Реферат Неоклассицизм

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Неокласицизм (від грец. neos - новий й classicus - зразковий) – тенденція в розвитку літератури й мистецтва, котра проявлялася после занепаду класицизму як літературного напрямі й знаходила вияв у використанні античних тим й сюжетів, міфологічних образів й мотивів, у проголошенні гасел “істиного мистецтва” і культу художньої форми, позбавленої суспільного змісту, земних насолод тощо.

Неокласицистичні тенденції знаходять вияв у середені 19-го ст. в збірках “Античні вірші” французького поета Леюнт де Ліля та “Емалі і Камеї” т. Готівє, в творах російських поетів А. Майкова й М.Щербини, в символістів.

Образ України в творчости неокласиків.

Образ України - це цілий іконостас ликів, асоціацій, паралелей. Образ України лежить в основі творчости М.Драй-Хмари, М. Зерова, Рильського, Філіповича. Неокласикм сприймали Україну по-своєму, відтворюючи на найвищому рівні інтелектуальної та емоційної напруги її минули теперішнє й майбутнє.

 Зеров у примітках до збірки “Катепа” закликає літературну молодь розглядати буття людини скірзь призму культурної традиції, творчо осмислювати суб”єктивно-об”єктивні зв”язки світу: “поет-епік, беручись за свої великі і малі полотнища, неминуче пише про минуле…, а хіба воно та не зв”язано тисячею ниток із теперішним й сучасним? Порівнюючи Вергілія і Горація, Овівдя, уважний читач легко розпізнає контури “вічної казки” перипетіїї “давньої й щораз нової історії”.

Обстоюючи ідею філософічності, європейськості української поезії неокласики брали собі у спільники Лесю Українку й Франка. Особливість Лесиного підходу до дійсності на думку Драй-Хмари, - це переважання психологічного аналізу предмета.

Однією із провідних у поезії неокласиків є проблема буття України, починаючи із князівських часів й до сучасності. Вони проводять мовби генеральний огляд сил нації, її можливостей й резервів (поезії “Володимир Мономах”, “Антарктика“ Філіповича “Сон Святослава”, “Олесь” Зерова, “Круті” Драй-Хмари та інше).

Вочевидь, такий спосіб осмислення національної історії був сприйнятий культурним відродження 1920-х років неокласики були його активними учасниками. Вони постійно цікавились тім, як проблеми культури, історії, мистецтва розв”язували попередники.

Тому відчуття життя народу в цілому, загальнонаціональних перспектив у неокласиків масштабніше, ніж у інших їхніх сучасників. Стрижнем естетичної програми неокласиків стало гасли “Ad fortes!” (“До джерела!”) Таку назву мала книжка літературно-критичнихстатей Зерова (1926р). Цей заклик визначав одну із головних передумов творення нової культури – творче засвоєння кращих здобутків минулого як в українській, то й в світовій художній літературі.

У виступі на диспуті (1925р.) Зеров наголосив “підійме на її вершину нашу мистецьку техніку, утворить із нашої творчости могутній культурного слова потік, що на поверхні примусить держатися тріски й сміття графоманії”.

Розуміння Зеровим масштабів, на котрі винна спиратися новітня українська література, мала ще один, досить істотний аспект. Річ у тім, що на початковому етапі дискусії ніхто із учасників, не звернув увагу на традиції Європи в українській культурі. Першим хто це зробив був Зеров. Він закликав митців слова ”вибачливо й незалежно від попередніх оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми повинні знов й по-новому придивитися до відома наших уславлених письменників, з”ясувавши їхнього значення для нинішнього нашого розвитку, їхнє місце в нашій літературній традиції”. Зеров вважав, що успішно реалізовувати цю програму лише, коли поціновуватимуться не маніфнсти, а робота письменника, художня вибачливість, передусім вибачливість автора впритул до собі. Опановування секретами художньої творчости нерозривно пов”язано із удосконаленням мови як першоелемента літератури. Тому усі заклики Зерова, Рильського розробляти, культувати наше “степове, пахуче”, але й і “дике ще слово” передбачають роботу над словниковим складом нашої мови. Це улюблена теза неокласиків не втрачає актуальності й сьогдні, за годину нового піднесення національного руху.

Критичне ставлення неокласиків до архаїчних національних стереотипів, що перешкоджають розвиткові культури знайшло вираження в поезії “Prodomo” Зерова: котра є гірка, про Боже, ця наша чаша. Ці мрійники безкрил, якими так поєзія прославилася наша.

Осуд української провінційності (вживання слів, зворотів, що побутують лише в певній місцевості) знаходимо у поезії Зерова “Чупричин сад в оглаві”. Цей осуд виростає із любові до рідної землі. Силу і прав для таких звинувачень надавала поетам віру в майбутнє рідного краю.

Духовна револбція Рильского постулюється у поєднанні із національним – через пережиті страждання до відродження, оновлення “одцвіло, як біла ліля, розлетілося, неаче пух”.

Від українських дівчат стременить ясне проміння чистоти, краси почуттів й духовності. І цілком логічним здається перенесення природьої краси України особу Дантової героїні.”Скільки сонця в світі світиться, стільки сосон у лісах, й котрі червоні китиці на дівочих поясах”.

