Реферати українською » Русский язык » Військова проза М.Шолохова і його сучасні критики


Реферат Військова проза М.Шолохова і його сучасні критики

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Тетяна Осипова

Тривалий час мішенню для антишолоховских нападок були романи "Тихий Дон" і "Піднята цілина". Проте у світі не на місці, і вже з'являються роботи, зокрема і кілька навчальних посібників, автори яких рішуче відкидають значення і створеної в часи війни "Науки ненависті", та голів роману "Вони за Батьківщину", і безсмертної "Долі людини".

Чим, наприклад, не влаштовують цих критиків що з'явилися в час війни глави незакінченого роману? С.Кормилов, відповідальний редактор навчального посібника для філологічних факультетів і автор цих глави "Михайло Шолохов", звинуватив письменника, у "самоповторенні", у цьому, що "дії цій книжці <…> значно менше, ніж розмов <…>", що "глави перенасичені балагурством і гумором, чуття міри у Шолохова тут незрівнянно менше, ніж в Твардовського в поемі про балагуре Теркина" [1]. Щоправда, С.Кормилов зазначив, що твір зайняло одне з перших місць у прозі військових років, але пояснив це однієї причиною: проза це була далеко ще не сильної.

Навряд така позиція можна назвати коректною, йдеться бо про незакінченому творі. З іншого боку, як доказ "слабкості" твори було б привести суттєвіші аргументи. Діяльність ж відсутня серйозний літературознавчий аналіз глав роману, що дозволило казати про достоїнствах чи недоліках твори.

Не приймаючи такого підходу до будь-якого твору художньої лите-ратуры, ризикну стверджувати, що опубліковані в часи війни глави роману "Вони за Батьківщину" разом із "Волоколамским шосе" А.Бека, який з'явився несколь-ко пізніше романом В. Некрасова "У окопах Сталінграда" створили идейно-эстетические передумови, які дозволяли виникнути знаменитої "прозі лейтенантів". Саме у цьому Я бачу важливого значення глав незакінченого роману нашій літератури.

Свого часу П.Топер звернув увагу, кожен етап розвитку воен-ной прози мав "стійкі сюжетні "константи" [2], повторювані у різних кни-гах, присвячених Великої Вітчизняної війні. Дослідження подібних "констант" у творі М.Шолохова дозволяє намітити зв'язок останнім і тими творами Ю.Бондарева, Г.Бакланова, К.Воробьева та інших.

Як відомо, однією з характерних ознак прози цих письменників стало подолання "романтики війни", відмови від підкресленою патетики. Скільки звинувачень у "ремаркізмі" випало частку Ю.Бондарева! Майстра "окопній прози" завжди недо-верчиво, а де й зневажливо ставилися до кожної зовнішньої красивості на війні, чи це картинно-гусарский, щеголяющий загартованістю і м'язами лейтенант Дроздовський ("Запальний сніг" Ю.Бондарева) чи котрий засідає на лискучому від сыто-сти коні боягуз і мерзотник Мезенцев ("Пядь землі" Г.Бакланова). У розділах роману М.Шолохова ми бачимо таку ж не патетичний, а скоріш по-народному мудре ставлення до подій. Досить роздуми Звягінцева про полко-вом прапора: "Хоча б його Пєтьку Лисиченко віддали, що він його з собою при кухні таємно віз, бо йдемо до противнику спиною і з прапором" [3, 7, 77].

Мабуть, навіть у повісті Г.Бакланова із назвою "Пядь землі" цієї романтики "боїв і походів" значно більше, ніж у книзі М.Шолохова. Принаймні, свій солдатський працю шолоховские герої виконують без слів. Ні Звягінцев, ні Лопахін, ні Стрільців ми змогли б вимовити наступній фрази: "Це війна не між державами. Це йде війну з фашизмом про життя землі, аби бути тысячелетнему рабству, поименованному тисячолітнім райхом <…> Сьогодні наш окоп перепинив шлях фашизму" [4].

Герої Шолохова дбають про чому завгодно: про глибині окопу, у тому, що, якщо буде спека, убиті німці до вечора будуть невелика приємність пахнути (труп ворога, усупереч твердженню, все-таки пахне нічого поганого). Вони відчувають напади нудоти, кричать "по-дитячому тонким, зривистим голоском", але гучні промови "тисячолітньому рабстві", яке готує їм "тисячолітній рейх", року їх слова. У цьому, зрозуміло, годі було заперечувати значення повісті Г.Бакланова, як неможливо недооцінювати лише доступне створено раніше. Здається, до всієї "прозі лейтенантів", роль якої у літературі 50-60-х років, справді, важко переоцінити, можна експортувати ролі епіграфа слова М.Шолохова: "Можливо, це були красиво, але війні зовнішня краса здається блюзнірством <…>" [3, 7, 55].

