систематичності викладу і грунтовності аргументів, та ще більше за живому, пересыпанному прислів'ями, місцями, що сатиричному викладу. Цікаво зазначити, як приклад зв'язок між літературної російській та українській, вплив, який вчинила на українських полемістів православного табору російськими письменниками — Максимом Греком, Андрієм Курбським і старцем Артемием. Про те, яку літературну висоту могли підніматися полемісти XVI — початку XVII ст., особливо наочно кажуть твори найбільшого їх, чудового письменника, стоїть межі два століття, — Івана Вишенського.

До особи і писанням Івана Вишенського, коли його прославив й у художньої форми і у вигляді наукового дослідження, у ХІХ ст. Іван Франко, було в колах радикальної української демократії дожовтневої пори підходити з особливим пиэтетом. На Вишенського встановився взгляд, как на полум'яного викривача феодального ладу, виразника боротьби, і протесту міського міщанства, демократа справжня. Таке звеличення Івана Вишенського не витримує наукової критики, але з тих щонайменше у літературі кінця XVI — початку XVII ст. як письменник справді — явище неабияку. Це публіцист, у якого задарма ярко-эмоциональной промови (широко користується живим народним мовою, заповненим неологізмами); це сатирик, прибиття словом обурення до ганебного стовпа своїх ворогів з ювеналовской і навіть дантівської силою. Нині відомо 20 його творів; звичайна форма їх — «послання» («Писання до всіх Ляшской землі спільно котрі живуть», «Писання до що втекли від православної віри єпископам» тощо. п.); їх — гнівні викриття церковних магнатів, заради багатства і почестей забули про своє борг, й українського шляхетства встающего на шлях наживи, сибаритства. Изобличая князів церкви, Вишенський зазвичай протиставляв епікурейської, розкішної життя «владик» становище їх підданих: «Ви різні мальвазії у безодню ненаситного черева вливаєте, а бідні піддані з однієї миски борщик сьорбають, нікчемної одежонки які мають, щоб тіло своє голе ніж прикрити». «І чим ти відрізняєшся від хлопа, ти, гнушающийся їм, — запитує викривач, — хіба не той самий глина, соплі і слиз?» — Але, піднімаючи голос проти «панів світла цього», Вишенський повстає проти всіх взагалі «нових віянь», які йшли із Заходу через Польщу й які ставили під загрозу служіння аскетичним ідеалам, яким він сам (чернець з Афонской гори, уродженець р. Вишні, у Галичині) проникнуть. Він палко заступається за монастирських хлопів, — та його не цікавить доля тих самих хлопів під ярмом світського панства; він доводить рівність в вірі церковних магнатів і «кожум'яки, сідельника, шевця», — але всяким прагненням міщанства піднятися нагору, завоювати собі командне становище він ставиться до негативно. Негативно він ставиться до і до того що, що становило сутнісно духовне життя селянської маси — фольклору; неодноразово він висловлює своє зневага до світської науці — «реторическим забавам, философичным химерам», «поганським вчителям Платону і Арістотелеві», до який проникає у школи театральним уявленням; заперечує навіть проти спроб міщанства зробити богослужбовий обряд ближчим масі з мови. Усі ці суперечності пояснюються протиріччями, закладені у умовах боротьби: як аскетизм був своєрідним протестом проти розбещеності вищого шару, так напр. заперечення світської науки випливали із боротьби з впливами, що йшли від присутності польської єзуїтською зі школи і т. буд. Сила викриттів «українського Савонароли» і реалізм змальованих

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація