Реферати українською » Русский язык » Образ Ісуса в повісті Л. Н. Андрєєва «Іуда Іскаріот», чи Смеялся чи Христос?


Реферат Образ Ісуса в повісті Л. Н. Андрєєва «Іуда Іскаріот», чи Смеялся чи Христос?

Володимир Крючков

г.Саратов

“...Переказ, за яким Христос будь-коли сміявся, з погляду філософії сміху представляється досить логічним і переконливим”. (С.С.Аверинцев 1)

Пояснити художника — і це думку глибоко справедлива — покликані ті “закони”, що він — художник — із себе поставив. Таким “законом” для Л.Андреева, котра ризикнула створити художнім образом Пресвятої Богородиці, був такий: “Мені відомі, що Боже, і Диявол лише символи, але мені здається, що все життя людей, весь її зміст у тому, щоб нескінченно, безмежно розширювати ці символи, маючи їх кров'ю і плоттю світу” 2. Саме такою — “напитанным кров'ю і плоттю світу” — постає маємо андріївський Ісус, і це у повісті проявляється, зокрема, у його сміху.

З традиційної, психологічної погляду відкритий, життєрадісний сміх не пов'язані з певними негативними уявленнями, скоріш він має позитивної конотацією. Однак у християнської системою вартостей філософія сміху розуміється інакше. С.С.Аверинцев звідси пише: “Мудреца завжди важче розсмішити, ніж простака, і це оскільки мудрець щодо великої кількості окремі випадки внутрішньої несвободи вже перейшов риску звільнення, риску сміху, перебувати за порогом... Тому переказ, за яким Христос будь-коли сміявся, з погляду філософії сміху представляється досить логічним і переконливим. У точці абсолютної свободи (у якій перебуває Христос. — В.К.) сміх неможливий, бо зайвий” 3. З християнської погляду проявом “абсолютної свободи” Пресвятої Богородиці стало принесення Їм добровільної жертви в спокуту гріхів людських, будь-яка інша прояв свободи, демонстрація свободи, зокрема в сміху, було б справді зайвої.

Однак у повісті Л.Андреева переважає інша логіка — не религиозно-мистическая, але психологічна, культурно-історична, укоренённая у світовому культурної традиції, і обгрунтована М.Бахтиним. І сміх Ісус — начебто, цілком незначна деталь — свідчить про принциповій відмінності образу Пресвятої Богородиці у Л.Андреева від євангельського Ісуса, що теж не прозвучало дослідниками. “Навіть той, хто мислиться вважається символом вищої ідеальної цілісності, у виконанні Л.Андреева не вільний від двоїстості”, — стверджує Л.А.Колобаева 4, характеризуючи образ Пресвятої Богородиці. Неймовірно, але Ісус у Л.Андреева непросто сміється (що вони було б порушенням християнського перекази, релігійного канону), регоче: “З жадібним увагою, по-дитячому напіввідкривши рот, заздалегідь сміючись очима, слухав Ісус його (апостола Петра. — В.К.) порывистую, дзвінку, веселу і іноді так реготав її жартами, що у кілька хвилин доводилося зупиняти розповідь”. Тут слово реготав — суто андріївське, в інших авторів, наскільки ми знаємо, він наводиться у зв'язку з Христом. Сам Андрєєв був у життя (про що свідчать спогади мемуаристів, насамперед літературний портрет Л.Андреева, створений М.Горьким) людиною крайніх настроїв: і лириком-романтиком, і пессимистом-парадоксалистом. Ісус у Л.Андреева постає, в такий спосіб, непросто у людській (не божественної) іпостасі, але ще й знаходить деякі споконвічно російські вираженими національними рисами (ліризм, сентиментальність, відкритість в сміху, яка може бути як беззахисна відкритість). Безумовно, образ Ісуса у Л.Андреева — це у певною мірою проекція його (Андрєєва) художницької, російської душі. У зв'язку з цим пригадаємо вкотре слова автора задум його повісті «Іуда Іскаріот» — це “цілком вільна фантазія” 5. Фантазія, зауважимо, обумовлена особливостями світосприймання, стилю художника.

За традицією життєрадісний сміх розцінюють як звільняюче початок — сміється внутрішньо вільний, розкутий людина, наприклад, людина епохи Відродження у романі Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель». “Справжній сміх, амбівалентний і універсальний, не заперечує серьёзности, а очищає і заповнює її. Очищает від догматизму, однобічності, окостенілості, від фанатизму і категоричності, від елементів страху чи залякування, від дидактизму, наївності і ілюзій, від поганий одноплановости і однозначності, від дурної истошности. Сміх не дає серьёзности завмерти і відірватися від незавершимой цілісності буття. Він відновлює цю амбівалентну цілісність. Такі загальні функції сміху в історичному розвитку культури та літератури”, — стверджував М.М.Бахтин 6. Л.Андреев у своїй повести-“фантазии” про Богочеловеке, ще до появи робіт М.М.Бахтина, інтуїтивно сповідує саме цю концепцію, філософію сміху. Л.Андреев бачить у Ісусі передусім іпостась людську, ще й вкотре її підкреслюючи і тим самим хіба що звільняючи простір утвердження людського, діяльного початку, урівнювання Бог і погода Людини. У андріївською концепції Ісуса сміх (“регіт”) логічний ще й оскільки він зрівнює, зближує його, вибудовуючи відносини за релігійної (готичної) вертикалі, а, по земної, людської горизонталі.

Ісус Л.Андреева, як бачимо, як і, як і Іуда, є фантазію на євангельську тему, і він близький у своєму людському прояві булгаковському Ієшуа з «Майстра й Маргарити». Не “має влада” (Євангеліє від Матвія), знає про Своём божественному походженні і Своём призначення Богочеловек, а отрешённый від реальної буденної дійсності, наївний, мрійливий художник, з відчуттям вроду й розмаїття світу, і знають Його учні: “Іоанн знайшов між каменів красиву, голубенькую ящірку й у ніжних долонях, тихо сміючись, приніс її Ісусу; і ящірка дивилася своїми опуклими, загадковими очима у його очі, і потім швидко ковзнула холодним тільцем з його теплої руці і швидко забрала кудись свій ніжний котрий здригається хвостик”; Іуда передає Ісусу прекрасні квіти: “Віддала чи ти Ісусу лілію 7, яку знайшов зробив у горах? — звертається Іуда до Марії... — Усміхнувся він? — Так, він радів. Він зазначив, що з квітки пахне Галилеей. — І, звісно, не сказала йому, що це Іуда дістав, Іуда з Кариота? — Ти ж просив невтомно говорять. — Ні, зайве, звісно, зайве, — зітхнув Іуда. — Але ти могла обмовитися, адже жінки так балакучі” 8.

У своєму нарисі про Л.Андрееве М.Горький, як відомо, стверджував: “В усьому, що стосувалося темних сторін життя, суперечностей у людини, шумувань у сфері інстинктів, він (Л.Андреев. — В.К.) був моторошно догадливий” 9. Суперечливість, недомовленість обраного євангельського сюжету, загадка взаємовідносин Вчителі і учня і залучила передусім Л.Андреева у його повісті.

Андріївський Ісус загадковий, але у що ж його загадка? Вона носить й не так религиозно-мистический, скільки подсознательно-психологический характер. У повісті говориться про великої таємниці “прекрасних очей” Ісуса — чому мовчить Ісус, якого подумки з благанням звертається Іуда: “Велика таємниця твоїх прекрасних очей... Повели мені залишитися!.. Але ти мовчиш, ти все мовчиш? Боже, Боже, для того в тузі і муках шукав я тебе усе життя, шукав і знайшов! Звільни мене. Зніми тяжкість, вона важче крейдяних гір і свинцю. Хіба не чуєш, як тріщить під нею груди Іуди з Кариота?”

Під час читання повісті постає логічне (на психологічній системі координат) питання: чому Ісус наблизив себе Іуду — оскільки він відринутий і нелюбимий, а Ісус не відрікався ні від когось? Якщо почасти ця мотивування і має місце у тому випадку, вона повинна розцінюватися як периферійна в достоверно-реалистической й те водночас не позбавленій проникнення глибини підсвідомого повісті Л.Андреева. Ісус, як свідчить Євангеліє, пророкував про майбутньому зрадництві Його однією з апостолів: “...не дванадцять чи вас обрав Я? але одне із вас диавол. А говорив Він про Іуді, сина Симона Іскаріота, бо зрадити Його мав він, одне із дванадцяти” (Євангеліє від Іоанна, 6, 70, 71). Між Христом і Іудою в повісті Л.Андреева існує таємнича підсвідома зв'язок, не виражена словесно і тих щонайменше відчутна Іудою і ми — читачами. Ця зв'язок (передчуття який з'єднав обох навічно події) відчувається психологічно і Ісусом — Боголюдиною, вона знайти зовнішнього психологічного висловлювання (в загадковому мовчанні, у якому відчувається приховане напруга, очікування трагедії), причому добре — напередодні хрещеною смерті Христа. Було б нелогічно, щоб у цього твору було інакше. Укотре підкреслимо, що йдеться про художньому творі, де увагу до психологічної мотивації закономірно і навіть неминуче, на відміну Євангелія — сакрального тексту, у якому образ Іуди символічний втіленням зла, персонажем з позиції художньої зображальності умовним, цілеспрямовано позбавленим психологічного виміру. Буття євангельського Ісуса — це буття на другий системі координат.

Євангельські проповіді, притчі, гефсиманская молитва Христа не згадуються тексті, Ісус перебуває в периферії подій. Ця концепція образу Ісуса була властива як Л.Андрееву, а й іншим художникам, зокрема А.Блоку, також писав про наївності “Ісуса Христа”, жіночності образу, у якому діє його власна енергія, а енергія інших 10. Наївно (з погляду сучасників Ісуса — жителів Єрусалима, отрёкшихся від Вчителі) й Закону Його вчення, котре за допомогою свого страшного “експерименту” хіба що перевіряє виявляє її моральну силу Іуда: світ рухається любов'ю, у душі людини спочатку закладено любов, поняття про добро. Але якщо вчення Ісуса — велика щоправда, чому її виявилася неспроможною щодо Її саму? Чому цю чудову думку не знаходить відгуку в жителів древнього Єрусалима? Повіривши в правду Ісуса і захопливо привітавши Його при в'їзді Єрусалим, жителі міста потім розчарувалися у її могутність, розчарувалися у своїй вірі й надії та то з більшою силою стали дорікати Вчителі в неспроможності його проповідей.

Божественне й людську початку постають в повісті Л.Андреева в оригінальному, “єретичному” взаємодії: Іуда стає в парадоксалиста Андрєєва особистістю, що відіграла найбільшу роль історії, а Ісус постає у своїй тілесності, людської плотскости, причому відповідні епізоди (передусім побиття Ісуса римськими стражниками) сприймаються, мов надмірно натуралістичні стосовно Христу, але з тих щонайменше можливі у тому ланцюга аргументів, мотивувань, про причини і наслідків, хто був відтворено художньої фантазією автора «Іуди Іскаріота». Ця зосередженість Л.Н.Андреева на людської іпостасі Боголюдину виявилася затребуваною у літературі сучасності, і зокрема, вона визначила концепцію образу Ієшуа Га-Ноцрі у романі М.А.Булгакова «Майстер і Маргарита».

Список літератури

1 Аверинцев С.С. Бахтін, сміх і християнська культура // М.М.Бахтин як філософ. М., 1992. З. 9.

 2 Горький М. Літературні портрети. М., 1959. З. 203.

 3 Аверинцев С.С. Указ. тв. З. 9.

 4 Колобаева Л.А. Концепція особистості російської літератури рубежу XIX–XX століть. М., 1990. З. 145

 5 За всієї спірності концепції повісті Андрєєва явним залишається її вплив на читача, про яку говорив у свій час Д.С.Мережковский: “По дії на уми читачів серед сучасних російських письменників немає йому (Л.Андрееву. — В.К.) рівних... Вони нікого не заразили; він заражає всіх. Добре це частина або нічого поганого, але це, і не можна з не вважатися критиці” (Мережковський Д.С. У тихому чорториї: Статті й дослідження різних років. М., 1991. З. 18).

 6 Бахтін М.М. Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя і Ренесансу. М., 1990. З. 552.

 7 “Красу лілій вихваляє сам Господь і її найвище чудових одягу Соломона. «Подивімося польові лілії, — говорив Він, — як вони живуть?.. Але кажу вам, як і Соломон в усій слави своєї не одягався оскільки всяка їх»” (Біблійна енциклопедія: У 2 т. М., 1991. Т. I. З. 431).

 8 Д.С.Мережковский про Ісусі Л.Андреева: “Іуда нібито любить Ісуса, не Христа, не Сина Божого, а «людини така собі, хорошого», то, можливо, навіть «одного з найкращих людей», проте непотрібного мрійника, галилейского пастушка, порцелянову лялечку, «чарівного вчителя»… у смак Ренана: «Петро, Петро, чи можна слухати Його? Хіба розуміє Він щось в людях, у боротьбі?» (МережковскийД.С. У мавпячих лапах (Про Леоніда Андрееве) // Мережковський Д.С. У тихому чорториї. М., 1991. С.32).

 9 Горький М. Леонід Андрєєв // Горький М. Літературні портрети. М., 1959. З. 171.

 10 О.Блок: “Ісус – художник. Він увесь одержує вигоду від народу (жіночна сприйнятливість)” // Блок А. Собр. тв.: У 8 т. Т.7. М.-Л., 1963. З. 317.

Схожі реферати:

Навігація