Ще одна важлива грань образу нового героя – утвердження незалежності творчої особистості від кон”юктурних запитів години підтверджує ідеї свободи митця, який завжди лише почасти належить своєму часові, знаходиться у віршах Ю.Клена “Сковорода”.

Мужнім закликом не підкорятися догматам панівної ідеології, що знебарвлює, є “Лебіді” Драй-Хмари.

Зорові образи України у поезії неокласиків спираються на свої слова із колоритстичною семантикою. На рівні свідомості і підсвідомості в поезії неокласиків домінують кольори, найбільш характерні для української національної символіки – жовтий, блакитний, червоний. Співвідношення кольорів у поетичному словнику неокласиків із годиною змінювалося. Для ранніх поезії Філіповича, Рильського, Драй-Хмари, Зерова – характерне переважання червоного кольору (заграва червлених днів (зерова), очервонена земля (Драй-Хмара), полум”я червоне, червоне світло шиби, червоний захід, мріями скривавленими червоніє далеч (Рильський), сонце червоніє (Філіпович). Поступово криваві марення революційного години відходять на другий план. Їх заступає гармонія жовтого й блакитного, урівноважене поєднання холодної й гарячої стихій:”повітря із синьо-золотого скла”, “золотоглавий Київ на синіх горах”, “Оця гора зелена й дрімлива”, “ця золотом святкована блакить”” (Рильський), “ а небі лише смужка – синій льон, й ледве мріють золоті бордюри, “а сонце жалити голками й прискає золотом в синь” (Драй-Хмара). “Радісне тремтіння волошкам синім не дає заснути, а сонце сіє золоті насіння” (Філіпович).

Проте крізь залюблений погляд на “емаль Дніпра, голі Жовтоглиння” пробивається щось неясно-тривожне: “Крізь цеглу і брук пульсує притулок зелена земних рослин, й листя чорноклена кривавиться у листі ліхтарів”. Колір крові у поезії Зерова (1933р.) стає елементом магічного кодування на рівні підсвідомості тривожні відблики тривожать уяву читача, примушуючи замислюватися над майбутнім.


Микола Зеров

(1890 - 1937)

Сьогодні ми відкриваємо для собі безсмертність музи, що в 20-ті рокта дарувала натхнення Миколі Зерову. Магнетична сила їдей Миколи Зерова притягала до нього десятки митців.

Спробуємо здійснити перший підхід до творчости Миколи Зерова.

Мінявся, поглиблювався метод літературознавчого дослідження Миколи Зерова, але й із юних літ він проніс переконання, що біографія письменника вирішальною мірою формує його творчі зацікавлення, всієї системи поетичного космосу. Не будучі високої думи про власну поетичну творчість, він, однак, свої вірші вважав гарною канвою для спогадів, котрі збирався писати на схилі літ. Отож й ми пройдимо стібками та шляхами життя цого унікального митця, частка якого випала на складний, передреволюційний годину, на епоху демократичного відродження 20-х років й трагічно завершилася на Соловецьких островах. Він прийняв цю частку як невідхильний закон й ніде не намагався схитрувати чи обдурити. Ішов чесно й прямо, несучи в груд, за його ж висловом, ”гострої розпуки гострий біль”, але й водночас й незникаючу буттєву радість, що бриніла “мов співи давнини повноголосі”.

Дитинство його минуло в мальовничому Зінькові на Полтавщині, де він народився 26 апреля 1890 року в сім’ї Костянтина Іраклійовича Зерова, вчителя місцевої двокласної школи, згодом її директора, а із 1905 року – інспектора народних шкіл в Кролевці. Батько походив з селян й добро знавши, стільки важить наука. Тому він зробив усе, аби його діти здобули вищу освіту. З п’яти синів (були ще 2 доньки) троє стали відомими людьми. Крім Миколи – Дмитро, видатний ботанік, академік АН УСРР, Костянтин, гідробіолог, й Михайло, співає, що виступав под псевдонімом Михайло Орест. Маті – Марія Яківна – був схожий із козацького роду Яресків з-під Диканьки. У сім’ї в ужитку був російська мова. Українська панувала на вулиці. Марія Яківна знала велику кількість народних пісень, гарно їхні співала. Величезний вплив на національне самоусвідомлення Зерова справили зіньковский знайомий їхньої родини А. Лещенка й ридний дядько, материн брат Петро Яресько. Інтерес у сім’ї Зерових до літератури був великий. В частности, Микола навчився читати на чотири рокта й світло класичного письменства залишив глибокий слід у його свідомості. У юному віці Микола, под впливом батька, також серйозно захоплювався ботанікою, географією, астрономією.

Закінчивши двокласну зіньківську міську школу (його однокласник Павло Губенка), з1900 до 1903 р. навчався в охтирській гімназії, у зв’язку із тимчасовим переїздом батьків в Переяслав, 1903-1908 р. – Перша Київська гімназія. Це був важливий період становлення літературних та лінгвістичних інтересів майбутнього поета : перекладача. Особливий вплив на нього справивши вчитель латині Сітрабша, в якого він навчався необов’язковій того годину древньогогрецької мови, зацікавленістю історією Микола зобов’язан М.Попову, М.Лятошинському. Вчителі формували громадянське обличчя гімназистів.

Вчився Микола блискуче, але й медалі не дістав, через опозиційні настрої, закрамолу, як сам казав.

У восьмому класі заснував рукописний журнал “Скучающий восьмокласник” разом із У. Воскресенським (майбутній професор зоології), І. Кожичем (актор Московського художнього театру).

Микола мав природній хист до перевтілення, пародіювання, весеління друзів.

У 1908 році вступивши на історико-філологічний факультет Київського Університету. Спочатку думавши поступати до Петербурзького Університету, проте не мав надії потрапити на казений кошт. Він хотів вчити історію та літературу Давнього Риму, але й не було б відповідних фахівців й перейшов на російський історичний факультет. Написавши курсову роботу “Літопису Грабянки, як історичне джерело й літературна пам’ятка” (1913-1914 рр.), у 1912 р. – друкує з статтею у журналі “Світко”, виступає із рецензіями в газеті “Рада”. Враження цого години відображається у 1920 р. в сонетоїді “Олесь” :

     Колі ж минав патріотичний марення –

     У неясному Києві, веселім Відні –

     Він однаходив звуки відповідні

     І запомений точив з собі мед, –  

     Бо ж він стільник, а чи не порожня вощинко,

     Бо ж він Олесь, а чи не Грицько Чукринка

25 грудня 1934 року Микола Зеров від’їжджає до Москви.

27 апреля 1935 року його заарештовано.

20 травня – переводять до Києва, де звинувачують в участі у контрреволюційній націоналістичній організації.

1 – 4 лютого 1936 року відбувся суд. Перебуваючи на Соловки Микола Зеров переклав “Енеїду” Вергілія.

9 жовтня 1937 року, при перегляді справ винесена вищий міра покарання, а 3 листопаду 1937року був розстріляний.


Павло Філіпович

(1891 - 1937)

Про цого написано чимало, щоправда здебільшого як про поета, й на шкода, значно менше як про чудового літературознавця, професора, викладача.

Повнота творчого самовияву поета й вченого Павла Філіповича припадає на 20-ті рокта. Прийшов він у літературу уже сформованою особистістю, інтелігент, вихований на гуманних ідеях української та світової літератури. Сьогодні ми можемо лише дивуватися, як вдавалося йому в жорстких умовах, “залізної доби” досягти злагоди своїх поетичних захоплень й наукових інтересів.Народився Павло Філіпович 2 вересня 1891 року в селі Калітанівка на Київщині (тепер Черкаська область) у родині священика. Середню освіту здобув у відомій колегії Павла Гологана, та закінчив її в одного ж року вступивши до Київського університету на правознавчий факультет. Провчившись рік він переходити на історико-філологічний факультет слов’яно-руської філології. Писати почав рано, навчаючись ще у колегії. Перші твори написані російською мовою друкуються у товстих часописах “Вісник Європи”, “Жнива”, “Заповіти” под псевдонімом Павло Зорев.

На національне самоусвідомлення Павла Філіповича вплинула буржуазна революція 1917 року, якої він сприймає як “державно-національне відродження українського народу”. Відтоді П.Филипович пише російською мовою, перейнятий вірою у відродження рідної землі:        

      Не хижі заклики пожеж,

      Не безнадійний ревіння гармати –

      У поля майбутнього зайшла ти –

      Минулу радість у яких знайдеш.

      А давнє слово на сторожі,

      Напівзабуте слово ті,

      як пишне дерево, зросте

      У дні співучі й погожі.

                         (“Не хижі заклики пожеж”)

З 1917 року Філіпович працює посаді приват-доцента в Київському університеті до 1933 року – професором, викладачем історії літератури.

Для поетики та естетики Павла Філіповича характерна людяна сутність його лірики, філосовського освоєння фолькльорного різноманіття української народної творчости.

У своїй поезії він рівноуважений й до історичного досвіду людства, й до навколишнього життя.

Найкращим здобутком поета є інтимна лірика, її філосовським осягненням світу, відвертістю у найпотаємніших почуттях.

             Кому не мріялось, що є незнана Муза –

             Безжурна дівчина, привітна й струнка,

             Яка в минулому з’явитися уміла,

             Поетам радості, й вроди, й любові,

             І навіть сопілочку приносила тоненьку,

             І награвала їй пісня сама.

                             (“Кому не мріялось...”)

Впродовж години, коли у 1919 році “Музагеті” з’вилися Перші, написані російською мовою вірші, Павло Філіпович видав поетичні збірки “Земля й вітер” (1922р.) та “Простір” (1925р.).

Збірка “Земля й вітер” – це лірика зрілого художника. Вона багато прикметами сучасного життя поета. Тяжіння до простоти та ясності, сховані в основі його метафоричних образів.

Драматичну роздвоєнність людини у двох світах показано у збірки “Простір”. Виразно розкривається філосовсько-естетична сутність поезії Павла Філіповича в його поглядах на людину та її призначення. Тогочасна

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація