Реферат П.Загребельний

Страница 1 из 2 | Следующая страница

 

План

1. Життя й творчість П. Загребельного............................................................ 3

2. Коротко про деякі збірки П.Загребельного................................................ 5

3. Значення творчости П. Загребельного в українській літературі............... 8


ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО

Гарна книга про народ, про людину, збагачуючи розум й виховуючи почуття (згадаймо, як Бєлінський підносив пушкінську поезію саме за її всеосяжну здатність облагороджувати душу), спонукає до роздумів й діянь, до розмови, де може бути злагода і незгода, відкриття соціально-моральних істин й краси буття. Животворний зв'язок між письменником й читачем виникає тоді, коли він, митець, має що сказати людям, а смердоті, заглиблюючись у безмежжя художнього світу, пристрасно шукають у ньому відповіді на жагучі запитання дійсності.

Талановитий Український радянський письменник Павло Архипович Загребельний понад чверть віку Веде діалог зі своїми сучасниками – діалог повчальний, дотепний й цікавий...

Прикметною рисою нашого митця є невситима жага творення. Хоч кім й хоч де б він не був: рядовим на війні, студентом-філологом Дніпропетровського університету, співробітником журналу «Вітчизна», редактором «Літературної України» – завжди віддавався роботи сповна. За два із половиною десятиліття своєї твор чості він написавши сімнадцять романів, три збірки опові данина, чотири повісті, кілька кіносценаріїв й п'єс, десятки нарисів, критичних статей й оглядів. Два його романи «Смерть у Києві» та «Первоміст» відзначені Державною премією УРСР ім. Т. Р. Шевченка...

Павло Загребельний належить до тієї когорти радян ських письменників, що й його ровесники У. Астаф'єв, Ю. Бондарєв, У. Биков, Ю. Друніна... Обпалені війною, смердоті до глибини осягли труди й дні фронтового покоління, яку врятувало Вітчизни від фашистського поневолення. У їхній творчости яскраво відбилися такі характерні риси радянської літератури, як безкомпромісність у боротьбі із буржуазною ідеологією, й приватновласниць кою психологією, возвеличення подвигу радянських людей, утвердження соціалістичного гуманізму й почуття відповідальності за моральне обличчя своїх сучасників.

Критика свого години звернула увагу тих, що Павла Загребельного приваблюють особливо три сфери люд ської діяльності: військово-патріотична, державно-історична й виробничо-творча. Це широке узагальнення потребує конкретизації. Суть у бо в героїв Павла Загребель ного різні види діяльності переплітаються, зливаються. Державною людиною в його романах постає, скажімо, не лише князь Ярослав Мудрий, але й і молодий робітник Дмитро Низка, а теоретик кібернетики академік Карналь такий ж творець, як й талановитий митець Київської Русі Сивоок. Саме концепцією народу-творця й зв'язані між собою три романічні цикли Павла Загребельного...

Загалом письменник уміло, природно поєднує у своїх романах відтворення окремої долі із узагальненим зображенням плину життя. Майстер розлогої епіки – історичного «Діва», урбаністичного «Розгону», сільського «Левиного серця», що перегукуються між собою розробкою окре мих мотивів й засобами характеротворення, – сміливо Веде й діалог із історією, і інтимну розмову із людиною, згущаючи факти в образи доби й проникаючи в сокровенні таємниці душі.

У Павла Загребельного сотні дійових осіб. Є серед них й художньо невиразні, одномірні. Та людська пам'ять ві біркова, в ній залишається лише істинне, довершене й необхідне для пізнання і самопізнання. Більшість людських характерів у творах нашого письменника – життєво правдиві, повнокровні. Чим смердоті цікаві? Неповторністю прояву повторюваного. Вони наче жадають одного: діва. Хто шукає його й знаходить, хто втрачає його чи знищує, а хто – й це найважче – творити його болісно й любові...

Прадавня семантика кореня слова «диво» – світити. У слов'янських мовах «диво» – це ті, що вражає: диво, незвичайне, краса. Герої Павла Загребельного знають, що таке диво волі, диво пізнання, диво творчости, диво кохання і взаєморозуміння, диво народження справжніх людей й диво жіночих чарів.

У стильовому діапазоні письменника чудово поєднуються гостра, цікава фабульність із докладною деталізацією, іронія й сарказм із романтикою, публіцистика із психологізмом, афористичність й уривчастість із довгими фразами-періодами, із енергією дієслівних многочленів. Це проза розлога й водночас навальна, як повінь зі зливою й порив частим вітром – «трощить, ламає, із землі вириває». Ця розбурхана течія несе із собою все, навіть життєву піну. Алі русла ніколи не занапащувати. Річище – це дума про людину, про народ, це концепція соціалістичної особистості, що творити на землі красу й добро.

КОРОТКО ПРО ДЕЯКІ ЗБІРКИ П.ЗАГРЕБЕЛЬНОГО

Це просто чудова рису П. Загребельного, бути аби несхожим на самого собі у кожному новому творі. Одних він дивує, інших захоплює, третіх дратує цією своєю постійною мінливістю і несхожістю, як, мабуть, ніхто із українських прозаїків. Є прозаїки более «зручні» для розуміння критикою й читачем. Але вони із попереднього роману часто мож на виводити зародок наступного. Буває навіть так, що особливо цікаве знайдене одного разу нещадно експлуатується знову і знову, а тому вся так кликана творча еволюція може звестися доти, що письменник повільно, але й не ухильно стає епігоном самого собі, утриманцем й популяризатором того, що він колися дійсно знайшов й на чому, засліплений його незвичністю, назавжди зупинився. Загребельний ще ж володіє дорогоцінним вмінням вичерпати в одному творі всі ті, що винне належати лише йому, лише саме цим замислом породженому до життя, а далі – із всіх поглядів – тематично, манерою повістування, особливостями літературного артистизму – від того, попці реднього, твору рішуче відмежуватися й завітати у наступному романі, із лихвою виправдовуючи усі надії критики, знову несподіваним...

У всіх своїх історичних романах письменник звертається до трагедійних ситуацій (йому загалом дуже близька поетика трагічного), перед багатьма моральними альтернативами постають його герої, й нерідко зроблений ними вибір вартий їхнього життя, але й, думається, найви щих трагічних нот досягає автор у цих двох романах про дивні і гіркі долі жінок – Євпраксії й Роксолани, частках, скалічених жорстоким годиною, суспільством, соціальна при роду якого антигуманна, антилюдська.

Характерно, що коли Павло Загребельний лише починав розробляти історичну тематику, це й для критиків, й для шанувальників його таланту стало цілковитою неспо діванкою, оскільки він – после спроб знайти собі у напів-нарисових, пригодницьких й навіть фантастичних творах, із якими він, власне, й прийшов в українську літературу, – нарешті і остаточно сформувався в письменника гостро-сучасної тими, співця індустріального міста, вдумливого дослідника його технічної й творчої інтелігенції. І раптом такий різкий стрибок до часів давно минулих, якого навряд щоб хто міг від нього чекати. Незвичайним також було б й ті, що трилогія так званих робітничих романів, об'єднана пізніше однією назвою «З погляду вічності» писалася паралельно із циклом історичних романів про Київську Русь. У творчости письменника так органічно і непорушно переплелися минуле й теперішнє...

Наш годину можна із багатьма підставами назвати годиною загостреного історичного мислення. Від подій найближчих двадцяти-тридцяти-п'ятдесяти років й доти, що ста лось кілька століть тому – усє сьогодні сприймається й обдумується із особливою інтенсивністю, бо так чи інакше допомагає зрозуміти сучасність...

Щоправда, Історичний роман у радянській літературі 60-х років позбавити її такої високої хвилі, якої бачимо, наприклад, у 20-30-х чи 40-50-х роках. Алі книжок про минуле, особливо за годину, пишеться чимало, й у яких, без сумніву, нагромаджуються ознаки нової якості: можливо, незабаром настануть – третя, прикметна своїми неповторними ри самі хвиля в розвитку нашої історичної романістики...

До таких книжок я відніс бі роман П. Загребельного «Диво» (Радий. письменник, 1968)... Отже, перед нами-древлянські землі, Київ, Новгород, Болгарія й Візантія кінця X й перших десятиліть XI віку. Різні долі різних людей, котрі, зрештою, сходяться і перехрещуються на майдані стольного граду над Дніпром, де споруджується одне із найбільших мистецьких «див» тієї доби – Софія Київська.

На першому плані – митець Сивоок й князь Ярослав. Про Ярослава ми чимало знаємо із різних джерел, про Сивоока – нічого. Документальній й навіть легендарній історії його ім'я не відоме...

Якщо говорити про конкретну історію Київської Софії, то сучасні вчені сходяться на бо її споруджували, і оздоблювали грецькі майстри спільно із місцевими людьми, котрі, навчаючись у перших, збагачували і «ослов'яню вали» їхнє мистецтво, привносили в нього виразні риси древньоруської самобутності.

Так виникла в романі постать Сивоока – гіпотетична, вимислена й водночас цілком реальна за своєю художньою сутністю. Він справді постає маємо живою, вірогідною і типовою людиною своєї епохи – із великою й драматичною біографією, із пошуками, стражданнями, сумнівами та надіями.

Сивоок у «Диві», навіть й тоді, коли на Київській «горі» статечно розмовляє з самим князем, – плоть від плоті народної, низової, «спідньої» Русі, котра складала глибоко заземлену основу Київської держави й в незчисленних працях, у болях й муках витворювала її могутність, що за часів Ярослава досягла своїх верховин.

Ті, що Загребельному вдався саме цей образ, видаєть ся Мені успіхом принципового значення. Наша художня «старорущина», – із різних, у тім числі і поважних причин, – у глибини тогочасної народної маси та її свідомості досі проникала поволі і нелегко. Якщо схематично посади віті поряд близькі із цого погляду постаті каменяра Журейка («Ярослав Мудрий» І. Кочерги), закупа Микули та його доньки Малуші («Святослав» З. Скляренка) і малого «роба» на Русі, полонянина у Візантії, а потім кін стантинопольського й київського митця Сивоока, то різниця виявиться, без перебільшень, величезною. У «Диві» це – характер, художня повнокровність якого не викликає сумніву, особистість, Яка в розумінні психологічної та інте лектуальної висоти виступає гідним партнером найвидатнішого розуму епохи (а романі він таким й є) – самого Ярослава...

Загребельний ще у змалюванні Ярослава знайшов добру міру поєднання «державно-історичного» та «людського»...

Мудрий й талановитий київський князь у романі «Диво» – вершитель історично прогресивної справ зміцнення та об'єднання Русі, але й разом із тім він сін свого класу і години, людина, котра сповідає їхні подивися, їхню жорстоку мораль навіть тоді, коли смердоті викликають у ній внутрішній супротив...

Більше, ніж будь-який із попередніх творів автора, «Диво» засвідчує зростання зображувальної сили його листи, вміння вивести неокраяні, самобутні людські характери, через котрі розкривається хід життя, пристрасті і прагнення епохи...

Уміє дати автор «Діва» й барвистий історичний фон, охоче користуючись для цого способом принагідного, майже літописного переповідання характерних епізодів й бувальщин, часто незвичайних, інколи вражаючих у своїй історичній красномовності; в сукупності укладається виразна, хоч й не завжди ощадна, мозаїка епохи.

А головне – свіжість й самостійність загальних авторських рішень, яким завдячує в романі так ясно висвітлена тема найбільшого й найдорожчого «діва історії»: тема людини, незборної в своєму прагненні до свободи і щастя.

ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО

Радянська література створила багато образів мужніх, чесних, щирих людей, котрі стали добрими друзями читачів, увійшли в їхнього життя, як знайомі, близькі люди. Кожен новий твір, де змальовані образи, гідні дружби нашого читача, – радісна подія в літературі. Гадаю, що книга П. Загребельного "Дума про невмирущого" (вперше твір друкувався в журналі "Прапор" №№10-12 в 1957 р., а вийшов окремим виданням у "Молоді") стані для читача такою подією. Історія короткого життя її героя, життя, сповненого мук й болю, але й гарного й чесного, знайде відгук у багатьох серцях.

Йому ще не сповнилось сімнадцяти, коли почалася війна. Андрій прийшов до військкомату, де уже стояли великі черги добровольців. Колі йому запропонували написати автобіографію, та ще докладну, він злякався: у нього не було б біографії. Ну, народився. Ріс. Закінчив неповну се редню. Вступивши до комсомолу. Закінчив середню. Працював под годину канікул у колгоспі. Збирав колосся. Був при чіплювачем. Косів сіно. Яка тут біографія, якщо це правда просто й звичайно?

Та, мабуть, й после війни, коли б Андрій Коваленка залишився в живих, він не помітив бі, Яка багата його біографія. Ну, прийшов добровольцем. Воював. Поранили. Вилікувався. Знову воював. Знову поранили. Взяли в по лон. Втік. Впіймали. Знову втікав... Здатні на подвиги нечасто розповідають про свої подвиги. Бо, може, джерелом цих подвигів саме й є впевненість у бо так чинив бі кожен на його місці. Велика, справжня скромність—сестра героїзму, а чи не посередності...

Ми часто вже не помічаємо, яким неоціненним багатством володіємо, що, справді, може «сонце померкло б, побачивши наших дум золоті розсипи». Письменник мало пише про радянських людей, із якими частка зводила його героя там, далеко від рідної землі. Алі кожна така зустріч, як із Мартиненком, Банніковим, Антроповим, залишає хвилююче враження, показує, що в котрі б обставини не потрапили радянські люди, смердоті живуть між собою за законами, нормами нового суспільства, за соціалістичними законами.

Справжнім гімном радянській людині звучить заключ ний епізод короткого життя героя повісті, епізод, із якого могла б початися легенда про радянського юнака. Коваленка, смертельно поранений после останньої спроби вирватися із полону, лежить у бараку поруч із поляком, якому на світанку мають зробити укол, щоб убити. «Андрій намагався думати про дім, про батька і матір, про Катю. Алі пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила усі спогади, як

Страница 1 из 2 | Следующая страница

Схожі реферати:

Навігація