Деякі сучасні літературознавці констатують: герої Шолохова проповідують таку ж "науку ненависті", як і лейтенант Герасимов. И.Есаулов у зв'язку виділив одній особливості прози К.Воробьева, з права що був однією з талановитих авторів військової прози 50-70-х років: "пильна увага до зображення ворога", яке грунтується на усвідомленні російським солдатом "загальнолюдського кревності людей" [5]. Не беруся очікувати, наскільки наші люди в часи війни відчували ця сама "загальнолюдське кревність" з ворогом. Зазначу лише дві моменту. По-перше, віра у "нелюдську природу" ворога була властива як для літератури військового періоду, і цей заклик помститися звучав у ній.

У повісті "Пядь землі" читаємо: "Кожен народу, самого лагідного, знайдуться свої садисти і вилупки. Але жодна країна намагалася знищити цілі нації, всіх, до одну людину <…> ми маємо права ні прощати, ні забувати" [6]. Та й у прозі К.Воробьева ця "наука ненависті" виражена з великою силою: "Йшли цих людей доречно тортур та мук - таборах військовополонених, так немає, полягли шляху до м'якої ліжку своєї країни - засніжений, мовчки І грізно кричить шлють прокльони убивцям, висунувши з-під снігу руки, як заповідаючи мстити, мстити, мстити!.. [7].

Навряд наведений уривок із листа повісті "Це, Боже!.." цілком узгоджується з твердженням И.Есаулова у тому, що "вороги у Воробйова входить у загальнолюдське єдність "всіх людей" [8]. Літературознавець навів уривок із листа повісті "Крік". Молодий офіцер запитує у свого більш досвідченого воїна Васюкова, які німці, у відповідь чує: "Так на цей вид вони, як ми. Одяг тільки наша". Яким є висновок И.Есаулова? "Отже, "наші" і "ненаші" рознятся лише "одягом" [9]. Однак у повісті К.Воробьева "наші" і "ненаші", "своє" і "чуже" розмежовані досить чітко. Той-таки Васюков, який збив ворожий літак, реагує вдячність командира дуже дивно: "глянув плачучими очима, махнули остаточно рукою і пішов у лад, як хворий". Причини цієї "очманілості" він пояснив пізніше: " <…> літають і торговельні доми… Майже половину Рос-сии захопили, чому ми <…> підбив. Де? Під самої Москвою?" [10]. У фіналі повісті героям судилося потрапити до полон, і пережити все "принади" "загальнолюдського кревності людей".

Інша річ, що К.Воробьев, як та інші письменники його покоління, точно зумів передати відчуття молодого офіцера, ще бачив ворога, його гарячий інтерес: що це за екземпляри такі, так схожі на нас, що творять! У повісті "Убиты під Москвою" цей психологічний стан юного воїна, можливо вперше стикнувся з фашистами, передано якраз: "Ось вони, німці! Справжні, живі <…> серце упрямилось остаточно повірити у тупу звірячу жорстокість цих самих фашистів" [11]. Задля справедливості треба сказати, що творів військової прози характерно подібне морально-психологічний дослідження переходу чола-століття зі сфери світу у сферу війни. Пригадаємо Бориса Єрмакова з повісті Ю.Бондарева "Батальйони просять вогню", героїв Г.Бакланова, В.Астафьева та інших.

Однак однією з перших торкнувся цієї теми саме М.Шолохов: "Давним-давно минув той час, коли Звягинцеву, тоді ще молодому і недосвідченому солдатові, неодмінно хотілося зазирнути у обличчя вбитого їм ворога; тепер він байдуже роздивлявся розпростертого неподалік рослого танкіста, убитого його кулею, і відчував лише одне бажання: швидше вибратися з тісного окопу, який через шосту ус-пел осатанеть йому на смерть <…>" [3, 7, 124].

Інколи натрапляєш на такими судженнями: література періоду війни, оспівуючи воюючий народ, залишалася байдужою до окремої людини, для писате-лей, зокрема й у Шолохова, набагато важливіше було показати то безліч, яке боролося за батьківщину. З цією також важко погодитися, оскільки набагато раніше повістей Б.Окуджави і В.Астафьева в розділах роману "Вони за Батьківщину" пролунали пронизливі рядки про тендітності людського життя, її незахищеності перед ли-ком суворого і нещадного часу. Їх вимовляє балакун Лопахін з несвойствен-ной йому серйозністю у розмові з онуком Миколою Стрельцовим: "Воюем-то ми разом, а вмирати будемо порізно, і смерть у нас своя, власна, на кшталт речового мішка з ініціалами, написаними чорнильним олівцем <…> побачення із смертю - це річ серйозна <…> почуваєшся так, ніби вас тільки двоє білому світлі <…>" [3, 7, 81].

Цікаво, що й через п'ятнадцять багатьох років після публікації перших глав роману М.Шолохова, в 1959 року, Г.Бакланов в повісті "Пядь землі" напише: "<…> обстре-ливают нас всіх разом, а вмираємо ми ж порізно, і нема охоти першим" [12]. Проте слова ці наповнені вже зовсім іншого смислу і проголошено вони з откро-венным цинізмом шкурником і боягузом Мезенцевым, котрий одержав відповідь одповідь головний герой: "З перших свідомих років людей не жив заради однієї себе. Ре-волюция, світлом якого було опромінюється наше дитинство, кликала нас думати про все челове-честве" [13].

Відразу хочу обмовитися: я відчуваю у тих словах ні брехні, ні искусст-венной риторики. Гадаю, що саме цій романтичної турботою про все человечест-ве було сповнено душі молодих захисників батьківщини у ті "сорокові фатальні". На тлі наскільки гуманніше і проникливіше звучать прості лопахинские розмірковування про таїнстві зустрічі з смертю. Ця проникливість присутня й у описі останнього бою Стрельцова, й у розділах, присвячених поранення Звягінцева. Навіть С.Кормилов змушений визнати, що "почуття нестерпної болю письменник пере-дает переконливо, тут "утепляющий" комізм, як у кращих шолоховских сторінках, сприяє підвищенню драматизму" [14].

Відомий американський дослідник Г.Ермолаев, чий багаторічну сумлінну працю у царині шолоховедения неспроможна не викликати поваги, у своїй книжці "Михайло Шолохов та її творчість" також відмовив главам роману "Вони за Батьківщину" в якомусь художньому значенні, високо оцінюючи у своїй "Тихий Дон".

Звісно ж, будучи автором видатного роману сучасності, М.Шолохов в опре-деленной ступеня був приречений те що, що його твір буде порівнюватимуть із "Тихим Доном". Гадаю, що це справа будь-якої великої художника. Проте порівняння, запропоноване Г.Ермолаевым, мій погляд, недостатньо коректно: тоді як "Тихому Доне" питання, хто переміг у бою, мав часто другорядне значення" [15], то "Вони за Батьківщину" опис боїв, нібито, є "самоціллю". Проте не можна нехтувати різний характер двох війн, описаних Ісаковським. Навряд питання "кто-кого" в 1942-43 роках був лише "злободенним, пропагандистським і ультраорто-доксальным". Не братовбивча громадянська, а вітчизняна війна, у якій Гітлеру протистояли не Совдепия, не аморальний сталінський режим, у якій по дорозі ворожих орд стала Росія, як не пишномовно звучать в наші дні ці стро-ки.

У опублікованих в часи війни розділах мало зустрічається ім'я Ста-лина, що навряд можна вважати випадковістю.

Слід можу погодитися з Г.Ермолаевым у цьому, що, борючись за батьківщину, наші сол-даты "мимоволі <…> боролися також збереження сталінської тиранії" [16]. Але саме народних обранців додав нашої війні та нашої перемозі глибоко трагічний от-тенок. Переможці не отримали нічого й були повергнуті у вир нових випробувань, і страждань. Впевнена, що став саме звідси думав М.Шолохов, створюючи "Долю людини".

Як відомо, самим непримиренним противником "Долі людини" став О.Солженіцин, заявив про "слабкості" оповідання, "блідості і непереконливості" його військових сторінок. У цьому ні сам Солженіцин, і його нечисленні последова-тели, поспешившие оголосити розповідь "лубочним", не клопочуться аргументирован-ными доказами. Тому цілком закономірне питання: чи варто взагалі спо-рить, якщо твої докази і аргументи не приймаються до уваги, якщо шолоховеды на чолі із авторитетним письменником головну свою мета бачать в тому, аби переконати, суть у тому, щоб сильніша від вдарити. Не помітили (або захотіли помітити) запеклі нис-провергатели Шолохова, що на той час, коли О.Солженіцин лише працював над своїм "Щ-854", як у пам'яті людей напевно ще були ще живі сталінські слова "ми маємо полонених, ми маємо зрадники", М.Шолохов перший поставив собі велику мета: нравст-венно реабілітувати тих, хто пережив усі жахи фашистського полону, довести, що то вона може зберегти себе у нелюдських обставин. Так, він не ска-зал про фільтраційних таборах, про принизливих перевірках і обвинуваченнях колишніх полонених у шпигунстві. Але, по-перше, як цілком слушно зазначав В.Осипов, не можна "су-дить розповідь через те, в ньому немає" [17]. По-друге, у противників Андрія Соколова дуже оригінальне уявлення про повоєнного життя героя як "про щасливою і безхмарним. Прожженный ватник, невміло залатані штани, очі, наповнені "невичерпній смертної тугою", хворе серце й сваволю маленьких господарів життя - ось що заслужив захисник батьківщини, змушений поневірятися на матінки Росії. Важко було уявити, що така великий письменник, яким, безумовно, є А.И.Солженицын, не зміг те, що змушує стискатися серця одного поко-ления читачів.

І, насамкінець, дуже ми марнотратні прагнучи заперечити усе те, що було створене до нас?

Список літератури

1. Історія російської літератури сучасності (20 - 90-ті роки). Основні імена. Навчальний посібник для фило-логических факультетів університетів. -М., 1998. -З. 392.

2. Топер П. Гуманістичний сенс подвигу і проблеми війни і миру у світовій літературі //Гуманістичний пафос радянської літератури. -М., 1982. -З. 107.

3. Текст цитується за вид.: Шолохов М.А. Собр. тв.: У 8 т. -М., 1985-1986. У дужках вказані тому й сторінка цього видання.

4. Бакланов Р. Пядь землі. Повісті і його розповіді. -М., 1980.

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація